«Справа Улюкаєва», як переддень четвертого терміну Путіна

Було заарештовано і посаджено під домашній арешт голову Міністерства економічного розвитку (МЕР) Олексія Улюкаєва. Подібних дій щодо такого високопосадовця у СРСР і в Росії не бачили з часів Великого сталінського терору 1930-1950-х рр. Заарештовували і раніше, але це стосувалося або чиновників рангу губернаторів, або заступників міністрів. Самих голів відомств залучали лишень як свідків і лише після відходу з посади. Добровільного або вимушеного.

Обґрунтовані сумніви

Узагалі історія з арештом міністра, якого звинуватили у вимаганні та отриманні хабара розміром $2 млн, виглядає притягнутою за вуха.

По-перше, повідомлення, що з’являлися, геть суперечили одне одному. Спочатку йшлося, що міністра впіймали на гарячому в момент отримання готівки в офісі ПАТ «НК «Роснефть». Потім про це вже не згадували, а в хід пішла банківська комірка з покладеними туди грошима. При цьому слідство не стверджує, що фігурант взагалі торкався до них. Проте стверджується, що Улюкаєву вони призначалися.

По-друге, сама сума в $2 млн викликає дуже великі сумніви. Занадто вона виглядає незначною у порівнянні з операцією із продажу «Башнефть». Остання обчислюється в кілька сотень мільярдів.

За такі хабарі в Москві неможливо придбати пристойну квартиру в центрі, а міністри на кінцевих станціях метро не живуть. І тим паче не можна купити триповерхову хатинку в Лондоні і навіть на Кіпрі.

По-третє, викликає великі сумніви і технічний аспект хабара. У 100 доларових купюрах $2 млн складе 20 тис. банкнот. Якщо кожна має масу в 1 г, то кейс із такою готівкою важитиме 20 кг. Дуже малоймовірно, що чиновник відповідного рангу буде з банку виносити такі тяжкості. І це під камерами, які є в будь-якому московському банку. На допомогу також нікого не покличеш, бо зайві свідки нікому не потрібні.

По-четверте, подібні справи обов’язково матимуть телевізійну картинку. Громадяни повинні на власні очі переконатися, що органи не дарма хліб їдять і зарплату отримують. Затримання губернатора Кіровської області Микити Білих і губернатора Сахаліну Олександра Хорошавина були пропагандистським цвяхом. У першому разі з екрана показували на білій скатертині конверти з готівкою рублями і доларами, сліди реагентів на руках голови Кіровської області.

Народу показали золоту ручку Хорошавина. У полковника МВС Дмитра Захарченка знайшли вдома мільярди доларів і рублів та виставили на загальний огляд.

Нічого подібного в випадку з Улюкаєвим немає. І це породжує цілком обґрунтовані сумніви: а чи був сам факт корупційного діяння, або за всім цим дійством стоїть щось інше?

Гра набуває масштабу

Перше, що приходить на думку як пояснення, – це помста голови «Роснефти» Ігоря Сечіна за той спротив, який уряд надавав його спробам придбати виставлений на продаж пакет акцій «Башнефть». Улюкаєв неодноразово і публічно висловлювався категорично проти того, щоб одна державна компанія придбала акції іншої і теж державної.

Зрештою досить раптово уряд змінив свою думку і угоду затвердив. Навіть Путін, можливо і награно, здивувався такому повороту.

Здавалося б, справу зроблено і час забути про те, що всьому цьому передувало. Проте старий приятель Путіна і голова «Роснефти» Ігор Сечін відомий своєю дріб’язковою мстивістю. Він на дух не виносить навіть найлегших критичних зауважень і постійно судиться із пресою, особливо так званою ліберальною.

Ось чому багато хто в Москві і за межами Росії схильні в події з Улюкаєвим бачити банальну помсту Сечіна.

У принципі цей фактор міг мати місце, але його значущість не слід переоцінювати. Навіть при чимдалі більшому впливу голови «Роснефти» на події у країні і серйозні кадрові перестановки у ФСБ, що відбулися влітку. Зокрема, у підрозділах, які відповідають за економічну і фінансову безпеку. Як пишуть у Москві, у цих підрозділах ФСБ приземлився «десант Сечіна». На ключові посади у згаданих департаментах призначені саме його люди, а генерали, які пішли з контори, тепер працюють у службі безпеки «Роснефти». Смичка, як говориться, у наявності і, тим не менше, не все до неї зводиться.

Анексія Криму і вторгнення на Донбас були результатом не лише суттєвої зміни зовнішньої політики Росії, а й внутрішньої. Протягом останніх двох років наростав уплив силовиків, причому лишень тієї групи, яка пов’язана зі ФСБ. Адже очевидно, що не випадкові серйозні перестановки в силових структурах, аж до утворення Національної гвардії.

Одночасно відбувався і триває процес призначення на високі посади в державному апараті людей з особистої охорони Путіна. Починаючи від голів регіонів і областей та закінчуючи змінами у МВС і Слідчому комітеті. Точно так само не випадково останній фактично втратив свою суб’єктність після низки викриттів і арештів його вищих посадовців. Тепер слідчі і, певною мірою, прокуратура стали продовженням ФСБ.

Друга складова процесу – зростання впливу силовиків йде на шкоду цивільному крилу влади. Перш за все, уряду. Адже не про справжню боротьбу з корупцією у справі Улюкаєва йдеться. Ніхто не збирається її вести. Навпаки, її розмах усе збільшується. Інша річ, хто від цього виграє, і хто отримує із процесу користь.

Корінь проблеми в тому, що у кризові часи ресурсів меншає, а кількість охочих їх отримувати навіть збільшується. У підсумку боротьба за володіння цими самими ресурсами загострюється. Як наслідок чим ближче до вершини владної піраміди, тим менше місця там залишається і тим сильніша боротьба за нажите і збережене непосильною працею.

Московська преса писала, що ФСБ розробляла не лише Улюкаєва, але також віце-прем’єрів Ігоря Шувалова і Аркадія Дворковича, помічника президента Андрія Білоусова, директора департаменту корпоративного управління МЕР Оксану Тарасенко і помічника віце-прем’єра Ігоря Шувалова Марину Романову. Чиновницькою Москвою почав блукати реальний привид 1937 або 1949 року. Очевидно тому зі Слідчого комітету і ФСБ було заспокійливе роз’яснення, що інших фігурантів «справи Улюкаєва» немає. Однак повірити в це може лише дуже наївна людина. Серед вищих московських чиновників таких нема. Іншими словами, ковпак накриває всіх.

Виникає суцільна невизначеність, нервує бюрократичний апарат. Немає очевидно вираженої перспективи, а із Кремля надходять незрозумілі і суперечливі сигнали. У такій обстановці краще нічого не робити і чекати куди крива виведе. Ось чому найпопулярнішим у владних коридорах став вираз, що «поки так, а до потім не всі доживуть».

Друга очевидна складова «справи Улюкаєва» – це залякування умовно ліберального крила уряду і серйозний удар по прем’єр-міністру Дмитру Медведєву. Судячи з його першої реакції на повідомлення про затримання колишнього міністра, для нього це було, м’яко кажучи, несподіваним. Потім надходили інші висловлювання, але перше слово важливіше.

Серйозність гри, затіяної Кремлем, означає очевидну відмову від будь-яких навіть не реформ, а косметичних змін в економіці та фінансовій сфері. І це не лише страх перед змінами як такими, а небезпека, в разі їхнього проведення, неминучого посилення цивільних порівняно з силовиками. Такого Путін не хоче і тому санкціонував заходи щодо Улюкаєва. Ймовірно, розмах був великим, але з іншими поки вирішили почекати. Якщо самі зрозуміють своє місце і не чинитимуть спротив, то їх продовжать використовувати, але під пильним наглядом. В іншому разі є наочний приклад того, чим закінчуються непокора і нерозуміння.

Політичний приціл

Уже цілком очевидно, що, по-перше, Путін йде на черговий термін, і тому перекроюється державний апарат. По-друге, надій на досягнення серйозних і об’ємних домовленостей із новим американським президентом немає і не передбачається. Іншими словами, напруженість на міжнародному рівні не зменшиться, а посилиться. Путін хоче бути до цього готовим і геть заглушити не лише опозицію, а й будь-які спроби щось змінити. Трамп збирається збільшувати військово-морський флот, Путін йтиме тим же шляхом. Грошей мало, але народу запропонують затягнути паски. Адже ворог біля воріт.

У цих умовах зростає підозрілість Путіна щодо свого найближчого оточення, сформованого за останні роки. У Кремлі уважно читають іноземну пресу. Зокрема, The Financial Times, в якій прямо закликали російських олігархів усунути Путіна від влади шляхом державного перевороту. Як то кажуть, хто має очі той побачить і зробить висновки.

Що думають собі російські олігархи поки не відомо, але повз увагу відповідних кремлівських структур такі поради-заклики не пройшли. Певною мірою подібні статті прискорили процес залякування і видавлювання лібералів із російської влади.

Усе це віщує не лише черговий термін Путіна, а й подальшу зміну російської внутрішньої і зовнішньої політики. І в напрямку загострення.

Зрозуміло, що керувати силовики не можуть і не вміють. Значить, залучатимуть технократів, які реформами не займатимуться, а беззаперечно виконуватимуть спущені зверху приписи. Економічна ситуація від цього не покращиться, тому всередині країни гайки закручуватимуться все сильніше.

Арешт Улюкаєва має цілком певне зовнішньополітичне продовження. Він курував розробку основоположних документів при підготовці візиту Путіна до Японії. У Токіо йому надають дуже великого значення. Там вперше було створено міністерство з економічного співробітництва з Росією. Його очолив найближчий співробітник прем’єр-міністра Абе Хіросіге Секо. Навряд чи московські події сприятимуть розвитку економічному співробітництву двох країн. У Москві могли б уважніше поставитися до можливої реакції Токіо. Адже йдеться про проекти на $15,9 млрд. Для нинішньої Росії це дуже значні гроші.

Схоже, що про такі деталі ніхто не думав, коли затримували Улюкаєва. Нікуди японці не подінуться, їм Курильські острови потрібніше. Насправді, це не сприяє довірі, і багацько хто в Японії подумає, чи варто вкладати гроші в таку непередбачувану Росію.

Складнощі внутрішні спробують компенсувати зовнішньополітичними авантюрами, свого роду малими переможними війнами.

У міру ослаблення ліберального блоку в Москві і зростання впливу силовиків, слід очікувати посилення тиску на найближчих сусідів Росії. Україна в цьому списку перша. З посиленням ізоляціонізму в американській політиці войовничість Путіна і його камарильї також збільшуватиметься.

Усім сусідам Росії буде спекотно.

Юрій Райхель