Заокеанський вояж фрау Меркель: до чого домовилися Вашингтон і Берлін

Історія нелюбові

Серед топових фігур світової політики неможливо знайти менш схожих один на одного людей, ніж Ангела Меркель і Дональд Трамп.

Вона – зразок розсудливості й виваженості. Він – химерний ексцентрик. Вона – небагатослівна. До того ж кожне її слово вивірене і має вагу. Він – любитель говорити перше, що прийде в голову. Вона – з тих, хто жорстко гнутиме свою лінію до кінця. Він – чемпіон серед любителів змінювати рішення. Вона – формує власний порядок денний у своїй країні і на європейському континенті. Він – дозволяє численним радникам проштовхувати власні, які часто суперечать одна одній, концепції. Вона – абсолютно холоднокровна до будь-якої критики; їй абсолютно плювати, коли радикали і навіть офіційна преса Туреччини, Греції або Польщі зображує її в нацистській формі. Він – пише істеричні пости в соціальних мережах практично після кожної неприємної публікації в New York Times і виходу сатиричного шоу Saturday Night Live.

Перша жінка на посаді канцлера наймогутнішої країни Європи – переконаний прихильник інтеграційних процесів, глобалізації та вільної торгівлі. Людина, яка волею випадку (і нюансів виборчого законодавства) очолює провідну країну планети, – любитель протекціонізму і загороджувальних заходів в економіці. Має ступінь доктора хімії (зовсім як Маргарет Тетчер), Ангела Меркель чудово розбирається в державному управлінні, політичних і економічних процесах у Німеччині і в усьому світі. Макроекономічні знання Дональда Трампа переважно зводяться до того, що китайці «цуплять» американські робочі місця.

Очоливши Німеччину в 2005 році, донька пастора із НДР залізною рукою провела країну через економічну кризу 2008-2009 років. Економічна політика, яку здійснила бундесканцелерін, дозволила ФРН не лише легко вийти із кризи, але і значно посилитися. Німеччина під керівництвом Ангели Меркель стала лідером Європейського Союзу і всього континенту. З іншого боку, неповні сто днів перебування на найвищій посаді Дональда Трампа ознаменувалися розбродом і хитанням небачених масштабів: господар Овального кабінету став подразником, який посварив усіх з усіма.

Нарешті, Меркель вважає Росію одним із найголовніших викликів наявному світовому ладу, а її лідера – людиною з паралельної реальності. Трамп же, усупереч всьому американському політичному істеблішменту, розвідспільноті, медіатусовці, власної партії і панівній громадській думці, продовжує вважати Володимира Путіна «міцним горішком» і «сильним лідером», з яким будь-що-будь слід порозумітися. А тих із найближчого оточення новообраного президента, хто мав із росіянами неформальні контакти або навіть брав у них гроші, продовжують викривати буквально пачками.

Так що цілком органічно, що відносини між двома найпотужнішими людьми західного світу – формальним керівником Сполучених Штатів і фактичним лідером Європи – не склалися від самого початку.

За кілька днів до свого вступу на посаду, в інтерв’ю виданню The Times новообраний президент США фактично засумнівався в потребі існування Європейського Союзу, дорікнув НАТО в неефективності і використанні застарілих підходів, а також розкритикував міграційну політику Ангели Меркель. Бундесканцлер, а також президент Франції Франсуа Олланд і низка інших лідерів Євросоюзу тут же відповіли, що це їхня внутрішня справа – вирішувати, кого пускати у свої країни. Буквально через тиждень ситуація дзеркально змінилася: європейські лідери стали дружно критикувати наказ Трампа щодо обмеження міграції до Сполучених Штатів із ряду країн Близького Сходу (хоча, за їхньою логікою, це начебто внутрішня справа американців).

Підготовка та очікування

Не дивно, що в ситуації, що склалася, зустріч керівників ФРН і США, яка мала б протокольно-технічний характер всього півроку тому, стала однією з найважливіших подій світової політики 2017 року. Перемовини Ангели Меркель із Дональдом Трампом були покликані підтвердити єдність західних демократій, відновити порушену комунікацію європейських і американських еліт і виробити якийсь спільний порядок денний.

Потрібно зазначити, що в бундесканцлера, яка із властивими їй прагматизмом мала намір будь-що-будь налагодити відносини Вашингтона і Берліна, були вагомі резони сподіватися на успіх. Попри передвиборчу риторику, практично всі перемовини нового господаря Білого дому з його закордонними колегами можна назвати більш-менш успішними. З Дональдом Трампом змогли порозумітися і дещо близька йому за духом голова британського кабінету Тереза ​​Мей, й ідеологічний антипод новообраного президента, канадський прем’єр Джастін Трюдо, і керівник японського уряду Сіндзо Абе – хоча раніше Трамп і звинувачував Токіо в махінаціях із курсом єни. Навіть телефонна розмова Дональда Трампа з китайським лідером Сі Цзіньпіном відбулася досить конструктивно.

Крім того, є підстави вважати, що в останні тижні спільними зусиллями Конгресу і ключових членів адміністрації зовнішньополітичні уявлення 45-го президента зазнали певних змін, і тепер більш-менш збігаються із класичним курсом вашингтонського істеблішменту. І що в самій адміністрації «класичний» табір в особі віце-президента Майка Пенса, голови Пентагону Джеймса Меттіса, держсекретаря Рекса Тіллерсона і новопризначеного радника з національної безпеки Герберта Макмастера суттєво посилив свій вплив, потіснивши «американського Леніна» – ультраправого старшого радника зі стратегії Стіва Беннон (принаймні, ми точно знаємо, що відносини із країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону нині курують Меттіс і Тіллерсон, а не Беннон).

Суттєва зміна тону була особливо відчутна під час щорічного виступу Дональда Трампа перед Конгресом, де президент наголосив на важливості НАТО і фактично відмовився від анонсованої їм раніше політики ізоляціонізму.

Ангела Меркель готувалася до зустрічі не менш системно і педантично, ніж Сіндзо Абе (кажуть, прем’єр Японії перед візитом доручив психологам скласти портрет американського лідера). Голова німецького уряду особисто вивчала і аналізувала мови та інтерв’ю Дональда Трампа. Зі свого боку, не менш ретельно готувалися до перемовин і в Білому домі.

Представники Вашингтона і Берліна заздалегідь погодили, що на зустрічі не порушуватимуться питання, за якими у сторін є значні розбіжності – як-то проблема міграції. Замість цього передбачалося зосередитися на питаннях торгівлі й кооперації в галузі безпеки.

Проте під час спільних виходів політиків до преси було зрозуміло, що перемовини відбуваються досить важко і куди менш результативно, ніж хотілося б. Що не дивно – при такій-то кількості каменів спотикання.

Говорячи про економіку

Одним із таких є підхід до торгівлі. Як ми вже зазначали, Ангела Меркель – щирий адепт глобалізації та вільної торгівлі. Дональд Трамп – прихильник того, що на спільній прес-конференції він охрестив «справедливою ​​торгівлею».

«Справедливість», на думку Трампа, повинна полягати в бездефіцитності. Зараз же американо-німецьке торгове сальдо становить $65 млрд на рік на користь ФРН. Хоча Сполучені Штати мають негативне сальдо практично з усіма ключовими торговими партнерами. Німеччина ж, навпаки, завершила 2016 рік із профіцитом у $260 млрд. Очевидно, у Вашингтоні хотіли почути пропозиції про виправлення ситуації. Крім того, Трамп вкотре завважив, що його адміністрація націлена на створення робочих місць у США.

Явно передбачаючи це, Меркель прихопила із собою представників концернів Siemens і BMW, які є великими роботодавцями й у Сполучених Штатах. Так, голова німецького уряду хотіла продемонструвати важливість наявних американо-німецьких відносин і застерегти господаря Овального кабінету від необдуманих кроків у частині введення односторонніх протекціоністських заходів.

Складно сказати, наскільки позиція фрау Меркель виявилася почутою у Вашингтоні. Але буквально наступного дня, 18 березня, міністр фінансів США Стівен Мнучін відмовився візувати підсумковий документ засідання голів міністрів фінансів G20, що містить положення і неприпустимість протекціоністських заходів.

Ціна безпеки

Не менш значні розбіжності між Вашингтоном і Берліном стосуються питань безпеки. Зокрема, того, хто за це задоволення повинен платити. Наразі практично весь тягар фінансових витрат всередині Північноатлантичного альянсу несуть Сполучені Штати, які витрачають на оборону 3,6% ВВП (що становить $680 млрд на рік). Європейські ж партнери з НАТО, маючи ВВП, більше, ніж у США, вкладають у загальну справу менш як $240 млрд, до того ж лише чотири країни Старого континенту – Великобританія, Естонія, Польща і Греція – з горем навпіл дотягують до нормативних 2% від ВВП.

Звичайно, американці подібні розклади вважають несправедливими. Тим паче, що натівська парасолька європейцям куди потрібніша – Росія ж перебуває під боком в ЄС, а не у США. На Мюнхенській конференції з безпеки, що відбувалася в лютому, віце-президент Пенс і міністр оборони Меттіс підтвердили американські гарантії в рамках НАТО, але також ультимативно зажадали від європейських колег почати платити за власну безпеку теж.

Під час зустрічі, Дональд Трамп вкотре закликав Ангелу Меркель збільшити витрати на оборону, які нині перебувають на абсолютно непристойній позначці в 1,19% від ВВП (щоправда, не так давно Німеччина витрачала 1,07%, так що якийсь прогрес усе ж на обличчя). Канцлер твердо пообіцяла досягти позначки в 2% до… 2024 році.

Чому необхідно чекати так довго, Меркель не уточнила. Тим паче, що на відміну від багатьох європейських країн-членів Альянсу, гроші в німецькій казні є: економіка продовжує рости, країна нарощує торговий і бюджетний профіцит.

Російська загроза і «мінський процес»

Окремою, хоч і не першочерговою, темою перемовин стали відносини Заходу з Росією і, зокрема, кремлівська агресія проти нашої країни. Ще до зустрічі, Дональд Трамп позначив свій інтерес до позиції Берліна щодо україно-російського конфлікту.

Для Ангели Меркель було важливо донести до голови Білого дому, що нормалізація відносин із РФ можлива лише в разі виконання останньої Мінських домовленостей. І, можливо, слова бундескацлера у Вашингтоні були почуті. Так, Трамп високо оцінив зусилля Меркель і президента Франції Франсуа Олланда, а також наголосив на важливості пошуку мирного рішення.

Зі свого боку, Ангела Меркель розповіла, що Дональд Трамп і його адміністрація підтримують «мінський процес», який вони вважають «хорошою базою» для досягнення миру. До того ж канцлер зазначила проблеми з реалізацією «Мінська» і вкотре наголосила на потребі активізації зусиль для його виконання. Крім того, Меркель наголосила на потребі поліпшення відносин із Москвою, але «ситуація в Україні повинна бути вирішена перш за все». На практиці це означає, що умовою нормалізації відносин має стати припинення кремлівської агресії проти нашої країни.

Тут важливо завважити, що слів, сказаних Ангелою Меркель, очікували перш за все від Дональда Трампа. Водночас голова Білого дому жодним чином не прокоментував слова голови німецького уряду про припинення агресії як про необхідну умову нормалізації відносин із Москвою. Так що незрозуміло, наскільки він поділяє таку позицію. З іншого боку, немає жодного сумніву в тому, що бундесканцлер чітко донесла свою позицію до нинішнього президента США. А також окреслила своєрідну червону лінію в частині україно-російських відносин, при спробі перетнути яку, відносини Вашингтона і європейських столиць значно погіршуватися.

У сухому залишку

Візит багаторічного голови Німеччини і безперечного лідера об’єднаної Європи у Вашингтон не став проривним. Одночасно його не можна вважати і провальним. З одного боку, сумнівно, що Вашингтон і Берлін вирішили свої розбіжності в торгово-економічній сфері.

Водночас сторони досягли певної зрозумілості щодо НАТО. І, здається, залишилися задоволені почутим. Те ж саме стосується вироблення спільного підходу до агресивної політики Кремля.

Як би не було, час, коли Захід був єдиний у своїх оцінках і підходах, здається, надовго залишився в минулому. Так що політикам з обох боків Атлантики потрібно докласти максимум зусиль, аби знову відновити співпрацю і взаємодію сповна. У нинішню епоху тотальної нестабільності і гібридних загроз кількість викликів глобальної безпеки зростає за експонентою. І колективному Заходу вкрай важливо знову навчитися реагувати на такі загрози чітко і злагоджено.

Максим Вікулов