Хроніки олігархії: захід господаря Донбасу?

Тому є сенс придивитися до тих, хто ховається за лаштунками, але визначає, що відбувається під софітами. Йдеться про олігархів – володарів мільярдних бізнесів, у чиїх кишенях також розміщені впливові ЗМІ, політичні лідери і партії. Але головною характеристикою олігархів є те, що вони виникли й існують шляхом близькості до влади і її корумпування.

В Україні неспокійно. Олігархи позиціювалися, намагаючись сформувати наше майбутнє, виходячи зі своїх шкурних переваг.

А стратегічних центрів позиціювання в нас сьогодні чотири. Викладаю за рейтингом перспективності:

1. Юлія Тимошенко, з визначеною в неї підтримкою адміністрацією Дональда Трампа плюс від непідйомної України антипутінської частини Європи, що втомилася, на чолі з Ангелою Меркель.

2. Петро Порошенко, який схилився до угодовської частини Європи і, відповідно, Володимира Путіна. Розширення поля підтримки президента України ускладнює його співпраця зі штабом Гілларі Клінтон під час виборів у Штатах.

3. Міхеїл Саакашвілі із сусідніми Андрієм Садовим і «єврооптимістами», серед яких осібно тримається Святослав Вакарчук. Їх юрбою підтримує Джордж Сорос і, відповідно, частина Демократичної партії США, близька до Клінтон.

4. Юрій Бойко, який має неафішоване схвалення Володимира Путіна.

Зрозуміло, світова політика, що проектуються на нас, більш багатомірна. Наприклад, у Тимошенко є своя історія відносин із Путіним (із ним намагаються взаємодіяти всі), а боротьба між Білим домом і демократами для США незрівнянно важливіша не лише України, але і всього у світі. Важливо, що інші українські політпроекти за найрадикальнішого роздування щік діятимуть в інтересах однієї з чотирьох сил, що мають зовнішню підтримку.

Кому не подобається – може підшукати собі іншу планету.

Портретну галерею в політінтер’єрі, а заодно і український «Форбс», відкриває Рінат Ахметов. Але навіть якщо б він був у «Форбсі» останнім, то галерею все одно б відкривав. Бо найтиповіший, еталонний український олігарх, хоч лекало випускай.

Свого часу він зробив спробу вийти в публічність, найняв закордонних консультантів із піару. Але з’ясувалося, що для публіки він непереконливий, а його самого від публічності пре куди менше, ніж від футболу. І Ахметов міцно влаштувався в політичній тіні.

Рінат Леонідович не просто системний бізнесмен, він не функціональний поза системою. Почасти це пояснюється тим, що виріс у дворовій ієрархії, коли завжди були ті, хто вище, і ті, хто нижче. Верхніх заведено поважати, нижніх – зневажати.

Відповідно, при всіх донецьких понтах, будь-який персонаж на Банковій залишається для Ахметова верхнім – тим, із ким слід домовлятися і задобрювати. Лише двічі, наскільки мені відомо, він намагався зіграти самостійно – з сумними наслідками.

Уперше – за часів президента Кучми. Тоді Кабмін вирішив зрізати дотації вугільникам, а без цього в донецьких економіка ніколи не складалася. Було організовано могутній марш шахтарів на Київ, і губернатор Янукович вирушив до Криму, де тоді відпочивав Кучма. Данилович про шахтарські біди вислухав, але замість повернення дотацій пригрозив вийти до марширувальників і розповісти, хто саме на Донбасі цупить вугільні гроші.

У чарівний спосіб шахтарі, які загрожували «здохнути, але дійти до Києва», різко здулися і з тієї ж рішучістю повернули назад до Донецька…

Відтоді із президентами Рінат Леонідович лише погоджувався. І старанно виконував побажання зверху.

З Кучмою – зрозуміло, той взагалі для донецьких був реінкарнацією Джона Юза. Рінат Ахметов навіть стерпів, коли Данилович не віддав йому «Комбінат Ілліча», що вже проковтнув, буквально за ниточку зі шлунка витягнув, як у Каштанки.

Але і з «нешанованим Донбасом» Віктором Ющенком Ахметов теж цілком собі співпрацював – вкладався в Батурин та інші «трипільські черепки». А що, «на грев паханові скидатися треба, а вже на що він його витрачає – не наша справа».

З Віктором Януковичем – ще показовіше. На його прохання Рінат Ахметов виступив наставником Олександра Януковича, присвячував його в тонкощі європейського бізнесу, розуміючи, що в кінцевому підсумку Саша-стоматолог повинен підім’яти під себе все, що дихає і приносить дохід.

Розуміючи-розуміючи, бо логіку подій «господар Донбасу» бачить точно! За інформацією, якій я довіряю, після розгону студентів на Євромайдані Ахметов приїхав у Межигір’ї, переконував Януковича, що треба терміново знімати напруженість, здавати міністра МВС тощо. Почутий не був. Сказав Януковичу наостанок, що той тягне всіх у прірву, і більше вони не спілкувалися.

А після цього виник другий випадок, коли Рінату Леонідовичу здалося, що можна шантажнути Київ: «легітимний» драпонув у Ростов, а «виконуючий обов’язки» Олександр Турчинов – це ж не повноцінний президент…

Однією з найкреативніших ідей Турчинова за участю Юрія Луценка було залучення олігархів для захисту своїх «територій проживання» від «російської весни». Олександр Ярославський очолити Харківщину не взявся. Про Ігоря Коломойського знають усі. А Рінат Ахметов схитрував і підставив замість себе Сергія Таруту.

У команду Тарути як фахівця зі зв’язків із громадськістю потрапив мій давній товариш. Так він телефонував мені з Донецька очманілим голосом: «Не повіриш, в обладміністрації на другому поверсі бандюки вирішують, коли брати МВС і СБУ, а Тарута на сьомому обговорює фінансування шахт при Союзі! Він же ведмедик-гаммі якийсь! Так усе пояснював я йому сто раз, а він іде в кімнату відпочинку, зв’язується зі своїм босом, а потім повідомляє, що поки виявляти активність не треба!».

Під час роботи у МВС довелося читати матеріали щодо Ріната Леонідовича. Відповідально стверджую: в початковій стадії він міг загасити «російську весну» на Донбасі за декілька тижнів.

Досить було скомандувати силовикам, які контролювалися від верху до низу, отримуючи другу, але головну зарплату від бізнес-структур Ахметова. А при долучені криміналу повзучу пожежу затоптали б ще швидше. Ахметов увійшов би в підручники захисником України. І зберіг би статус «господаря Донбасу». Але він вичікував, імітуючи активність і торгуючись із Києвом та Москвою. І проторгувалася, втративши контроль за ситуацією.

Знаю про конспірологічні версії, що, мовляв, ФСБ затиснуло Ахметова так міцно, що він не міг смикнути. Знову ж, ринки збуту металопродукції в Росії.

Але це нісенітниця. Бо того ж юному Рінату, який очолив систему після загибелі Аліка Грека, вистачило духу поламати багаторічні обставини і почати нове життя, наполегливо прагнучи до легалізації. А зараз – не вистачило.

Щоб зберегти бізнес, довелося принижуватися, платити «за дах» захарченко-плотницьким, яких він раніше міг придавити нігтем. А також лягати під президента Порошенка, який рулить ситуацією на фронті і, відповідно, торгівлею з ОРДЛО.

А в результаті неминучої блокади Ахметова принизили вже публічно, відібравши улюблені іграшки – «Донбас Арену», резиденцію в Ботсаду, «Донбас Палас». Козирну каву-машину з бару винесли! У душу плюнули!

Здавалося б, ось тепер Рінат Леонідович мав прокинутися. І показати, що таке партизанська війна у XXI столітті. Ось-ось і почнуть вибухати склади боєприпасів, летіти під укіс потяги з уже чужим металом. Тривалість життя окупантських ватажків почне обчислюватися годинами, не сховатися їм в жодному бункері, тим паче ахметовському… Адже його система на Донбасі знає все і всіх, на кожного помітного є гачок, вистачає грошей і специфічних умінь, щоб запалити в колаборантів землю під ногами.

Але знову ні. Черговий програш у вигляді невиходу на поле.

В Ахметова, який профукав рідний регіон, залишаються лише примарні надії на «мінську змову»: тоді Донбас впхають в Україну, відбуваються вибори, на яких переможуть ахметовські висуванці. І коло замкнеться, як кайданки на зап’ястях.

Але для цього доводиться беззастережно обслуговувати Петра Порошенка, брати участь у розборках із його ворогами.

Точиться інформація, що Рінату Ахметову довелося, згнітивши серце, взяти на себе ресурсне забезпечення проектів, з якими Порошенку не з руки асоціюватися безпосередньо. Йдеться про Олега Ляшка та Надію Савченко. Ці вентилятори вже чітко розгорнулися в бік Юлії Тимошенко. А вже чого накинути – там у надлишку.

Сумна іронія в тім, що сам Ринат Леонідович ставиться до Юлії Володимирівні дуже шанобливо.

Уперше в Ахметова немає своєї пристойної політичної гри, якщо не брати до уваги дрібних парламентських домагань уламка Опоблоку, орієнтованого безпосередньо на нього.

Але ще сумніше для Ахметова, що всі принизливі ігрища із владою – лише затягування агонії. Навіть при неймовірній пролонгації Порошенка Рінат Леонідович – у перших кандидатах на дерибан під гаслом «деолігархізації». Бо з ампутацією Донбасу його колишній господар перетворився на бізнес-інваліда, в «обрубок», породжений війною, до поширення якої причетний і він сам. А слабкі з нашою мародерською владою не виживають.

Рінат Ахметов кажаном завис між перспективним учора і безнадійним завтра. Між там і тут. Там його починають забувати, тут продовжують ненавидіти – за тарифи, за торгівлю на крові, за українських героїв, що залишилися на війні.

До Європи не добрався, до Росії не примкнув, Україну не захистив. Доля здала бувалому картяреві двох тузів із довгою мастю на останній руці, а він – спасував.

Як там в Акіко Йосано у вірші «Боягузтво», що знайомий нам за Стругацькими? «Відтоді все тягнуться переді мною криві, глухі обхідні стежки». Годиться як політична епітафія.

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka