«Повернутися до Києва мене кликали ще з листопада. Пропонували посаду заступника міністра оборони» – Тука

(початок інтерв’ю з Георгієм Тукою читайте тут)

– Ви покинули Луганськ. До вас був Геннадій Москаль. Тепер він на Закарпатті. Хто залишився? За якою логікою Київ перетасовує кадри?

– Призначати голову ОДА – компетенція президента. До нього всі питання щодо кадрів.

У мене хороші стосунки з нинішнім головою Донецької обласної адміністрації Павлом Жебрівським. Він на своєму місці. Хоч і обсяг роботи у нього більший, ніж на Луганщині. Але він не здається, бореться.

Роботи багато не лише в економічній площині. Є сфера виховання. Та й інформаційна безпека держави – найболючіше питання загалом. Особливо на Сході. Держава погано здійснює цю функцію.

Серед людей, які живуть на Донбасі, є чимало, хто міг би займатись державною роботою. Але кістяк команди краще створити з представників інших регіонів. Адже переважна більшість фахівців на місцях пов’язані з кимось – чи з одним угрупуванням, чи з іншим. Вибирати між єфремівцями, чи бойківцями – шлях в нікуди.

– У лавах сепаратистів, здається, теж не все спокійно. Історія з нібито замахом на Плотницького наробила переполоху. Що це було?

– Швидше за все, конкурентна боротьба всередині банди за бабло. Якби це робили росіяни – то справу довели би до кінця.

Зважаючи на долю знакових ватажків терористичних угрупувань по всьому світові, переважна більшість з них закінчувала сумно. То хтось в повітря злітає, то захлинається ковтком чаю. Всіх їх чекає однаковий кінець. Такі як Плотницький свою справу виконали. Нікому вони не потрібні, адже перетворились на гальмо.

– Росія зацікавлена й надалі підтримувати маріонеткових лідерів на Донбасі?

– Уже ні. Ці люди свою роль зіграли. В Росії змінилась риторика, концепція загалом. Проект “русской весны” і Новоросії накрився мідним тазом. Московські очільники це чудово розуміють. Спробували проковтнути шматок і ним же вдавились. Як би не надували щоки з одного боку і не посипали голову попелом з іншого, але цифри – річ вперта. На підтримку війни Росія витрачає приблизно 1 мільярдів доларів на рік. Завдяки санкціям зазнає збитків 100 мілярдів доларів щороку. Це дані економічного дослідження. “Вигоди” і збитки несумісні.

Недавно пролунала заява економічного керівництва РФ, що у випадку продовження нинішнього санкційного режиму золотовалютний запас Росії закінчиться в лютому, після чого почнуть проїдати свій так званий Фонд розвитку країни. Це означає згортання всіх соціальних програм. Мова тоді йтиме не про розвиток, а про взагалі існування РФ.

Риторика кремлівців в найпопулярніших політичних шоу країни змінилась. Від “да мы за полчаса до Киева дойдем” розвернулися до  “что-то у нас, ребята, хреновато”. Починають Медведєва критикувати. Мовляв, уряд недопрацьовує.

– Якщо “русская весна” не спрацювала, то який буде наступний крок Путіна?

– Наступна концепція Путіна – повернення Донбасу, але на своїх кремлівських умовах. Росія зацікавлена в існуванні такого гнійника як ОРДЛО на території нашої держави. Тут без сумнівів. Але основна сьогодні мета Москви – не збереження ОРДЛО, а скасування санкцій. Один із найприйнятніших шляхів – негайне проведення виборів на Донбасі. Це нам наполегливо щодня намагаються втюхати. Ми на це не погоджуємось. Адже для нас вибори – це фінал, а не старт.

Паралельно Москва хоче, аби Україна погодилась на легітимізацію Криму. На це ніхто не зважиться. Казати, що опинились в глухому куті, для них теж неможливо. Риторика Росії змінюється не лише щодо “мы до Киева дойдем”.

Ще три місці тому в Кремлі  й чути не хотіли про озброєння місії ОБСЄ. Зараз про це йдуть перемовини. Погоджуються на введення такої місії вздовж лінії розмежування. Намагаються нам нав’язати, що цього достатньо, аби одразу проводити вибори. Не вийде.

Наполягаємо, що перший крок до будь-яких дій – припинення обстрілів. Тоді ця нейтральна місія ОБСЄ, чи ООН бере під контроль всю територію ОРДЛи. Зокрема, кордон. Туди мають повернутись легальні органи української влади. І лише опісля – розпочинати говорити про проведення місцевих виборів.

– Яка ймовірність реалізації українського сценарію на Донбасі?

– Це не буде швидким процесом. Все може і до кінця року завершитись, якщо завтра Путін виведе війська. Тут важливо не зменшувати світовий тиск на Росію. Санкції варто ще бльше посилити.

– Європі, вочевидь, не до гібридної війни з РФ? У них – біженці, Брексіт, посилення радикальних політичних течій. У США – вибори.

– Так, не до нас. Цікаво, що термін гібридна війна – це не вигадка медіа. Цю теорію ведення війни розробив російський генерал Валерій Герасімов, за що отримав з рук Путіна найвищу державну нагороду. Одна зі складових цієї війни – застосування біженців як додаткового дистабілізуючого чинника на боці супротивника.

Часто спілкуюсь з міжнародними експертами. Обговорюємо ситуацію з сирійськими біженцями.  Питання – звідки взялась така їхня кількість? Європа від всього цього була в шоці. В Сирії війна триває п’ять років. Такого цунамі за цей час не було.

Відповідь проста – люди побігли через три тижні після того, як до Сирії прибули голуби миру з РФ. Російські військові почали бомбити мирні міста. І як наслідок  сирійці масово кинулись тікати з країни. Так Росія використала їх для тиску на Європу.

– Як і використовує різноманітні провокації для досягнення своїх задумів в Україні. Як-от нещодавнє закриття кордону з Кримом. Для чого це все робиться?

– Звісно, є припущення, що Путін готується до повномасштабної війни з Україною. Хочеться вірити, що він не такий божевільний, як свого часу Гітлер чи Сталін. Розуміє все-таки міру відповідальності та можливий крах держави.

Все, що бачимо нині на кордоні з Кримом, Харківською областю, на півночі – гра м’язами, аби примусити Україну взяти Донбас на кремлівських умовах.

Якби у Росії були далекоглядні плани щодо окупованого Донбасу, то там не було би суцільного вирізання підприємств на металобрухт. Крим захопили, будуть за нього триматись. Тому там не грабують, не вирізають метал. На Донбасі все діаметрально протилежно.

– Чи можливо реінтегрувати Донбас? Що робити з людьми, які сьогодні воюють проти України? З ними реально будувати єдину країну?

– Ми всі є жертвами штампів. Думаємо, що на Сході всі погані, а на заході – ангели. Коли мене призначили губернатором, то в перший час ходив без охорони. Намагався від адміністрації до готелю швидко дійти. Вдовбали в голову, що там одні сєпари, а на заході – бандерівці. На власній шкурі переконався, що це не так.

Багато хто з людей на Сході за своє життя ніколи не покидали рідних домівок, не їздили за кордон. Це повністю закрите суспільство, яким дуже легко маніпулювати. Говорити про сєпарів і бандерівців – точно не шлях до існування єдиної нації.

На відновлення Донбасу економічних ресурсів в України немає. Але вони є у світі. Є в Росії, яку треба примушувати платити грошима за все, що скоїла.

Судові позови уже пішли. Одна чернівецька компанія відсудила нафтобазу в Севастополі. (ТОВ «Стемв-Груп, – ред). За цією справою слідуватимуть аналогічні позови на мільярди доларів.

Існує чіткий механізм повернення завданих збитків в судовому порядку. Але цей процес ніколи не буває швидким. Мова йде проміжнародні суди, до яких треба дуже якісно готуватись. Росії на все це не плювати. Адже в примусовому порядку почнуть арешти її майна по всьому світові. Заморозять активи, спільні проекти.

– Коли з’являться нові імена в нашому політикумі? І коли ви підете в парламент?

– Балотуватись до ВР не збираюсь. Не бачу жодного ефективного свого там застосування. Не люблю паперову роботу. Основна робота депутата – законотворчість, хоч в нас вони переважно займаються лобізмом. Я не хочу перетворитися на одного з них.

Один в полі не воїн. Їх там сидить 450, що я там один зроблю?

– А як щодо того, аби розпочинати створювати партію Туки?

– Ні, це не для мене. Виборча система та суть партійного будівництва просякнута одними й тими самим депутатами. Поява нової політсили заведена в дуже жорсткі рамки – має опиратись на фінансові ресурси. А такі ресурси в нашій країні можуть надати 5-10 персонажів, які підтримували свого часу Партію регіонів, Ляшка, Самомпоміч і т д.

Вони платять всім. Купують цей парламент. Так що немає значення, хто туди прийде наступним. Куплять і його.

– У вас буває бажання покинути чиновницьку роботу і повернутись на Луганщину?

– Якби я зараз повертався на Луганщину, то висував би низку умов. Перш за все йдеться про кадрові рішення. Йдеться про заміну всіх луганських силовиків – СБУ, прокуратури, міліції. Це напівбариги, зрадники. Так само щодо всіх ключових посад господарської діяльності. Лише тоді можна впроваджувати зміни.

На жаль, під час свого перебування на Луганщині 90% енергії я витрачав на боротьбу з вітряками. Був відвертий саботаж, ігнорування рішень. Коли ти витрачаєш безліч енергії та часу на порожнечу, а результату немає, то це для будь-якої людини є величезним демотиватором.

”Україні потрібна диктатура. Часом це призводить до дуже позитивних наслідків”

Всі ці речі спричинили надзвичайну втому. Ніколи в житті такого не відчував. Уявіть собі, вже о 10 ранку в останні тижні мого перебування на посаді губернатора я вже просто в кабінеті падав від втоми. В буквальному розумінні цього слова. Можливо, варто було взяти відпустку, але про це тоді годі було думати. Хотілось здійснити те, заради чого прийшов.

Нині намагаюсь, аби в мене був хоч один вихідний, який обов’язково проводжу з родиною.

– Переїзд до Києва – вигнання чи спасіння?

– Це точно не вигнання. В Луганську загалом мені забракло десь 2-3 місяці, аби довести справу до кінця. Мова йде про завершення формування команди. Не встиг зробити заміну людей незворотнім процесом. За тиждень після мого переведення до Києва всі старі кадри повернулись на місця. Також ми запровадили низку обласних програм, під які виділили фінанси. Всі ці програми також згорнули.

Повернутися до Києва мене кликали ще з листопада. Пропонували різні посади. Навіть заступника міністра оборони. Не погоджувався, адже хотів завершити всі справи.

Переїзд до Києва – це збіг скоріше трьох складових. Перше – фізична втома. Друге – компромісність, адже напередодні мого призначення відбулось голосування за прем’єра Володимира Гройсмана. Треба було якимось чином розраховуватись з тими людьми, які підтримували в парламенті його кандидатуру. Розраховуватись, звісно, не грошима, а посадами.

Третя причина – мені запропонували посаду, яка до вподоби. Коли почув, що Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб очолить Вадим Черниш, якого я добре знаю, мені знадобилось 10 секунд для позитивного рішення.

Романія Горбач