– Путін змінює не лише своїх союзників, а й оточення. Для чого?

– Усе, що робить Володимир Путін, підпорядковане одній-єдиній меті. Це спроба зберегти владу.

Те, що Путін зараз увійшов до альянсу з Реджепом Ердоганом і не лише з ним, свідчить про спробу вибудувати якусь антизахідну коаліцію і зробити ставку винятково на диктаторський режим. Така собі спроба створення клубу диктаторів.

Путіна викинули з ліги держав першого ешелону. Він же прийшов до влади в Москві, коли Росія була членом G-8. Але після того, як він привласнив Крим – його звідти викинули. І Путін спробував переорієнтуватися на країни другого ешелону – Китай, Індію. Але пізніше з’ясувалося, що це політологічна модель, що не має спільних інтересів.

Те, що у Кремлі відбувається нескінченне перетрушування кадрів, – це панічний страх перед своїм оточенням. Путін не залишив навколо себе жодної людини, яка хоч якось була би пов’язаною з ним особисто. Він боїться будь-кого, чия політична вага хоча би на міліграм відрізняється від його.

”Що спаде на думку скаженій собаці – невідомо. Ми не можемо передбачити плани Путіна”

Єдина людина, за яку він тримається – це унікальний персонаж, у світі другого такого немає. Ця людина, перебуваючи у вищих ешелонах російської влади майже 20 років, не змогла ні створити своєї команди, ні нагуляти мінімальної політичної ваги, ні вплинути бодай на одну подію в Росії. Це унікальний політичний імпотент – Дмитро Медведєв. Він – єдиний, кого Путін не боїться через те, що йому просто нічим брати владу.

Популярні новини зараз

Дочка Максима Галкіна "перетанцювала" внучку Пугачової: "Ліза - це щось!"

Пасажирські потяги зіткнулися лоб в лоб, є жертви: перші кадри трагедії в Чехії

Перестало битися серце зірки культових серіалів: "Нещодавно відсвяткував ювілей"

Полякова в деталях показала розкішний інтер'єр своєї садиби на півострові: "Піч, механічні штори і..."

Концерт до Дня Незалежності, чи виступатимуть Кароль і Винник: "Квитки від 200 до..."

Показати ще

Щодо відставки Іванова (Сергій Іванов, колишній голова адміністрації президента Росії, – ред). Іванов – це людина, яка колись була політичним важковаговиком, претендувала на посаду президента і має серйозні інтереси. Антон Вайно (новий очільник АП Путіна, – ред) це абсолютний політичний нуль. Це людина, яка за своїм статусом є більш-менш кваліфікованою секретаркою у штанях.

Його призначення з боку Путіна це безпомилкове рішення. Вайно – абсолютний виконавець, позбавлений будь-яких амбіцій і переспективи зростання в серйозну самостійну фігуру. Його призначення перебуває в тій самій площині, що й призначення путінських охоронців і охоронців на губернаторські посади. Усе це перетрушування верхівки силових структур, губернаторського корпусу, призначення людей, які взагалі у принципі не можуть нічого путнього сказати – врешті свідчить про те, що Путін панічно боїться будь-якої конкуренції.

– Таке собі оточення слуг.

– Так, це абсолютно несамостійні, суто виконавчі люди, які позбавлені будь-якої можливості діалогу з ним. Абсолютно технічні губернатори, міністри і керівники апарату.

– Тепер Іванов – спецпредставник президента з питань природоохоронної діяльності, екології і транспорту. Хіба це не приниження для колишнього голови президентської адміністрації?

– Це тимчасовий притулок або пенсія. Зрозуміло, що ніякими природними ресурсами Сергій Іванов не займатиметься, це все до нього не має жодного стосунку. Йдеться про те, що ця посада для Іванова – або тимчасове відстійне купе, де він просто пересиджуватиме, або пенсія.

На шляху до Путіна 3.0: йдуть останні могікани

У принципі, таке бувало і не лише з ним. Просто зараз Путін прибирає зі свого оточення практично всіх людей, крім Медведєва, з якими він якось особисто пов’язаний. Путін хоче зачистити всю площадку до блиску і дивитися на всіх із висоти Останкінської вежі.

– Усі ці перестановки в АП якось вплинуть на вибори в Думу?

– Це абсолютно не пов’язані між собою речі. Вибори в Думу Путін вже давним-давно переступив. Дума обрана і досить лояльна. Ну, буде в ній один-два або навіть 12 людей демократичних поглядів на 450 осіб. Для Путіна це не має жодного значення. Ці вибори він уже виграв.

– А президентські?

– Це серйозніше питання. Усе залежить від того, коли вони відбудуться. Звичайно, з огляду на те, як розвивається ситуація в економіці та соціальній сфері, до 2018-го можуть трапитися серйозні зміни. Я думаю, якщо буде невтішний прогноз на 2018 рік, то вибори можуть відбутися наступного року. І Путін обов’язково на них балотуватиметься.

У будь-якому разі, за будь-якої погоди він балотуватиметься у президенти Росії. Повторюся, що єдина людина, якій він може довірити погріти йому президентський стілець – це Медведєв. Але він уже був президентом і це вже зовсім якийсь кітч вийде.

Путин Медведев

Якщо Путін балотуватиметься – звісно, він виграє ці вибори. Варіант, за яких Путін йде на вибори і програє, теоретично може бути в 2018-му. Але для цього мають статися якісь екстраординарні події.

– Перестановки в оточенні Путіна можуть вплинути на ситуацію в Україні?

– Ситуація з діалогом погіршилася і цілком заморожена. Перш за все тому, що діалог Путіну невигідний. Йому все менше і менше є що сказати в цьому діалогові. Головна причина, через яку влаштували нещодавню кримську провокацію, а перед тим так званий замах на Плотницького, провокацію з абсолютно неїстівним послом в Україні, і навіть вбивство Шеремета – це, швидше за все, один ланцюг, націлений на руйнування простору для діалогу. Задля неможливості ведення переговорів, особливо в “нормандському форматі”.

Український криміналітет чи Росія: хто убив журналіста Павла Шеремета

Із публічної політики вилучені фактично всі фігури, окрім таких одіозних як Лавров. Власне, людей, з якими хтось може розмовляти, в Росії сьогодні не залишилося. Залишився Путін і Лавров – це дві персони, які можуть про щось говорити. Але з ними вже мало хто хоче розмовляти.

А якихось проміжних фігур, які би надали якоїсь гнучкості зовнішній політиці, – немає. Це могли би бути великі авторитетні губернатори, чиновники путінської адміністрації, але таких людей уже не залишилося.

– Росія потрапила у глухий кут?

– У цій ситуації, так. Жодного руху в бік переговорів, я вже навіть не кажу про мінські домовленості. Жодного прогресу в рішенні ситуації із Кримом, Донбасом – немає. Прогрес може бути, але лише в разі розвитку кризи в Росії. Ось це – єдиний чинник, який має значення і на якомусь етапі може вплинути.

– Тобто якщо санкції продовжать із 2017-го року, то Путін може почати здавати позиції?

– Я думаю, що і цього буде замало. Санкції – це маленький штришок. Лише санкції, звичайно, нічого не змінять. Але санкції плюс якісь серйозні дії, на які ще буде спроможний Захід, плюс ситуація всередині РФ, що загострилася, якісь протестні рухи, створення, хоч і маленької, але протестної фракції в Держдумі.

Усі ці самі по собі нерозв’язні події загалом можуть призвести до якогось кумулятивного ефекту. Звичайно, не йдеться про місяць-два. Це все ж таки не така швидка історія.

– Як довго може тривати ситуативний союз між Путіним і Ердоганом?

– Їхній союз справді ситуативний, але направду він цілком закономірний. У перші роки після розпаду Союзу союзниками Росії були провідні країни світу, потім єльцинську Росію прийняли до клубу провідних держав світу і G7 перетворилася на G8. Ще в нульових цей союз тривав, але було очевидно, що якихось союзницьких відносин не виходить.

Після того, як Путін здійснив агресію щодо України і анексував Крим, Росію вигнали із клубу провідних держав. Путін почав намагатися орієнтуватися на якісь інші союзи. Із так званої першої ліги світових держав кинувся шукати собі союзників у другій лізі – Китай, Індія тощо.

”Якщо РФ ув’яжеться в повномасштабну війну з Україною і розміняє 150 тисяч своїх військових – їй кінець”

Але там теж нічого не вийшло. У цьому союзі здебільшого панували економічні інтереси, а що їм могла запропонувати Росія? Нафта, газ, зброя і агресивна імперська політика – це все не дуже затребуване навіть у клубі другої ліги.

І ось тепер путінська Росія знайшла собі союзників у тому, що називається «держави третьої ліги». Це Іран, Туреччина і ситуативно – Азербайджан. Це ісламські держави, диктатури, а отже – і союз диктатур.

Тут можна простежити спільність інтересів. Перш за все на Близькому Сході, де Путіну надто необхідний успіх. Сирія, наприклад, наразі є тією точкою, де Путін кидає виклик державам першої ліги. Перш за все США і Євросоюзу.

Те, що зараз відбувається в Сирії, коли Асад разом зі збройними силами Росії ніяк не може вирішити проблему «Ісламської Держави», – сприймається надто болісно. Ось там Путіну дуже необхідний союз із Туреччиною. Вона не підтримує ІД, але вона підтримує інші сили, які активно борються з Асадом. І ось для Путіна дуже важливо, щоб Туреччина припинила підтримувати сирійську опозицію.

Для Ердогана, враховуючи послаблення країни після невдалого путчу, проблеми у взаєминах із Заходом, теж важливий союз із Путіним.

Крім усього іншого, для цих усіх країн – Росії, Ірану, Туреччини та Азербайджану – важливо, що всі вони розмовляють однією мовою. У них не виникне докорів щодо порушення прав людини. Ніхто ніколи не дорікне Ердоганові за те, що він чинить жахливі середньовічні розправи над тими громадянами Туреччини, які підозрюються або замішані в невдалому перевороті.

Звісно, Ердоган теж не дорікне Путіну за те, що він робить в Україні.

Є ще й економічні точки, надія на «Турецький потік», на економічні взаємодії. Для Туреччини, безумовно, дуже важливо, щоб Росія остаточно зняла всілякі обмеження з російського туризму до Туреччини і з продовольства.

Від Хусейна – до Асада: зв’язки Путіна зі світовими диктаторами

Тобто точок зіткнення в цьому союзі диктатур дуже багато.

– Як задовго він може існувати?

– Поки немає серйозних обмежень за часом. Диктатурам одна з одною домовлятися простіше. Під час радянсько-великобританських переговорів Молотов і Сталін одночасно вели переговори з Ріббентропом. Чому? Якщо люди розмовляють однією мовою – домовитися легше.

Тут та сама ситуація. Путіну значно легше домовитися з Ердоганом, ніж із Меркель або лідерами США. Це двоє диктаторів, тому розмова виходить значно простішою. Якщо в разі діалогу між СРСР і Третім рейхом були непримиренні протиріччя, бо Гітлер претендував на територію Радянського Союзу, то в разі з Ердоганом таких проблем немає. Він не претендує на територію Росії, Росія не претендує на територію Туреччини. А отже, інтереси в них спільні.

Хіба що є певні проблеми, пов’язані з режимом Асада в Сирії. Путін хоче його зберегти, а Ердоган ні.

Галина Остаповець