Влада зайняла позицію страуса – Захаров

– В Україні 30 вересня набула чинності судова реформа, відповідні зміни до Конституції та новий закон «Про судоустрій і статус суддів» Верховна Рада ухвалила ще 2 червня цьогоріч. Яке Ваше ставлення до цієї реформи?

– Я не дуже задоволеним тим, що відбулося. У змінах до Конституції були недоліки, які, на мій погляд, переважають позитивні елементи. Маю на увазі – звуження доступу громадян до правосуддя. Тепер лише адвокати зможуть представляти інтереси громадян у цивільних і адміністративних справах.

Раніше адвокати обов’язково представляли інтереси лише у кримінальних справах. Цю позицію, із певною натяжкою, можна було зрозуміти. У цивільних та адміністративних справах представниками інтересів могли бути навіть родичі, які брались допомогти у простому сімейному чи трудовому спорі. За такі послуги були помірні ціни гонорарів, ринок був усталений, можна було знайти допомогу.

Тепер – лишень адвокати. Це означає, що послуги адвокатів будуть доволі дорогими. Безоплатна правова (адвокатська) допомога в таких справах все ще не працює. Тобто люди потрапили в серйозну залежність від адвокатської корпорації.

– Це не правильно – адвокатська монополія?

– Звісно. Не вважаю правильним надавати привілеї певній корпорації, особливо на рівні Конституції. Це серйозна річ, яка погано вплине на захист прав людини в судах і обмежить доступ до правосуддя.

– Чи можна очікувати збільшення вартості послуг адвокатів?

– Так. Ба більше, навіть теперішня вартість адвокатів під силу дуже малій частині населення. Люди збідніли, мають малий дохід. Звернення до адвоката – це дуже важко для бюджету родини. А що буде далі? В усіх інстанціях і Верховному суді України буде представництво лише адвокатів. Навіть у простих справах. Точитимуться балачки про те, що немає коштів наймати адвокатів. Це буде правдою. Тоді виникне ідея –  треба адвокатів брати у штат, щоб були державні адвокати і безоплатна правова допомога! Але таку допомогу надаватимуть не всім, а тим – у кого малі доходи. А в кого середній дохід – ні.

Держава взяти на себе цей тягар не може, як не може виконувати всі обов’язки із соціальних гарантій, відповідно до букви законів. Держава чиннить залежно від наявності коштів у бюджеті. Цих коштів не вистачатиме, особливо – на цивільні та адміністративні справи. Будуть значні проблеми. Та адвокатська монополія – це не єдина проблема.

– Які ще є?

– Друга проблема: відкладення на три роки ратифікації Римського статуту (Римський статут Міжнародного Кримінального Суду встановлює/розглядає основні міжнародні злочини: геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини, екоцид і злочини агресії, – ред.). Це нічим невиправданий крок, бо ратифікація статуту для України – необхідна.

На сьогодні є проблеми в захисті прав людини, які пов’язані з порушеннями на Сході під час військового конфлікту і у Криму під час окупації. Зараз все тримається на тім, що Україна подовжила термін дії свої листів щодо участі прокурорів Міжнародного Кримінального Суду в розслідуванні. Зараз триває попереднє розслідування на другій фазі. Усіх фаз там чотири. Якби Україна була повноправним членом Римського статуту, то все було б серйозніше і виглядало б по-іншому.

– На ваш погляд, чому ніяк не ратифікують Римський статут? 

– Річ у тім, що влада побоюється агресивних дій проти себе з боку РФ. Наші військові часто вимушені застосовувати важку зброю. Оскільки бойовики навмисно тримали свою артилерію у житлових кварталах та поблизу шкіл і лікарень – туди йшла відповідь ЗСУ, ці квартали страждали від таких обстрілів, гинули люди. За Женевськими конвенціями це –  воєнний злочин. Наша влада боїться отримати таке звинувачення, але це – позиція страуса.

– Чому?

– Перше: якщо є такі звинувачення, то їх пред’являть незалежно від ратифікації Римського статуту. Якщо хтось коїть злочин проти людяності, то, незалежно від ратифікації Римського статуту, можна отримати таке звинувачення, як його отримав король Судану чи Слободан Мілошевич.

Відкладення ратифікації не рятує від таких претензій. Наприклад, є відома історія про місто Первомайськ. По наших позиціях стріляли з реактивних систем залпового вогню, навмисно їх розміщуючи серед житлових кварталів. Наші не відповідали, були втрати. Їх за це критикували, тому потім почали відповідати, і Первомайську добре дісталось.

Друге: треба посилювати свою аргументацію, бо первинна причина – агресія РФ, яка привезла сюди зброю, інструкторів і військові частини. І треба збирати докази присутності російських військових, їх участі у бойових діях. Росія ж досі заперечує свою причетність, а нам треба доводити, що первопричина – політика Кремля. Необхідно вибудовувати цю лінію і аргументацію, шукати залізобетонні докази. Всім цим треба займатись. Замість цього наше керівництво займає позицію страуса.

Можливо, якісь докази й шукають, але більше тут роблять недержавні організації, які збирають докази ознак злочину проти людяності з боку бойовиків, російських найманців і військових РФ. Держава робить дуже мало.

– Які, на ваш погляд, ще є недоліки судової реформи?

– Наступний, третій недолік: не виписано як слід статус прокуратури. Лишається невизначена ситуація, що може повернути прокуратуру в попередній стан.  Всі президенти України намагались використовувати прокуратуру як каральний орган проти своїх опонентів. Зараз простежується намагання керівництва держави мати прокуратуру за «око государево».

Четверте: призначення суддів. Якщо Вища рада правосуддя призначає суддів, то питання, хто підписує їм посвідчення, не повинно мати великого значення. Але й тут замкнули цю процедуру на президентові, внесли це в Конституцію. Це виглядає дивно, ненормально. Від президента залежить в кінцевому підсумку, підписувати судді посвідчення, чи ні. Це все робить суддівський корпус залежним від президентської влади, що не є нормальним.

Прагнення наших президентів керувати судами лишається. Ніяк не хочуть визнавати суд незалежним, бо побоюються, що чинитиме не так, як вважає за потрібне влада. Та слухняний суд – це вже не суд. Це все простежується у змінах до Конституції.

Олександр Куриленко