Надлишок персоналу
– У зоні проведення АТО не залишилося жодного призовника, лишень контрактники. Наскільки відповідає дійсності така інформація?
– Якщо верховний головнокомандувач говорить про це – у нас немає підстав сумніватися. Він командує силовими структурами і точно має більше інформації, ніж ми з вами. До того ж інформація про кількість озброєних сил не є публічною.
Патріоти, діти та «аватари»: чи захистить нас контрактна армія від терористів та агресора?– Наскільки контрактники на лінії фронту забезпечені всім необхідним?
– Я б поставив питання по-іншому. У нас дві масштабні проблеми: непропорційно велика кількість обслуговуючого персоналу і несправедлива оплата для «тиловиків» і «фронтовиків».
На 50 тисяч контрактників у зоні проведення АТО на передовій, у нас 250 тисяч військовослужбовців у Збройних силах і ще 30 тисяч персоналу. Порахуйте: на одного воюючого в нас припадає п’ятеро «військових». Це ненормально, усі країни прагнуть до того, щоб основна частина армії складалася з бойового компонента, плюс трохи персоналу.
Третій рік ми говоримо про те, що обслуговування військ потрібно передати приватним логістичним компаніям, цивільним структурам, як це влаштовано всюди на Заході. У деяких країнах Європи навіть обслуговуванням аеродромів займаються приватні компанії. Ми маємо на одного льотчика 20-25 людей обслуги.
Друге – це система оплати праці. Після того, як із 1 січня 2016 року оплату військовослужбовцям підвищили, виникла цікава ситуація. З’явилося купа охочих служити в армії, але не воювати. Тобто не влаштуватися на службу, пройти навчання і йти на фронт з автоматом, а отримувати 6-7 тисяч грн на місяць, проходячи службу по сусідству з будинком. Навіть для Києва це непогана оплата, що вже говорити про регіони, особливо депресивні.
Різниця оплати служби в тилу і на фронті – близько однієї тисячі гривень. Грубо кажучи, ви їдете воювати за тисячу гривень. Ми вимагаємо, щоб різниця для тих, хто проходить службу на фронті, була в 2-3 вище, ніж тим, хто служить у тилу.
Армія, яка повинна заробляти
– Ви ж голосуєте за бюджет на 2017 рік і можете наполягти на внесенні підвищення?
– У бюджеті немає чіткої градації: кому і що підвищувати. Коли Комітет з нацбезпеки і оборони розглядав бюджет, ми рекомендували Міноборони перш за все в рази підвищити доплати саме за участь у бойових діях, щоб підвищити мотивацію для контрактників не сидіти у військових частинах, а воювати на передовій. Міноборони нас цілком підтримало, у них таке ж розуміння і вони в цьому сенсі абсолютно адекватні.
Повний бюджетний запит Міноборони на 2017 рік – 108 млрд грн. Але в бюджеті для них закріпили 64 млрд, з яких лише 61 млрд – гарантована частина. Три мільярди вони повинні заробити самі, так званий спеціальний фонд. Це маячня, але так воно є.
– Що значить «самі заробити»? Українська армія має воювати чи заробляти?
– У нас всі роки військовий бюджет складався з основного і спеціального фондів. Основний фонд гарантовано надходив із держбюджету, спецфонд поповнювався коштом продажу непрофільного майна, різних форм господарської діяльності. Подивіться, скільки в Міноборони непрофільних підприємств. Усі вони наповнювали цей бюджет.
З першого дня, коли я прийшов у парламент, я наполягав, що жодного спеціального фонду бути не може. Не може армія, яка воює, ще й заробляти гроші!
– Як взагалі виникла ця ідея?
– Коли в 1994 році молода українська армія почала рахувати активи, то нарахували купу непотрібної техніки, боєприпасів, амуніції, приміщень, які залишилися з часів гонитви озброєнь. Масово звільнялися військові частини, військові містечка із заводами, будівлями тощо. Тоді було ухвалено рішення, щоб усе це не поцупили, створити спеціальний фонд, куди повинні були надходити гроші від продажу цих, так званих, «непрофільних активів».
Як це спрацювало – тема окремої розмови, але ця «хороша» традиція є досі, і в 2017 році цей фонд необхідно поповнити на 3 млрд грн. У мене одне питання: як?
Одні й ті ж обличчя
– Окрім перерахованих вами проблем, усе частіше виникають питання до процесу контролю за витратою коштів на потреби оборони. Ось ви говорите про логістику і спецфонд, а разом зі чимраз більшими щороку оборонними бюджетами, у журналістських розслідуваннях чи не щотижня миготять «розпили» сотень мільйонів гривень в Укроборонпромі, Укроборонекспорті тощо.
– Так, у нас є проблема з парламентським контролем за військовим бюджетом. Номінально ще в 2014 році ми «для Заходу» створили механізм парламентського контролю, але він обмежений написанням запитів і неможливістю перевірити правдивість відповідей. Це на Заході механізм цивільного або парламентського контролю дуже жорсткий, а нам так відповідають, що навіть експерти не завжди можуть зрозуміти: вони брешуть, цуплять або викручуються?
Але навіть такий обмежений контроль дозволяє іноді досягати обнадійливих результатів. Доповідаю. Понад рік тому я звернувся в Міноборони щодо скандалу із закупівлею палива за завищеною ціною. Після перевірки в бюджет повернули понад 120 млн грн, які переплатили. І це лише один факт, один контракт! Були схожі звернення і результати та щодо речового забезпечення, і щодо продовольства. Збираємо факти з журналістських розслідувань, власних джерел і звертаємося до ГПУ, НАБУ…
Особисто до міністра оборони Степана Полторака, як із моїх спостережень, так і за свідченнями широкого кола людей, яким я довіряю, у мене претензій немає. Найбільший його мінус у тім, що в нього немає серйозної команди хоча б у декількох напрямках. Він намагається всі процеси контролювати один. Це нереально.
– Чому так відбувається? Невже не можна було за три роки оголосити конкурси, набрати нових людей, створити нові механізми контролю за використанням коштів?
– Міноборони і Генштаб – досить інертні структури. Багацько з наших генералів мають совкове мислення, і зіпхнути їх – майже нереальне завдання. Рівень їхньої корпоратизації, взаємної допомоги і захисту настільки високий, що вони блокують будь-які спроби щось змінити.
У нас третій рік триває війна. У будь-якій країні світу війна – це можливість оновити керівні кадри і привести туди тих, хто добре зарекомендував себе в реальних бойових діях. Я ж третій рік в Генштабі бачу одні й ті ж обличчя, при всіх провалах і проколах. Не кажучи вже про розслідування про Іловайськ, Дебальцеве та корупційні скандали.
Солдатська кухня
– Наскільки ці умовні 50 тисяч військовослужбовців на передовій забезпечені: одягнені, нагодовані, мають озброєння?
– Я б сказав, що ніяк. З усіх проблем, що я бачу, найгостріша – проблема із зимовою військовою формою.
– Знову? Третя зима на війні, а солдати знову залишилися без зимової форми?
– Так вона і не вирішувалася. Військові відомства повідомляють, що військовою формою забезпечені всі, а потім застереження: «до кінця 2016 року». Зачекайте, кінець року – це 31 грудня, а до цього ще фактично два зимових місяці, а люди в зимову форму досі не одягнені, хоча на вулиці вже йде сніг.
Причім Міноборони звітує, що форму підготували, а до солдатів вона не дійшла. У їхнє завдання не належить розвозити її по частинах і вручати кожному солдату. Це завдання Генерального штабу і тилових структур. І тут починається футбол: Генштаб кричить, що винні військові частини, а в частинах скаржаться, що вони цю форму не отримали.
Одна з найбільших проблем, яка залишилася ще з часів міністра Гриценка (2005-2007 рр., – ред.) – розподіл повноважень між Генштабом і Міноборони. Дублювання функцій і відсутність підзвітності дозволяє їм продовжувати цей «футбол» безкінечно.
– Як справи з харчуванням військовослужбовців на передовій?
– Тут всі можливості в руках батьків-командирів. Вони укладають контракти на постачання продуктів, можуть складати акти про невідповідність, розривати договори, знаходити нових постачальників.
І тут починається проблема корупції на низовому рівні. Перекажу те, що мені розповідали службовці однієї з елітних частин України: кухарки, демобілізовані, прості солдати. Так ось, людина, якій на камери потискує руку верховний головнокомандувач, постійно особисто приходить на кухню і забирає додому пакет із продуктами. Так само поводиться все командування частини, окрім одного офіцера. Усе це знають, але так заведено. Хоча зараз це не настільки важливо, куди страшніше ситуація з озброєнням.
– І тут не все добре?
– Скажу більше, практично в усіх частинах на передовій – великий недокомплект озброєння. Мало нових зразків, ремонт техніки, яка зношується навіть у нинішній фазі війни, майже зупинено.
Перша проблема з держоборонзамовленням. Пам’ятаєте, на початку жовтня в Києві відбувалася виставка військової техніки? Головне питання, яке там лунало: а чому ця техніка не на фронті? Бо на вересень цьогоріч було виконано 20% від обсягу військових замовлень на весь рік. Тобто до кінця року, дай Боже, виконати третину. Чому? Бо кошти на це в бюджеті 2016 року планувалося коштом від спеціальної конфіскації.
На дворі початок листопада, а Комітет Соболєва (Комітет щодо протидії корупції, – ред.) учора вкотре «завернув» цей закон, хоча ми вже вилизали його як тільки-но могли і отримали схвалення з боку європейців.
З ремонтом військової техніки та ж проблема – немає грошей. Ми вже як рятівний захід ухвалили закон про державні гарантії з Мінфіну на оборонні замовлення. Тобто завод приходить у банк за кредитом на ремонт військової техніки з листом з Мінфіну, який пише, що гарантує оплату цього замовлення «коли-небудь». Зараз цю проблему частково вирішили.
Правильне співвідношення
– Наскільки надійно збудована наша лінія оборони в зоні проведення АТО? Чи витримають можливий наступ бойовиків або росіян?
– Якщо враховувати, що, за відомостями розвідки, з того боку стоїть до 40 тисяч особового складу, і ми не збираємося, судячи з усього, проводити масштабних наступів – військ достатньо. За тактичним нормам, в обороні має бути втричі менше військ, ніж у наступі. На стратегічному рівні це може бути співвідношення до 2-2,5 показників у порівнянні з військами оборони.
Проблема не стільки в кількості наших військ, а в доступності деяких ділянок лінії зіткнення для швидкої зміни співвідношення сил із боку Росії. Скажімо, від Маріуполя до Новоазовського району (окупована частина Донецької області, – ред.) така відстань, що за декілька тижнів туди можна перекинути 2-3 батальйону і геть змінити співвідношення сил.
Тому зараз я можу сказати, що ні сил, ні бажання наступати на Маріуполь ні в росіян, ні в бойовиків немає. А передбачити, що там буде через тиждень або два я не можу. Хоча і сумнівів у тім, що українські війська відіб’ють будь-яку атаку, у мене теж немає.
Ілля Лукаш
