Ольга Айвазовська: Воювати замість України ніхто не буде

Які проблеми виникли у процесі підготовки документа і чому Росія використовує тактику затягування часу, Politeka розповіла представниця України в політичній підгрупі Тристоронньої контактної групи з урегулювання ситуації на Донбасі Ольга Айвазовська.

Погодити не вдалось

– На якому етапі процес розроблення дорожньої карти щодо імплементації Мінських домовленостей?

– Він триває. Кожна сторона виставляє свою максимальну позицію і документ оприлюднять, коли його погодять усі сторони перемовин, тобто Україна, Росія, Франція та Німеччина, швидше за все, дадуть  спільну позицію.

Дорожня карта вагоміша, ніж самі Мінські домовленості, які є рамковим документом. Текст домовленостей кожна зі сторін трактує по-своєму. Наприклад, не зрозуміло, пункти 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7… – це послідовні дії чи паралельні? Або чи варто розглядати формулу реалізацію одного з прикінцевих положень до того, як будуть реалізовані попередні?

Тому дорожня карта має визначати послідовність, тривалість упровадження того чи іншого етапу, а також відповідальні сторони.

– Які положення документа найсуперечливіші?

– Кожна зі сторін бачить по-своєму порядок реалізації безпекового етапу.

Для України – це транзитний період, щоб почати реалізовувати політичний етап мирного врегулювання. Й безпека означає припинення бойових дій не на певну кількість днів чи місяців, а незворотній процес, який би призвів до мирного врегулювання.

Це виведення всієї важкої техніки, регулярної армії РФ чи, так званих, російських військових консультантів. Також запровадження поліцейської місії ОБСЄ, спільного бачення якої поки нема у всіх сторін.

Нині загадок лишається багато і останні заяви міністрів закордонних справ як України, так і Росії, свідчать, що процес поки що не оптимістичний.

– Який крайній термін?

– Дорожню карту мали підготувати до кінця листопада. Зараз над нею працюють експерти і радники лідерів держав «нормандської четвірки» та міністрів закордонних справ. Триває дискусія щодо документів.

– Якщо кожна сторона розробить свій варіант дорожньої карти, як зрештою досягнути компромісу? Україна на який компроміс може піти?

– З боку України особливого компромісу бути не може. Заступник голови адміністрації президента України, який також працює в “нормандському форматі”, Костянтин Єлісєєв вже заявив про червоні лінії – це позиції, від яких сторона не може відійти в порядку компромісу, бо в такий спосіб визнає свій програш, і засвідчить, що перемовини закінчилися капітуляцією. Це гарантії безпеки, контроль над кордоном, обговорюється ліквідація псевдоінституцій.

Партнерство і підтримка

– Чи відчуває Україна підтримку Франції та Німеччини?

– Звичайно. Вони розуміють нашу позицію. Діалог відбувається постійно. Але наскільки вони її поділяють – це питання до них.

– Яку роль вони відіграють у процесі розробки дорожньої карти?

– Якщо б формат був двосторонній – Україна-Росія – важко навіть уявити, яким би був порядок кінцевого документу, оскільки позиції дуже контраверсійні. Навряд чи ми мали б  шанс колись його побачити.

Німеччина і Франція виступають партнерами в цих перемовинах, зокрема для України. Вони заявляли про підтримку її територіальної цілісності та суверенітету, тому в дорожній карті не може бути нічого, щоб суперечило цим деклараціям. Йдеться не просто про публічні заяви, а про відданість принципу, який стосується зовнішніх відносин чи взаємодії між державами. В європейському просторі це серйозно.

– Дорожня карта – найкращий варіант для врегулювання ситуації на Донбасі?

– Не можна сказати, що найкращий, бо це документ. Питання в тому, що буде оприлюднено в кінцевому вигляді і чим керуватимуться сторони під час її імплементації.

Будь-який процес мирного врегулювання надто складний і потребує додаткових документів, стратегій, планів, угод. Мінські домовленості готувалися в досить нелегких умовах і в дуже короткий термін. Дорожня карта може стати частиною практичної реалізації мирного плану.

Російські ігри

– Які гарантії, що Росія виконуватиме положення дорожньої карти?

– Російська Федерація – складна сторона перемовин. Це країна-агресор. Наївно очікувати, що після вторгнення наступне завдання Москви принести в Україну мир.

Але якщо Володимир Путін підпише відповідний документ, а не лише заявить, то невиконання пунктів призведе до погіршення ситуації в Росії. Можливі нові санкції й зовнішньополітичний тиск. А це не особливо сприятиме РФ.

– Чи бачите готовність Росії до діалогу?

– Москва завжди демонструє готовність до діалогу, але насправді, це не означає, що все дійсно так. Сьогодні для Росії у зовнішній політиці складаються сприятливі умови. У Європі перемагають проросійські лідери. Зокрема, у Франції двоє ключових кандидатів, які мають шанс на перемогу, досить дружні і лояльні до РФ. Складно спрогнозувати  й результати виборів у Німеччині.

Тому Росія може використовувати тактику затягування часу, щоб вся картина перебудови Європи й світу склалася для неї в оптимальному вигляді.

Україні зараз треба максимально оперативно налагодити ефективну комунікацію з республіканцями та президентом США Дональдом Трампом.

Загальна, ідеологічна позиція республіканців для нас сприятлива, але чи буде баланс їхньої ідеології та програми з позицією нового голови держави, побачимо невдовзі. Утім, як росіяни аплодували обранню президента Трампа, так вони ж серед перших із ним конфліктуватимуть. Своїми емоціями щодо виборів у США Росія продемонструвала свою об’єктність і партерналізм геополітичного масштабу. Як би не хотілось це приховувати їм, позиція РФ на світовій арені залежить від умов у США.

У звичному форматі

– Чи не варто б змінити формат перемовин, можливо, залучити США та сусідні країни?

– У «Мінську» країн Євросоюзу немає. У ньому у форматі трьохсторонньої контактної групи представлені ОБСЄ, Україна й РФ. Також є представники незаконних збройних формувань на рівні підгруп. Але це не терористи-комбатанти. Підозр у скоєнні злочинів воєнного характеру або проти людяності до них немає. Коли відбуваються спроби окремих людей привозити осіб із таким бекграундом, перемовини у їхній присутності чи з ними не відбуваються. Тому включення США у мінський формат не можливе.

Щодо зміни «нормандського формату», цього не підтримає Російська Федерація, тому подібна дискусія безперспективна.

У вигляді Мінських домовленостей Росія отримала тягар. Шляхом них щодо РФ продовжуються санкції. І лідери ЄС, зокрема під час останнього прощального візиту Барака Обами до Німеччини, підтвердили готовність їх продовжити.

«Мінськ» – це пастка для Росії і відмова від цього формату перемовин з ініціативи України дуже небезпечна. Це якраз те, чого б хотіла Москва.

– Якщо «Мінськ» невигідний, чому Росія пішла на його підписання?

– Через тиск. Перші санкції вже були застосовані.

РФ проводить досить послідовну й агресивну політику щодо розхитування єдності в Євросоюзі, щоб з неї зняли санкції. Але діяльність Росії у Сирії призвела до того, що, принаймні, на певний період часу це питання не буде вирішене на користь Кремля.

У Сирії загинули сотні тисяч людей, під час бойових дій використовується авіація й не відомо коли закінчиться війна. Але санкції щодо Сирії Євросоюз зараз не спроможний запровадити, бо не має політичної волі. Як би це страшно не звучало, Україні пощастило отримати санкції щодо Росії. Без них, аргументів чи впливу не багато. Воювати замість України ніхто не буде.

– Чи побачимо російське керівництво на лаві підсудних у Гаазі?

– Попередній звіт прокурора Міжнародного кримінального суду засвідчив, що хоч і без бойових дій, але відбулася військова інтервенція до Криму з боку РФ. Також є епізоди, які свідчать про її присутність на території Донбасу.

Однак у цій же доповіді МКС визнає, що на українській території є ознаки присутності й внутрішнього контингенту. Хоча він створений за сприяння російського керівництва, але суд визнає, що ці особи також учасники. Тому Україні потрібно активно працювати з Гаагою, щоб переломити ситуацію на свій бік й домогтися визнання конфлікту міжнародним. Це дасть відповіді на багато питань. Наприклад, щодо амністії. Якщо конфлікт внутрішній, під неї можуть попадати бойовики і особи які чинили тортури, викрадали, чинили злочини проти людяності. Якщо ж конфлікт має статус міжнародного, амністія проти таких людей визнаватися не може відповідно до Римського статуту.

Урегулюванням чи дорожньою картою історія не вирішиться. Є багато загиблих і постраждалих, які мають право на правду. Тому повинне бути здійснене розслідування щодо всіх злочинів, які закінчилися жертвами, пораненням чи іншими інцидентами. Щоб Росія чи її керівництво понесли відповідне покарання.

– Але для цього маємо ратифікувати Римський статут.

– Верховна Рада його не ратифікувала, але ухвалила дві декларації, чим визнала статус Міжнародного кримінального суду в Гаазі. Тому він і розпочав збір та аналіз інформації щодо низки епізодів, які загалом називаються «Справа щодо України». Це епізоди щодо Майдану, Криму та Донбасу.

Римський статут можна ратифікувати у перспективі декількох років. Але це може призвести до притягнення до відповідальності українських добровольців. Бо за законом вони виступають як особи, які не отримували офіційні накази на перших етапах агресії. Лише держава має офіційну монополію на насильство. Тому ратифікувати Римський статут маємо тоді, коли отримаємо всю законодавчу базу і застосуємо її до осіб, які виступили добровольцями і зупинили російську агресію на кордонах, які сьогодні є зоною розмежування, щоб наші ж громадяни, які займали патріотичну позицію, не постраждали.

Власне, Путін своїм розпорядженням щодо невизнання юрисдикції МКС засвідчив розуміння всієї перспективи й наслідків.

– Мінські домовленості не зайшли у глухий кут?

– Процес мирного врегулювання не простий і дуже тривалий. Так, конфлікт у Північній Ірландії тривав історично 100 років, а мирну угоду було підписано лише у 1998 році. Та й всіх проблем вона не вирішила. Реінтеграція цілком не відбулася, а до примирення ще далеко.

Мінським домовленостям пішов уже третій рік і здається, що це глухий кут. Але насправді така природа конфлікту. Чим довше триває агресія, бойові дії, протистояння, тим більше часу потрібно на врегулювання ситуації. Один рік війни – це десять років розмінування території. Тобто Україні вже потрібно 25 років лише для цього.

Мінські домовленості – річ непопулярна, але фактично вони й стримують агресію. Якщо від них відмовимося, розв’яжемо руки Російській Федерації й нічого не виграємо.

– Як після примирення налагоджувати відносини з мешканцями Донбасу?

– Усі псевдоструктури повинні бути розформовані. Бойовики засуджені. Лише тоді може початися повноцінний мирний процес – реінтеграція, яка має компонент примирення. Наприклад, доведеться пробачити тих, хто брав участь у референдумі, мирно виходив зупиняти українських військових або має проросійські настрої. Але процес обов’язково повинен бути двосторонній. Інша сторона також має «пробачити», що регулярна армія України виконувала свої обов’язки відповідно до Конституції та законодавства. Також потрібно врахувати психологічний фактор, названий стокгольмським синдромом, коли заручники починають виправдовувати терористів і довго адаптуються до реалій після звільнення.

Примирення має відбуватися паралельно з дослідженням злочинів. Такий процес триватиме десятиліття. Паралельно відбуватиметься економічний процес – відновлення юрисдикції банківської системи, взаємозв’язків, пересування та багато інших компонентів.

При цьому навіть якщо будуть відсутні зброя й регулярна армія РФ, отримаємо контроль над кордоном й будуть легітимно обрані органи місцевого самоврядування, все одно повинно пройти достатньо часу.

Тому коли говоримо, що два з половиною роки перемовин це багато, не розуміємо природу конфлікту і його наслідків. Він житиме в кожній родині загиблого військового і в кожній родині, яка не важливо з якого боку отримала снаряд у будинок.

Ольга Головка