Віталій Бала: Ми обрали до парламенту невігласів

В інтерв’ю Politeka політолог, директор «Агентства моделювання ситуацій» Віталій Бала розповів про те, чому у вищих ешелонах влади відсутня конкуренція, про причини того, чому в нинішніх умовах вибори необхідно проводити якомога частіше, та переваги парламентської моделі управління державою.

– Дуже часто, спілкуючись із нардепами, чиновниками, вашими колегами політологами, ми чуємо тезу про те, що всі українські кризові біди трапляються через відсутність постійного і навіть жорсткого народного контролю над діями влади. Якщо це, на ваш погляд, справді так, то як можна змінити ситуацію?

Якщо до Верховної Ради обрали б депутатів, відповідальних перед громадянами за майбутнє своєї країни, то ухвалили б закони про Кабінет міністрів і президента, які дозволяють чітко розмежувати їхні повноваження. Тоді й проблем було б менше.

Я переконаний у тому, що ми повинні рухатися в напрямку зміни Конституції в контексті запобігання дуалізму у владі. Все це дуже системні речі, які стосуються і тих громадян, які обирають, і тих, кого обрали. Питання складне, комплексне і серйозне, тому простої відповіді тут немає.

– Я так розумію, ви вважаєте, що певним антикризовим щепленням може стати чітке визначення: або парламентська модель правління, або президентська. Це так?

– Особисто я є прихильником парламентської форми правління. Тут можна навести приклад Польщі чи Франції, де є двопалатні парламенти і чітке розмежування повноважень між законодавцями і президентом.

Але сьогодні питання форми правління є досить дискусійним. Повторюся: особисто я – прихильник парламентської форми правління в Україні.

Нам не треба чекати якогось одного гетьмана, який повинен вирішити за нас усі проблеми. Це один момент.

Другий момент. Якщо бути до кінця чесним і об’єктивним, то треба визнати, що основна проблема в українській політиці – це відсутність політичної еліти. Ми не тих людей обираємо. Так, за формою вони мають усі інструментарії, які притаманні політичній еліті, однак за змістом елітою вони бути ніяк не можуть.

– Виходить якесь зачароване коло. Ось прийшли «нові обличчя» з Майдану: Лещенко, Найєм та інші. Але минає деякий час, і система їх поглинає у своє болото.

– А хто вам сказав, що вони мали прийти до влади? Коли всередині будь-якої країни відбуваються такі радикальні, тектонічні події, що спочатку спливає на поверхню? Піна. На жаль, це так. Іноді події в Україні і можливий розвиток ситуації порівнюють із французькою революцією. Але ж там була гільйотина, потім навіть диктатура наполовину тощо. Тобто є певний цикл.

У мене, наприклад, складається стійке враження, що в Україні після 2004 року і дотепер є політична нація, яка хоче модернізації та сама частково модернізується. При цьому, знову підкреслю, що це відбувається в умовах відсутності політичної еліти. На жаль, меншість політично свідомих громадян не змогла переламати ситуацію так, щоб після виборів до влади прийшли люди, здатні будувати іншу державу.

Політика – це професія. Якщо до влади обирати будь-кого, це те саме, що попросити полагодити велосипед або автомобіль не механіка, а столяра, скажімо. А ми приблизно таке і зробили.

– З одного боку, ви кажете, що виступаєте за парламентську модель правління в Україні. З другого – ми чудово бачимо, кого часто «заносить» до Верховної Ради. Яким може бути вихід із ситуації?  

– Питання не в тому, кого заносить або виносить з парламенту. Питання полягає в тому, за якою виборчою системою проводять вибори. Нам уже давно необхідно ухвалити Виборчий кодекс. Це перший момент.

Другий важливий аспект: якщо йти еволюційним шляхом, то на цьому етапі нам потрібно обирати. Чим частіше, тим краще. Тоді ті, кого я лагідно називаю піною, відсіюватимуться, а з кожними виборами у парламенті з’являтиметься дедалі більше людей, які справді хочуть зробити щось корисне для країни.

Інший шлях – такий самий жорсткий, як було за часів французької революції. Тобто йдеться фактично про військову хунту.

Лише такі способи виходу з кризових ситуацій знає історія. Нічого іншого не придумали. Сьогоднішній стан, коли нічого не роблять і не змінюють, рано чи пізно закінчиться або одним, або іншим сценарієм.

Чим довше буде стан, коли нічого не роблять, тим вища ймовірність, що все закінчиться створенням певної диктатури. Ось Савченко, наприклад, хтось розповів про такий шлях, а тепер вона постійно говорить про якусь сильну групу, диктатуру тощо. Наші вороги це чудово розуміють і хочуть віддати важелі диктатора до рук тих людей, які діятимуть не в інтересах України.

– Раніше ви сказали, що за нинішніх умов нам потрібно обирати владу якомога частіше. Отже, ви вважаєте, що дострокові вибори, про які зараз так часто говорять, можуть змінити ситуацію на краще?

– Навіть якщо за підсумками виборів до парламенту прийде один кращий депутат, ніж ті, хто є зараз, це вже того варте. Критики ідеї дострокових виборів говорять про те, що проводити їх за старим законом безглуздо. Але питаю: а хто заважав цій Верховній Раді за два роки змінити законодавство?

– Як хто? Навіщо їм робити харакірі, якщо їх і так усе влаштовує?

– Верховна Рада повинна або показати життєдіяльність коаліції, оголосити, хто входить до її складу і приймати необхідні для країни закони, або змінити закон про вибори і склад ЦВК та йти на перевибори.

Але вони цього не роблять. Ми обрали до парламенту невігласів. Хоча вони хизуються і щось корчать із себе, насправді це най некомпетентніший парламент. Так, частина депутатів навчилися розмовляти англійською, але це абсолютно нічого не означає, бо кожен за бажання може поїхати на півроку в будь-яку країну і вивчити будь-яку мову: англійську, французьку, німецьку, а за рік – навіть китайську. Знання мови не є показником освіченості.

Сказав раніше, наголошу ще раз, оскільки це важливо: сидіти і нічого не робити в нинішній ситуації – смерті подібно. Або вони йдуть на переобрання і щось роблять, або рано чи пізно у них будуть серйозні проблеми, коли прийдуть люди, які, умовно кажучи, розставлять по країні гільйотини. Я не розумію, хіба вони не усвідомлюють цього?!

– Або ж не хочуть усвідомлювати.

– Або не вистачає розуму. Давайте так. Візьмемо три фігури: президент, глава уряду, спікер ВР. Серед них лише президент отримав нормальну освіту. Якщо два інших керівники мали б такий самий рівень освіти, то вже була би певна конкуренція, розуміння того, що потрібно робити для покращення ситуації в країні.

– Був у нас освічений Яценюк, то й що?

– Освічений Яценюк… Це спірне питання. Скажіть, що він зробив доброго, обіймаючи всі посади, крім президентської? Казки про те, що, працюючи в НБУ, він зберіг гривню, нехай залишить собі.

Де його інтелектуальні досягнення? Освіта це не диплом і не вміння гарно говорити, а здатність приймати розумні рішення.

Існує три «П», про які говорив Удовенко, а потім Порошенко: професіоналізм, порядність, патріотизм. Без цих трьох «П» у нас жоден політик не повинен потрапляти до Верховної Ради, уряду тощо. Візьміть список наших депутатів – побачите, що лише кілька десятків (а можливо, й менше) відповідають цим критеріям.

– Що вони, ці кілька десятків парламентаріїв, можуть змінити, якщо у нас при голосуванні необхідна цифра 226?

– Не проблема, поясню. Вони як мінімум робитимуть усе, щоб суспільство не перебувало в стані незнання, що знову призведе до перевиборів, після яких таких людей стане більше. Й так по колу.

Скажімо відверто: смішно мати такого голову Верховної Ради, але ж Парубія саме патріотом назвати можна. У нього хіба є досвід, щоб обіймати таку посаду? З трьох згаданих раніше «П» йому можна віддати лише одну. Навіть якщо було б дві «П» – все одно недостатньо. Ще раз: на превеликий жаль, у нас відсутня політична еліта, це колосальна проблема.

Наталія Ромашова