Леся Літвінова про переселенців – три роки відліку

За даними Міністерства соціальної політики, в Україні зареєстровано понад 1,5 млн вимушених переселенців.

Як змінилось життя ВПЛ за цей час, чому держава закриває очі на проблеми своїх громадян та чи реально це змінити, в інтерв’ю Politeka розповіла громадська активістка, режисерка, керівниця Волонтерского Центру «Фролівська 9/11» Леся Літвінова.

– Сьогодні про переселенців все частіше згадують як про історію, а не проблему. Це питання ще є на порядку денному?

Проте, як не дивно, це пішло їм на користь. Хоч в це складно повірити. Вони швидше соціалізувались, адаптувались до нових умов, на відміну від тих, хто попав в компактні поселення для переселенців. Це два принципово різні підходи.

Знаю багатьох, хто переїхав з окупованих регіонів. Кілька днів помучились, а потім їм помогли знайти роботу, житло. Ніколи було сидіти і плакати. Не у всіх, звісно, все виходило з першого разу. Переїздили з одного міста в інше, змінювали квартири, розпадались сім’ї. Проте втягнулись. Сьогодні їх складно назвати переселенцями. Якщо забути, що у них на непідконтрольній території залишилось майно, родичі, то за цих людей можна лише порадіти – адаптувались повністю.

– А як щодо тих, хто залишився жити в компактних поселеннях?

– Таких мало. В Києві, мабуть, поселень десь чотири. Люди навіть перестали намагатись щось робити. Чекали, що їм допоможуть, що держава вирішить проблеми, дасть житло. В цьому маленькому замкнутому просторі продовжували варитись у своїх проблемах, накопичуючи їх. Ззовні не було свіжої крові, яка могла б їх звідти вивести.

– Сотні тисяч людей, які три роки тому покинули свій рідний дім, дали своєрідний  карт-бланш владі – без протестів, без насилля прийняли дійсність. Наскільки сьогодні ці люди лояльні до цієї ж влади?

– Я б не сказала, що у них є значний протестний потенціал. В 2014 році було не до протестів. Тоді переважав шок. В 2015-му якось дуже активно включились в роботу та допомагали людям волонтери, громадські активісти. Коли ми вітали тодішнього міністра соціальної політики Павла Розенка з днем народження, то написали йому, аби не привласнював собі заслуги, що не було бунтів. Нехай скаже спасибі оточуючим. Владі просто поталанило.

– Чи є на сьогоднішній день комплексна політика з боку держави щодо соціальної підтримки, інтеграції переселенців, зокрема, відшкодування завданих майнових та моральних збитків?

– Періодично з’являються якісь «стратегії» із забезпечення житла ВПЛ, чи пільгового кредитування. Але вони нічим не підкріплені. Їх навіть не цікаво читати.

Досі ніяк не вирішене питання з тими, хто залишився на непідконтрольних територіях. Держава закриває очі. Скільки ми ходимо по колу щодо виплати соціалки цим людям. Як горохом об стіну. Всі розуміють, якщо у особи є паспорт громадянина України, то у неї є відповідні права. Проте у нас роблять все можливе, аби ці права не вдалось реалізувати.

– Про що саме йдеться?

– Приміром, живучи на непідконтрольній території, особа не може отримати виплату на дитину. Для цього їй потрібно виїхати, зареєструватись як переселенець, оформити документи і повернутись назад. І так приїздити кожен раз, відмічатись, робити видимість, що ти на місці. При чому, всі розуміють, що це фікція. Самі ж соцслужби радять так чинити, оскільки це єдиний можливий варіант отримати допомогу. Немає ні одного чиновника, який би про це не знав.

– Як цю ситуацію вирішити?

– Ми неодноразово говорили – відділіть довідку про статус ВПЛ від соцвиплат. Ви тим самим заберете фінансове навантаження з державної казни, усунете купу корупції.

Насправді, більшість людей не хоче отримувати гроші для переселенців. Адже по факту ними не є. Люди переїхали у своїй країні з одного міста в інше. Вони не хочуть, аби їх сприймали як переселенці.

Якщо у когось дійсно складне фінансове становище, то тут потрібен інший підхід. Навіщо всім поголовно 480 грн платити? Можна ж придумати механізм виплат відповідно до реальної критичної ситуації. Тобто йдеться про додаткову виплату конкретній людині.

– Кому вигідне збереження такого стану речей?

– Ситуація породила величезну кількість корупційних схем. Але тут скоріше питання не «кому вигідно», а в позиції – «раптом розсмокчиться».

– Скільки людей повернулись на окуповані території?

– Конкретної статистики не знаю, але відштовхуючись від тої кількості, з якими безпосередньо спілкуюсь, десь 25-30% повернулись.

Вирішили, що їхати у свої чотири стіни – це правильніше, ніж тикатись не зрозуміло де. Дуже багато залежить від самої людини. Хтось сильніший, хтось слабший. У когось є сили боротись, а у когось їх немає. Це все індивідуально.

До мене здебільшого звертаються люди, у яких є проблеми. Але ж є ті, у кого все гаразд. Тоді тут зовсім інша статистика.

– Що їх мотивувало до переїду?

– Аргумент один – житло. Крім того, є точкові причини. Наприклад, похилого віку родичі, які відмовляються переїздити. За ними треба глядіти.

Життя там складне, попри те, що в «молодих республіках» запевняють, що «жити стало краще, жити стало веселіше». В селах, звісно, людям все рівно де жити, тут город – аргумент. А от в містах з роботою складніше. Але ж виживають якось.

– Чи є всередині парламенту сили, які лобіюють питання захисту прав переселенців?

– Заголом якоїсь особливої активності на політичному рівні не видно. У нас, на жаль, спасіння утопаючих – діло рук самих утопаючих. Звісно, є депутати, які відстоюють права переселенців. Такі як Наталія Веселова (народний депутат від партії “Об’єднання “САМОПОМІЧ” – ред). Вона активно займається цим питанням.

Багато покладалось надій на Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України. Але якось не зрозуміло, чим там займаються.

Коли в останній раз з міністром Вадимом Чернишем спілкувались, то він справив позитивне враження – освічений, з розумінням того, що відбувається. Чому ж тоді нічого не реалізовується? Невідомо.

– Досі переселенці позбавлені права голосу на виборах до місцевих рад. Невже це питання так складно врегулювати?

– На це питання відповідь, вочевидь, знають народні депутати. На виборах президента та до ВР переселенці мають право голосу, але не можуть обирати на місцевому рівні. Може, вони б цим правом і не користувались. Але тут питання в підході. Люди як думають: я живу в новому співтоваристві, хочу мати право бути його частиною, впливати на все, що тут відбувається. Скористаюсь я цим правом, чи ні – не важливо, але хочу бути таким як всі.

– В Європейському суді з прав людини є тисячі позовів від переселенців з Донбасу та Криму. Які здебільшого питання намагаються з’ясувати люди в Страсбурзі? І на що вони можуть розраховувати?

– В Україні немає сенсу судитись. Не прийдеш же ти в суд і не заявиш: добрий день, хочу на вас скаргу подати за те, що погано себе ведете. До кого апелювати?

Більшість звернень до ЄСПЛ йде через юристів із Донбас SOS. Суть позовів однакова – ущемлення прав. А тут все – невиплата пенсій, відмова розглядати компенсацію щодо втрати житла тощо.

В 2014 році прийняли перший закон про переселенців. Там був дуже цікавий момент. Йшлось про те, що всі переселенці мають право  на безкоштовне житло від держави впродовж півроку. У випадку, якщо АТО триватиме більше ніж півроку, то цей термін продовжать. Гарно сказано, але ніде не було прописано, а де ж це житло брати. Тобто закон гарантує житло, але його не дають. Тоді, або пишіть те, що ви у стані реалізувати, або ж отримуйте судові позови.

В кінцевому результаті ЄСПЛ зобов’яже нашу владу виплатити конкретній людині пенсію за весь період, плюс сюди додадуться штрафи і т.д. Зробіть же механізм, аби не було такої разового і страшного навантаження. Бюджет же рухне. Але тут знову задіяли принцип «а раптом розсмокчиться».

– Чим сьогодні ваш волонтерський центр на Фролівській займається?

– Ми давно уже змінили формат роботи. В 2014 році попри велику кількість людей було простіше. Розуміли, кому що потрібно: кого одягнути, нагодувати, до лікаря відправити, або ж показати, де знайти житло чи роботу.

Зараз працюємо лише з тими сім’ями, у яких проблеми системні і які без нашої допомоги не вирішаться. Здебільшого, це сім’ї, де є діти з інвалідністю. В основному з ментальною: тяжкі форми аутизму, зі синдром Дауна, затримкою розвитку.

Найбільша проблема батьків полягає якраз в тому, що вони зі своїми дітьми сидять в чотирьох стінах. Вирвані зі звичної атмосфери. Банально, нікому навіть з дитиною посидіти, аби по хліб піти. Запустили для них програму – центр денного перебування, де окремо займаються з дітьми і окремо з батьками. Через місяць у нас буде комфортне приміщення, де можна буде по-людськи розвернутись.

– Чому так важливо займатись з батьками?

– Здебільшого всі хочуть допомогти дітям. Це нормально. Мало хто задумується на тим, що головний ресурс дитини – це його батьки. Ти можеш як завгодно допомагати дитині, але коли вона приходить до дому, а там бачить маму у сльозах, то вся роботу – коту під хвіст. Якщо ж в ресурсі в дитини є мама з татом, то їй нічого не загрожує. Вони її самі витягнуть.

Ми організовуємо змішані табори відпочинку, де перебувають діти як з інвалідністю, так і без. Пригадую історію, коли в одному з таких таборів жінка, у якої донька з аутизмом, гірко ридала. З’ясовувалось, що її дитина вперше за 11 років свого життя всю ніч спала самостійно, а зранку самостійно попросилась в туалет.

Інша мама розказувала, що у неї дитина із патологічним страхом до тварин не відходила від коня, гладила його весь час. Для нас – це дрібниці, а для них – події світового маштабу. Це інклюзія в чистому вигляді, до якої, надіюсь, ми колись дійдемо.

– Дуже часто волонтери, громадські активісти в якийсь момент «перегоряють». Що вас мотивує не здаватись?

– Звісно, були критичні моменти. Але по-іншому в мене не виходить. Мотивує одне – люди. Я ж не займаюсь глобальними речами. Кожен день спілкуюсь з живими людьми. Звісно, можу сказати: « Все, я втомилась, ідіть на всі чотири сторони». Куди ж вони підуть? Від того, що я втомилась, їхні проблеми не вирішаться.

А з вигоранням можна боротись. Страшно перший раз, коли здається, що світ закінчився. А потім потихеньку знаходиш внутрішні ресурси і розумієш, що можна ще, і ще, і ще.

Романія Горбач