Один із кричущих провалів останнього періоду — відсутність свіжих лідерських фігур. Настільки масштабні потрясіння, як Революція Гідності та війна на Донбасі, чомусь не породили пасіонарних особистостей національного масштабу.
Верховна Рада на старті: Гройсман, вибори чи війна?На моє переконання, лідер – синергетичний синтез неординарних особистих якостей, супутніх соціальних обставин і практичної можливості донести себе до людей. Це необхідне. А достатнім є благовоління згори, бо справжній лідер — від Бога (не плутати з кремлівським православ’ям, яке нав’язує, що від Бога ті, хто зараз при владі).
Євромайдан являв собою унікальну гідропоніку для лідерських паростків. Будь-який помітний персонаж мав можливість даром (!) обратися до парламенту, отримати статус і трибуну, а потім формувати свою суспільно-політичну силу. На своїх, зауважте, умовах, а не продаючись переляканому на той момент олігархату.
Але за таких дуже сприятливих умов на українській лідерській грядці пахнуть по ефірах лише кілька барвистих бур’янів, придатних винятково в топку. І торкатися їх слід у гумових рукавичках через суспільну отруйність.
Пробіжимося по персоналіях. Спочатку торкнемося опонентів влади різного рівня протистояння.
Дмитро Ярош, свого часу роздутий російською пропагандою до велетенських масштабів. Йому можна лише поспівчувати. Розкаряка між політичною доцільністю боротися з владою і практичною необхідністю через владу забезпечувати свої фронтові батальйони вимотає кого завгодно. А от не просити, а взяти у владі ресурси для “Правого сектору” він так і не ризикнув, оскільки не був упевнений, що стихійна сила, яка стоїть за ним, вистоїть у такому протистоянні. Дмитру не вистачило масштабу і примітивного авантюризму, щоб зіграти не за правилами. Тому його всесильна візитка нині перебуває в політичному музеї України, в розділі «Артефакти і казуси».
Геннадій Корбан, один з організаторів «дніпровської оборони». Видавався дуже перспективним, особливо очоливши патріотичний (спочатку) «Укроп». Хоча і накоїв «дитячих» помилок у тому ж Чернігові та не лише. Здатний бути «орговиком» — вкрай затребувана і дефіцитна в Україні політична спеціалізація. Але виявився заручником «договірняків» між Петром Порошенком і Ігорем Коломойським. Корбан — фігура не зіграна, але йому треба повернутися і в гру, і в Україну. А він — не Карлсон і навіть не Міхеїл Саакашвілі.
Володимир Парасюк, «реформатор президентів». Спочатку здавалося, що його натиск і примітивізм — це вимушена постмайданівська манера. Але виявилося, що ногою в голову — це вершина політичного креативу від Володимира. Схильність до простих рішень підтримує частина населення, вона може бути затребуваною, але не на рівні загальнонаціонального лідера. Отже, теж до кунсткамери.
Борислав Береза, книголюб і публіцист. Також яскраво зайшов у політику, з Бориславом охоче спілкувалися і в АП, і в кабінетах олігархів. Тріумфально обрався депутатом, помітно виступив на мерських виборах. У Раді став цілком ефективним депутатом, але зовсім не лідерського масштабу. Напевно спливе в списку якоїсь політичної партії, причому будь-якого напрямку, але з шансами на проходження до парламенту.
Тепер про тих, хто владі підіграє, хоча і не завжди є її безпосереднім проектом.
Телетайп: дострокові вибори як шлях до мируВадим Рабінович, здатний перетворювати голі слована електоральні відсотки. Це крутіше за майнінг криптовалюти. Знаю його багато років, справді сильний характер і людина з можливостями, був період, коли Рабінович реально був дуже впливовим українським персонажем. Але побачити його в нинішній іпостасі телевізійного балагура, якщо чесно, не очікував. Українська популізм — це коли політик на словах активно просуває те, що ніколи і ні за що не робитиме на практиці. Вадим Рабінович — хитрий досвідчений політичний бізнесмен — еталонний приклад такого популіста.
Андрій Білецький, який ніби підхоплює націоналістичний прапор, що випав із зайнятих чотками рук Дмитра Яроша. Жорсткість є, але, знов-таки, не вистачає масштабу і самостійності. Як і у випадку з Ярошем (песимістична паралель!), оточення Білецького ліпить із нього мікровождя для свого вузького кола. У рамках країни йому залишається роль тактичного виконавця чужих стратегій. Хоча, звичайно, сподівається вискочити з колії, але ризикує вискочити індивідуально, без «Азову».
Надія Савченко, незламна борець із надіями шанувальників, знов-таки, розкручена недоімперською пропагандою. Розумієте, в Надії справді є харизма і природне чуття влади, стверджую на підставі короткого, але особистого спілкування. Але вона така непрохідна і самозакохана… м… депутатка, що залишається дивуватися, що хтось продовжує пов’язувати з нею шанси на цивілізоване майбутнє України.
Ілля Ківа — ті самі валянки на босу ногу. Брати-близнюки з Надією за сумішшю награної різкості та натуральної неадекватності. У них джерела фінансування жорстко конкурують між собою, а то варто було б із технологічного погляду об’єднати їх під однією вивіскою, додати Рабвновича і Парасюка за смаком. Вийшла б така запашна солянка, що сам Олег Ляшко занепокоїться конкуренцією.
На підході є потенційні фігури, які поки не потрапляють у телевізор, а тому не надто відомі широким народним масам. Серед них мені найцікавіші волонтер і творець безпілотників Юрій Касьянов, «український легіонер» Святослав Стеценко і нинішній лідер «Автомайдану» Олексій Гриценко (він і його батько — різні люди!). Усі вони перебувають поза ресурсним полем, тому їхня перспективність визначається не стільки електоральним авторитетом, скільки тиском влади, яка вміє напрочуд точно виділяти справді небезпечних для неї людей.
Не треба бути політологічним гуру, щоб, дивлячись на наведений «мартиролог», зметикувати: до виборних та інших соціальних процесів визнаний ідеальний лідер уже не з’явиться. Якщо досі не зміг з’явитися. Після завершення нинішнього політичного циклу — цілком можливо, навіть напевно. Але не зараз, хоч як хотілося б. Це прагматична оцінка професіонала.
А отже, у відносно мирному сценарії, що спирається на парламентські та президентські вибори (не важливо — чергові чи позачергові), нам доведеться оперувати вже знайомими, як головний біль, фігурами. З одного боку — Петро Порошенко, Олег Ляшко, Арсеній Яценюк, і другим ешелоном — Юрій Бойко, Володимир Гройсман та інші діячі, які взаємодіють із владою. З другого — Юлія Тимошенко і Міхеїл Саакашвілі, а також ті, хто згрупований навколо них.
Це неприємно визнавати, як і той факт, що Україна балансує на межі хаосу, але це — об’єктивна реальність, дана нам у соціологічних відчуттях. І доля України напряму залежатиме від того, наскільки розкручені фігури, опозиція передовсім, здатні трансформуватися під запити суспільства.
Тобто треба вимагати від них не обіцянок, а зобов’язань з очищення і перезавантаження системи влади. І робити висновки, наскільки наші лідери готові рухатися саме в руслі наших загальнонаціональних завдань і очікувань. Готовність змінюватися — єдиний критерій для акторів політичної сцени.
P. S. Так, згоден, що фанатичне очікування лідера, спостережуване в Україні — це фактично визнання нездатності суспільства самоорганізуватися. І сам витратив чимало часу і здоров’я на запуск саме громадського, а не лідерського проекту. Але поки жоден із таких проектів в Україні не отримав таку суспільну підтримку, щоб вийти на ресурсне самозабезпечення. А в політиці це — єдиний критерій затребуваності.
P. P. S. Про не виборний, а революційний сценарій поки не міркуємо — там узагалі все інакше.
Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka