Сирійська шахівниця: громадянська війна під контролем зовнішніх гравців

Восени 2015 року російський лідер Володимир Путін ухвалив рішення про проведення інтервенції в Сирію з метою врятувати режим тамтешнього диктатора Башара Асада. Незважаючи на тотальне домінування опозиційних Асаду угруповань, килимові російські бомбардування доволі швидко призвели до успіху, й вірні режиму війська за підтримки ліванської «Хезболли» та іранських спецпідрозділів «Аль-Кудс» перейшли в контрнаступ, повернувши контроль над цілою низкою провінцій і населених пунктів. Апофеозом стало взяття проурядовими військами східного Алеппо в грудні позаминулого року. Сили повстанців відійшли переважно до провінції Ідліб на півночі та до Голанських висот на півдні, де досі утримують невеликі плацдарми.

Намагаючись врахувати досвід украй непопулярної в народі афганської війни, Кремль так і не послав у Сирію регулярні наземні частини, обмежуючись масованими бомбардуваннями з повітря. Замість них на озброєння взяли концепцію використання великих приватних військових компаній, які формально не мають жодного стосунку до Міноборони РФ, найбільші з яких (як-от знаменита ПВК Вагнера) налічували тисячі професійних найманців. На озброєнні таких структур були й танки, й артилерія, й реактивні системи залпового вогню – все те, що можна без проблем, як ми знаємо, придбати в найближчому військторзі.

Водночас у Вашингтоні ламали голову над тим, як можна нейтралізувати сили «Ісламської держави», які домінували в пустелях сходу Сирії та впевнено наступали на позиції як асадівських сил поблизу Дамаска, так і курдських повстанців на півночі країни. Початкова ставка на загони «Сирійської вільної армії» та інші опозиційні групи з тріском провалилася: повстанці категорично не хотіли воювати з іділівцями. Ба більше – найчастіше підготовлені американськими інструкторами бійці переходили на бік джихадистів чи охоче продавали їм заокеанську зброю.

Нелегальний обіг зброї: убивча статистика

Розчарувавшись, Пентагон почав працювати з курдами, які доти зарекомендували себе безстрашними воїнами, безкомпромісними противниками Халіфату, та й узагалі – чи не єдиною адекватною й відносно світською силою в охопленому безумством регіоні. Дуже швидко американо-курдський альянс досяг просто приголомшливих успіхів: під прикриттям ударів F-16 і безпілотників озброєні американською зброєю курдські загони спільно з американськими спецназівцями звільнили від ісламістів усю північ країни. Пізніше з’єднання «Пешмерга» рушили на схід і на південь, встановивши контроль над містом Ракка – «столицею» самопроголошеного Халіфату, а також над пустельними і доволі багатими на нафту провінціями на схід від річки Євфрат. На сьогодні ІДІЛ втратила практично всі населені пункти, продовжуючи напівпартизанські вилазки в пустельних районах на кордоні з Іраком.

Отже, на сьогодні можна говорити про формування в Сирії кількох центрів впливу під контролем зовнішніх гравців. По-перше, це режим Башара Асада, який контролює густонаселений захід країни – від Дамаска до Алеппо, зовнішньополітичним «дахом» якого виступають Росія та Іран. Режим тримається на багнетах ліванської «Хезболли», іранських спецпідрозділів і російських найманців. По-друге, це курдське ополчення YPG, що співпрацює з американцями, над яким за наполяганням Вашингтона створено політичну надбудову під назвою SDF (Syrian Democratic Forces). До SDF включено деякі проамериканські загони арабів – щоб надати структурі не вузькоетнічний, а загальносирійський вигляд. Наразі SDF контролює північ і схід країни. Зрештою, в провінції Ідліб і на Голанах діють різні угруповання ісламської опозиції, що орієнтується на Саудівську Аравію, ОАЕ та Катар; а на кордоні з Туреччиною оперує протурецький альянс «Щит Євфрату».

Популярні новини зараз

Скуйовджена Лорак викликала подив зовнішністю в реальному житті, різниця величезна: "Зварювальник"

Сумська засвітилася біля пологового будинку з чоловіком Борисюком і новонародженою крихтою: "Вітаємо!"

"Два дні тому виповнилося 44": раптово не стало молодого українського актора, хвороба виявилася сильнішою

Трагедія підкосила Каменських, Потап робить все, що може: "Ми навіть не думаємо, що він..."

Хвора Лілія Ребрик звернулася до українців, заговоривши про самопочуття: "Ситуація аж ніяк не додає мені оптимізму!"

Показати ще
Карта громадянської війни в Сирії станом на ранок 14 лютого. Червоним позначено території, контрольовані урядовими військами, жовтим – курдами, зеленим – помірною ісламською опозицією, синім – протурецькими формуваннями, чорним – ІДІЛ

Треба сказати, що відносини між курдами і силами Башара Асада ніколи не були відверто ворожими. Навпаки, на початку турецького наступу на курдський анклав Афрін Рожава (так називається Сирійський Курдистан) висловив готовність навіть перейти під управління Дамаска в обмін на захист (щоправда, американці висловилися різко проти, і «проект» заглух). А сирійський уряд пропускав через свою територію підкріплення в ізольований Афрін із «великої землі».

Маневри напередодні

Природною демаркаційною лінією між «підшефними» Вашингтона та Москви на сході країни стала річка Євфрат. Під час розгрому іділівців у вересні минулого року проурядові сили зайняли території на захід від Євфрату. Курди ж встановили контроль над східним берегом річки, зокрема над доволі багатими джерелами вуглеводнів. А саме: нафтовими полями аль-Умар і ат-Танак, газовим родовищим Conico та однойменним заводом у провінції Дейр-ез-Зор; нафтогазовим родовищем Румейлян у провінції Хасака. У курдський сектор потрапили і найбільші ГЕС країни (ат-Табка, Тішрін).

Контрольовані курдами нафтові поля в провінції Дейр-ез-Зор і Хасака

Тоді ж, у вересні 2017-го, вірні Башару Асаду сили де-факто порушили лінію розмежування, захопивши й обладнавши плацдарм на східному березі Євфрату. Для чого, за всіма правилами військової інженерії, навели понтонний міст. Зрозуміло, такий міст не могли спорудити ні те, що залишилося від сирійської армії, ні проіранське шиїтське ополчення, ні ватаги відважних вагнерівських найманців; наведенням понтона займалися інженерні війська РФ.

Коли 20 січня турки почали вже згадуваний наступ на позиції курдів у Афріні, SDF, звісно, почали перекидання своїх підрозділів на північ країни, в місце проведення бойових дій. А оскільки війна в Сирії ведеться в найкращих традиціях творів Джорджа Мартіна, й кожна із сторін лише вичікує момент, щоб встромити ніж у спину іншому, то в Дамаску (чи Москві), очевидно, вирішили – кращого шансу захопити завітні нафтові поля не знайти.

Із кінця січня сирійські частини та вагнерівські солдати удачі поступово нарощують силу на східному березі Євфрату. За рекогностуванням у себе під носом уважно спостерігають американці; як зізнався командувач ВПС США у складі Центрального командування (в зону відповідальності якого входить увесь Близький Схід) генерал-лейтенант Джеффрі Харріган, коаліція протягом тижня намагалася обговорити незрозумілі маневри з російською стороною. Зрозуміло, безрезультатно.

Політ Валькірій: «найдовший день» для «іхтамнєтів»

7 лютого приблизно о 21:30, помітивши безпосередню підготовку до нападу на штаб SDF поблизу містечка Хішам, командувач курдськими частинами в цьому районі генерал Хасан зателефонував російському офіцеру зв’язку в Дейр-ез-Зорі з проханням вплинути на ситуацію. Росіянин відповів у звичній манері – мовляв, нічого не відбувається, та й узагалі – «нас там нєт». Американські військові радники, які перебували там само, поінформували про ситуацію власне керівництво. Яке, знов-таки, зв’язалося з головним командуванням Збройних сил РФ у Сирії – але отримало приблизно ту саму відповідь. «Російські військові запевнили представників коаліції в тому, що вони не будуть атакувати розміщені поблизу коаліційні сили», – йдеться в поширеній наступного дня заяві Пентагону.

Розстріл Майдану: хто крім Януковича віддавав накази стріляти

Після завершення таких «переговорів» (приблизно о 22:00) з боку асадівських і російських сил по позиціях коаліції було завдано потужного удару з артилерії, мінометів і реактивних установок залпового вогню, після чого приблизно 500-600 солдатів за підтримки танків почали просування в бік курдського штабу. Попередивши росіян про наслідки і не отримавши жодної зрозумілої відповіді, американське командування ухвалило рішення завдати удару з повітря.

Наступні кілька годин стали тотальним кошмаром для урядових сил та російських «іхтамнєтів». В ударі було задіяно приголомшливу міць: штурмові вертольоти АН-64 Apache, штурмовики АС-130 (які також називають «літальними батареями»), винищувачі F-15 і F-22, важкі ударні дрони MQ-9. Вінчали ситуацію наддалекі стратегічні бомбардувальники-ракетоносці B-52 (втім, немає даних про їхню участь у побоїщі; якщо B-52 справді задіяли б, на очищення плацдарму витратили б не години, а секунди. Найімовірніше, «Літальні фортеці» висіли над полем бою просто про всяк випадок). Через три години той самий російський офіцер зв’язку, який раніше спростовував початок наступу, зателефонував Хасану і попросив припинити вогонь, щоб забрати вбитих і поранених». «Більше ми не довіряємо росіянам», – лише й зміг сказати з цього приводу курдський воєначальник.

Місце розгрому російсько-асадівських військ у провінції Дейр-аз-Зор

Наслідком «польоту американських Валькірій» стало майже повне знищення російсько-сирійського загону. До речі, тут варто зазначити, що наведений раніше понтонний міст 6 січня – напередодні настільки невдалого для росіян наступу – наказав довго жити (формально його знесло течією Євфрату, хоча в голову лізуть різні думки; достатньо згадати, що більшість задіяних у Сирії американських військових – бійці елітних спецпідрозділів). Тому навіть по-людськи відступити «зелені чоловічки» так і не змогли. За попередніми заявами Пентагону, було ліквідовано близько 100 солдатів проасадівської коаліції. Національний склад безталанних «іхтамнєтів» американські офіцери делікатно не коментують. Однак і російські, і західні джерела зазначають: шукачів пригод із РФ у складі атакуючої колони було не менше ніж 70%. Багато російських військових експертів говорять або про 191, або 215 загиблих співвітчизників; екс-депутат Держдуми Віктор Алксніс називає цифру 334, а відомий авантюрист Ігор Гіркін-Стрєлков – взагалі рапортує про 644 полеглих «інтернаціоналістів». Приблизно ті самі цифри наводять авторитетні західні ЗМІ, посилаючись на власні джерела. Так, Bloomberg повідомляє про понад 200, Reuters – про приблизно 300 ліквідованих бойовиків. Зрозуміло, кількість поранених також обчислюється сотнями. З деякими з них уже встигли поспілкуватися російські ЗМІ. Розповіді тих, хто вижив, найчастіше можна звести до трьох слів – «там було пекло».

А ось втрати міжнародної коаліції не викликають різночитання: внаслідок побоїща під Хішамом ніхто не загинув, один курдський боєць зазнав поранення.

Шеф Пентагону Джеймс Меттіс наголосив: американські військові діяли в порядку самозахисту. «Факт у тому, що хтось вирішив нас атакувати, а росіяни сказали «це не ми». Тоді ми відкрили вогонь, щоб зупинити нападників», – заявив «Скажений пес», додавши: «Не можна просити Росію запобігти конфлікту, який вона не контролює».

Бій у Дейр-ез-Зорі можна назвати знаковим у цілій низці моментів. По-перше, він наочно продемонстрував цілковиту перевагу американської зброї й тактики над російською – нападників просто технічно перестріляли, як у комп’ютерній грі. По-друге, нинішня американська адміністрація дала зрозуміти, що вона без проблем застосує силу проти будь-якого агресора – ера вічно занепокоєного Обами та його політика стратегічного терпіння остаточно канула в Лету. І чітко окреслила червону лінію, за яку Москві краще не сунутися взагалі. Як сказав із цього приводу генерал Меттіс: «Якщо ви погрожуєте нам, це буде ваш найдовший і найгірший день». По-третє, вже вдруге (після обстрілу американськими «Томагавками» асадівської бази Еш-Шайрат у квітні минулого року) весь світ побачив реальну військову і дипломатичну слабкість Кремля, який не посмів не те що захистити своїх людей від розстрілу, а навіть голосно й виразно щось заперечити.

Зрештою, побоїще в пісках Сирії продемонструвало крах російської гібридної концепції «зелених чоловічків» – військових без розпізнавальних знаків. Увесь світ переконався, що військово сильний противник може просто розстріляти «іхтамнєтів» без будь-яких дипломатичних, правових або гуманітарних наслідків.

Не можна впевнено спрогнозувати, чи змінить інцидент динаміку сирійської проксі-війни. З одного боку, катастрофічна поразка і моторошні втрати повинні по ідеї відбити у Москви і Дамаску бажання і далі перевіряти на міцність американців і загрожувати їх союзникам (в даному випадку – курдам). З іншого – ми не можемо застосовувати логічний аналіз до того, хто керується чим завгодно, але явно не логікою (а Володимир Путін, за висловом Ангели Меркель, давно і міцно перебуває в паралельній реальності). Тим більше, що понесені втрати для російського режиму зовсім не критичні, а громадська думка всередині РФ нищівний розгром практично і не помітила. Так що дрібні провокації і всілякі капості цілком можуть тривати – аж до тих пір, поки кремлівський хуліган не отримає боляче в носа.

Максим Вікулов