Що там у сирійців? Як Путін і Трамп будуть ділити Близький Схід

Як зазвичай російська пропагандистська гора народила мишу. Тема санкцій у телефонній розмові президентів взагалі не обговорювалася. Розмова була на вічні теми. По-перше, боротьба з ІД. По-друге, про поліпшення відносин в економічній сфері. Хто ж буде проти цих двох тем. Проблема лише в тому, що немає конкретики, лише розмови.

І ще один примітний факт, який серйозно девальвує штучний оптимізм Москви. Трамп поговорив не лише з Путіним, а й з низкою інших лідерів держав. Зокрема, з Ангелою Меркель, а із британським прем’єр-міністром Терезою Мей поспішив зустрітися особисто. І нічого доброго Кремлю від цієї зустрічі не перепало. Принаймні, у відношенні санкцій. Поки їх не скасовуватимуть. Як каже англійське прислів’я: немає нічого постійнішого, ніж тимчасове.

Сирійські проблеми

На необхідності боротьби з ІД Трамп акцентував увагу ще під час своєї передвиборчої кампанії. Тож не дивно, що ставши президентом він запропонував Об’єднаному комітету начальників штабів збройних сил США протягом 30 днів надати проект нового плану боротьби з ісламістами. Військові повинні переглянути перебіг військових операцій проти них, а дипломати разом із військовими знайти нових союзників в антитерористичній операції.

Начебто це означає можливість тіснішої взаємодії Росії і США в боротьбі з ІД у Сирії та Іраку. Про що в Москві багато хто поспішив заявити. Насправді під час відвідин Пентагону Трамп висловив зовсім інші плани.

Наразі США і їхні союзники мають намір боротися з ісламістами самостійно. Не відчувають вони необхідності навіть у координації своїх дій із російськими військовими. І це безпосередньо впливає на військово-політичну ситуацію перш за все в Сирії, а потім і в Іраку.

Після витіснення бойовиків зі східної частини іракського Мосула зазначається їхнє перебазування в східну частину Сирії. Звідси постійні контратаки бойовиків на урядові війська поблизу Пальміри і міста Дейр-ез-Зор. Перекинуті сюди найбоєздатніші частини урядової армії надто повільно просуваються і радше ведуть позиційні бої.

Деяким полегшенням для режиму Асада є витіснення бойовиків із долини річки Ваді-Барада і відновлення постачання столиці Дамаска водою. Однак залишається небезпека того, що після перекидання військ, які штурмували долину, на схід ісламісти знову її захоплять. З іншого боку, залишити в долині достатній гарнізон для її захисту урядова армія не може, бо сил для відсічі ворогу на сході і півночі катастрофічно бракує.

У цих умовах відсутність хоч якоїсь координації з антитерористичною коаліцією в Іраку геть позбавляє урядову сирійську армію можливості проведення масштабного наступу на ІД. Навпаки, їй би хоч якось зберегти за собою відвойовані території. Бо це дається з таким трудом, що піддає сумніву принципове відновлення режиму Асада на всій території країни.

Неможливість для сирійського режиму, навіть за підтримки Росії і Ірану, домогтися воєнної перемоги, невизначеність військової ситуації породжують таку ж невизначеність у дипломатичній сфері.

Нещодавнє підписання угоди про оренду Росією військово-морської бази в Тартусі в Москві підносилося як посилення не лише присутності, але впливу у східній частині Середземного моря. Однак є і ще один аспект, про який говорять прокремлівські експерти.

«Сирія потребує Росії на противагу впливу Ірану, який хоче чинити на неї тиск, – зазначив доцент департаменту політології Фінансового університету при уряді Росії Геворг Мірзаян. – З цієї причини Дамаск, ймовірно, зацікавлений у сильному російському впливі в регіоні. Для Башара Асада ця угода з Росією є довгостроковою інвестицією і можливістю набуття сильного союзника на найближчі роки».

Ось щодо тиску Тегерана ситуація для Москви не настільки однозначна і не дуже сприятлива. Як пише ліванська газета An Nahar, між Тегераном і Дамаском були підписані п’ять меморандумів, за якими Іран отримав можливість реалізувати великі інвестиційні проекти у сфері комунікацій, видобутку фосфатів, нафтової промисловості і сільського господарства. Документи в Тегерані підписав прем’єр-міністр Сирії Імад Хаміс.

Цікаво, що угода, пов’язана з мобільним зв’язком, здійснюватиметься Корпусом вартових ісламської революції (КВІР) і вся інформація про те, що відбувається на території Сирії, буде в руках цієї військової організації.

«Іран співпрацює з Сирією, як з однією зі своїх провінцій, – сказав дослідник інституту Карнегі Саджаді Карім. – Іранці допомогли Асаду уникнути падіння, і тепер, вірогідно, вважають, що мають право допомагати самим собі через сирійську економіку».

Річ не лише в тім, що Іран витратив у Сирії мільярди доларів і зазнав відчутні людські втрати, у Тегерані стурбовані можливим посиленням позицій Росії в Сирії і тим паче Туреччини. Спроби Кремля знайти спільну мову з Білим домом викликають в іранській столиці напад ідіосинкразії на все американське. Звідси особлива позиція Ірану на останніх сирійських перемовинах в Астані, яка значною мірою сприяла їхньому фактичному провалу.

Сирія в нинішньому стані є для Ірану найважливішим призом, і в Тегерані зроблять усе не лише для закріплення в цій країні, але і для витіснення звідти Росії і Туреччини. Іран має намір через північну частину Іраку прокласти контрольований ним коридор у Сирію і так  отримати доступ до Середземного моря. Політичні ігри Москви з Вашингтоном на ґрунті боротьби з тероризмом йому абсолютно не потрібні і він цьому щосили протистоятиме. Точно так само, як російська база в Тартусі може функціонувати доти, поки в Тегерані вважатимуть це за можливе.

У Вашингтоні чудово розуміють певну залежність російських позицій від співпраці з Іраном і не поспішають назустріч Москві. Навіщо, якщо результатами можливої ​​співпраці зможе скористатися Іран і зовсім не на користь Америці. Усе це слід оцінювати з точки зору чимдалі більшого протистояння Вашингтона і Тегерана, яке неминуче позначиться, зокрема, і на Сирії з Іраком. Звідси випливає, що наполегливі заклики Путіна знайти обриси співпраці з Америкою навряд чи будуть почуті. Трамп не з тих, хто погодиться тягати каштани з вогню для Москви і тим паче Тегерана.

Курди спотикання

Перевіреними партнерами США в Сирії є курди. Схоже, що нова адміністрація має намір збільшити їм постачання озброєння, зокрема важкого. Як повідомляє «Голос Америки», очікується «відправка ударних гелікоптерів Apache для підтримки їхнього наступу на Ракка».

Характерно, що ця політика демонстративно ігнорує думку Туреччини, яка розглядає курдські загони YPG і YPJ, як терористичні.

Взаємодія військових Росії і Туреччини, про яких також було багато написано в Москві, теж відбувається зовсім не так гладко, як видається. Із заяв турецького генштабу випливає, що метою турецьких підрозділів в операції «Щит Євфрату» боротьба не з ІД, а саме з курдами, які хочуть створити на півночі Сирії незалежну, у крайньому разі, автономну державу.

Як пише турецька газета Hurriyet, мета операції «Щит Євфрату» «перешкодити курдам створити коридор від Іраку до Середземного моря». Туреччина зробить все, щоб не дозволити з’єднатися в цілу територію курдським анклаву в Афрін і Аль-Хасеке. Для цього турецькі війська залишаться в Сирії на невизначений термін, що дало підставу курдським лідерам стверджувати, що Туреччина хоче окупувати територію Сирії.

Москва теж не хоче остаточно розривати з курдами. У спробі примирити непримиренне і хоч трохи пом’якшити їхні зв’язки зі США, Росія внесла свій проект сирійської конституції. Протурецька опозиція його відкинула, Анкара відреагувала досить стримано, але це лише до певного часу. Тегеран і Дамаск поки взагалі ніяк не відреагували на російську пропозицію, але очевидно захоплення воно не викликало. В останніх двох столицях до ідеї курдської держави не можуть поставитися позитивно, бо в Ірану своїх проблем із курдами вистачає.

Постачання американської зброї курдам в Анкарі викликає сильне роздратування. Поки триває боротьба з ІД і курди ведуть наступ на Ракку, Туреччина поводитиметься стримано. Але як розвиватимуться події після цього, не так уже й важко уявити. Тут зав’язується ще один тугий вузол розбіжностей Анкари не лише з Вашингтоном, але і Москвою. Маневрування Кремля в курдському питанні взагалі може піддати сумніву взаємодію з Туреччиною. Звідси та стриманість, з якою в Анкарі ставляться до спроб Росії зблизитися хоч у чомусь із США.

Проміжний результат

Трамп почав свій термін на посаді президента з реалізації передвиборчих обіцянок у сфері внутрішньої політики. Із зовнішньою є деяка невизначеність, бо вироблення цього курсу багато в чому визначатиметься внутрішніми американськими проблемами.

Це наочно показала телефонна розмова з Путіним. Навіть щодо начебто загальної проблеми боротьби з ІД і тероризмом поки нічого суттєвого не проглядається.

Також не випадково було відсутнє в темі розмови скасування санкцій. В Європі від них не мають наміру відмовлятися. І тут Трамп змушений був дещо зменшити швидкість. При всіх розбіжностях, відносини з Європою залишаються наріжним каменем американської зовнішньої політики. Тут протипоказані різкі рухи.

Міжнародна діяльність Трампа почалася зовсім ні з Росії, а, як уже сказано, з Європи, і також з Ізраїлю, Індії. Окремо слід виокремити проблеми Америки з Китаєм. До Москви черга дійде, коли сповна буде сформовано політику в Іраку, на Близькому Сході й у відношенні Ірану.

Ось тоді Вашингтон і запитає в Москви, що вона запропонує в обмін на скасування санкцій. Ціну за це вимагатимуть дуже велику і не факт, що Кремль зможе на це піти. Усе повернеться на круги своя. Ось і вся телефонна розмова.

Юрій Райхель