Хроніки олігархії: норовливий могильник «Новоросії»

Мушу визнати, що Ігор Коломойський — одночасно і найскладніший, і найцікавіший персонаж для аналізу. Він цілісний у всіх своїх проявах. Але ці прояви викликають виключно суперечливі оцінки — від рятівника України до учасника світової змови сіоністів.

Таких, як він, називають акулами бізнесу. Але акула примітивна, самісінькі інстинкти. Ігорю Валерійовичу більше підходить косатка. Вона винахідлива і могутня, буває грайливою і навіть кумедною. Але не дай вам Боже трапиться вона під час годування, коли вона розриває мімімішних тюленів або вигризає шматки з безпорадного блакитного кита.

Одразу хочу нагодувати тролів: знаю крижану крихкість нашої ситуації на початку 2014 року. Тому переконаний: те, що ІВК зробив для відбиття «русского мира», дає йому моральну амністію за все попереднє. У моїх очах, принаймні. А ось те, що відбувається після відставки ІВК, — розмова окрема.

Коломойський, точніше система «Приват», чиїм креативщиком він є, першою в Україні встала на криві рейки олігархії.

З владою почали співпрацювати з 1992 року — а як же було з Павлом Лазаренком не співпрацювати?

Відтоді почали підтягувати ЗМІ. Тут активну роль грав президент ПриватБанку Сергій Тігіпко, нещодавній комсомольський ідеолог, але Ігор Коломойський медійними питаннями досі цікавиться предметно.

До речі, це одна з особливостей олігарха Коломойського: у кожне питання він залазить до самих гланд, заринається в усі деталі, доводячи співрозмовника до фанатизму. За бізнес-законами, таке небажання довіряти призводить до перевантаження і краху. А в Коломойського плавучість, як у ковчега.

Начальник Ігор Валерійович важкий, мов похмілля. Але який він жахливий партнер! Мавроді з МММ лисіє від заздрості. Коломойський неодмінно втре потенційному партнеру щодо відмінної угоди, рівних прав і просто позаземного щастя — партнерства із «Приватом».

Потім з’ясовується, що в бізнес Коломойський залучається всього на чверть, але менеджмент чомусь його. І угоди чомусь на його користь. І прибуток — перш за все йому. А якщо в партнера проблеми, то він ризикує втратити своєї частки. Причому ІВК переконливо пояснить, що саме про це вони початково і домовлялися, і взагалі партнер сам винен, а життя несправедливе — читай Тору.

Але що показово: його хочуть мати в партнерах. Навіть ті, кого він уже кидав! Бо його схеми авантюрні, нахраписті, але здебільшого успішні, і з ним можна підняти величезні гроші. А у взаєминах він щирий і не робить нічого такого, чого не очікує щодо себе. Така постійна перевірка, що він і навколишні не розм’якли до холодцю.

Однак партнер Коломойський просто душка в порівнянні з Коломойським-інвестором. Умовити його профінансувати найнадійніший проект складніше, ніж вивчити давньокитайську. Він зважує, сумнівається, уточнює. Але навіть якщо погодиться — нічого не означає. Бо може тягнути з виплатою, знову зважувати, а то і зовсім відкладе проект у невідомість.

Єдиний шлях — переконати, що без пропонованого він неповноцінний, адже у всіх є, а в нього поки немає. І тоді все покотиться. Можливо.

Саме так було з футболом. Для Ріната Ахметова цим є пристрасть і престиж. Для братів Суркісів — любов і бізнес. Для Ігоря Коломойського — лише членський квиток клубу олігархів.

До того ж Коломойського не скнара, любить широкі жести. Якщо тема його пре, він вкладатиметься, не маючи гарантій і навіть обіцянок повернення капіталу. Як вкладався у «Правий сектор» — найдієздатнішу силу революції.

З усіма своїми кричущими недоліками і напруженнями у вільному спілкуванні ІВК викликає симпатію — черговий парадокс. Розумний цинік, веселий інтриган, чарівний ділок, юдейський філософ.

Але визначає Ігоря Коломойського те, що він гравець. І азарт його не знає ні кордонів, ні пристойності, ні страху. Саме азарт, а не жадібність веде ІВК життям. Гроші після першого мільярда стали бонусом, а не змістом, як за часів кооперативу «Фіаніт».

Другий життєвий стимул — якась краса гри. А саме, треш, що зачаровує, коли, наприклад, будівельник найбільшої синагоги в Європі фінансує партію, відому своїм антисемітизмом, і доставляє Коломойському особливий кайф. А побічним продуктом стає шедевр «Я — у «Свободі!» від кабаре «Веселий песец’».

Третій стимул — перемагати кращих. Н відстати, не впасти, не відкотитися в аутсайдери.

Саме азарт у вигляді «Ніхто не ризикне, а я зможу!», бажання блиснути небувалою грою і позамежний суперник у вигляді президента Путіна і зробили Коломойського з командою в 2014 році лідерами українського опору.

Для моралістів: із «російською весною» на південному сході України ІВК боровся тими самими людьми і тими самими методами, якими рейдерствував, віджимав і олігархізував.

Нині Ігор Валерійович засмучений до межі.

Так, він частково компенсував свої витрати на підтримку армії коштом «Укрнафти», технічної нафти у трубопроводах тощо, але ж власності в Росії, Криму і на Донбасі він втратив більше. А коли його звали на війну, то обіцяли золоті терикони.

Він не отримав офіційного визнання заслуг. Це не головне, але все ж таки.

Між іншим, після Революції гідності Коломойський мав намір справді жити по-новому. Не вірив, що під час війни по-старому можливо. Навіть власноруч написав у програму партії «Укроп» розділ «Демонополізація» — його бачення, як занулити олігархат.

А в нього відібрали рідне — ПриватБанк. Саме відібрали. Банк дійсно переживав складні часи, як і вся країна. І пов’язаних кредитів було в надлишку. І банк потребував держпідтримки. Але Коломойський готовий був викручуватися, щось винаходити, щоб зберегти «Приват» на плаву.

А ось президент Порошенко не був готовий залишати в руках ІВК інструмент впливу на загальнодержавні процеси.

І коли націоналізація стала неминучою, Коломойський із партнерами вивів із нього все, що можна було вивести. Пройшовся засіками промисловим пилосмоком. Фінанси — не «Донбас Арена», вони майно рухоме.

Я не кажу, що він учинив правильно чи, тим паче, морально. Я стверджую, що від нього через попереднє життя і не можна було очікувати іншого. Коломойського не даремно називають «Бенєй». Так ось, Беня не дає свого. І Беня нічого не забуває.

Ні вигнання з посади губернатора. Ні заборони займатися політикою. Ні вичавлювання Геннадія Корбана з України. Ні націоналізації базового бізнес-активу. Ні того, що наша влада постаралася представити ІВК для США і світових фінансових кіл в образі відморозка з фінансовою гранатою в руці, який для України небезпечніше за будь-яких «ЛДНР».

Тепер про головне, тобто про майбутнє, що виходить із минулого і сьогодення.

Мабуть, уперше в дорослому житті Коломойський почувається приниженим і ображеним. І це при тому, що не вважає президента Порошенка тим головним, якому дозволено все. Він його навіть рівним не вважає. Як, утім, й інші наші олігархи.

Партія «Укроп» — це чергове брязкальце ІВК, вона втратила стартовий авторитет, який зараз намагається компенсувати, залучаючи знакові фігури на кшталт Богдана Яременка. Але як велику гру сприймати «Укроп» не виходить. Навіть якщо до неї приплюсувати потенційних нардепів від партії-тосту «За життя» не чужого для Коломойського Вадима Рабиновича.

До речі, Ігор Валерійович, як фінансист, давно зорієнтувався, що дешевше не вкладатися у виборчу кампанію, а купувати депутатів, що вже пройшли в Раду. Не напівфабрикатами, а в готовому вигляді, розфасованих у фракції і групи.

Ще важливіше, що серед кривдників у Коломойського персонально Петро Порошенко, і партійне будівництво — занадто довгий спосіб до нього дотягнутися.

Свого кандидата у президенти України в Ігоря Валерійовича немає. Свого, у сенсі, який віддав би йому місце самостійного прем’єр-міністра і заодно всю повноту виконавчої влади. Відповідно, він почне акуратно підтримувати тих політичних важковаговиків, які є непримиренними ворогами Петра Олексійовича.

Виключно непримиренних і не тих, хто на виріст, а вже важкоатлетів. Таких майже двоє — Міхеїл Саакашвілі та Юлія Тимошенко. Майже, бо Саакашвілі позиціюється як зірка ТБ і шоу-бізу, він великий і жахливий, і в будь-який момент може заблукати в якусь країну Оз.

Зі Саакашвілі в Коломойського все погано. Ні, ІВК здатний домовитися з ким завгодно, але аж надто вони подібні за егоцентричністю, що не уживуться.

Залишається Юлія Володимирівна. З нею в Коломойського бувало всяке, за винятком довіри. Але вони, принаймні, прозорі один для одного: проблема, але знайома і прогнозована.

На прямий союз з олігархом Тимошенко, зрозуміло, ні за що не піде. Швидше за все, справа обмежиться тим, що Коломойський відкриє ЮВТ інформаційну кватирку, адже політики дихають не повітрям, а телеефіром.

Але і це — дуже багато. Пробна куля, яку Ігор Валерійович катнув, випустивши в ефір «1+1» телесюжет з Юлією Тимошенко, вибив страйк — якщо зважати на кількість дзвінків на його стільниковий, серед яких з явним відривом лідирував Порошенко.

Розклад цілком сформується протягом літа, яке для політики мертвий сезон. Якщо, зрозуміло, позачергові вибори не перемішають нам пори року. Але всім учасникам нашого політичного цирку слід пам’ятати: Коломойський хоча і в Женеві, але у грі. І завжди готовий до підвищення ставок.

Його азартна гра не може завершитися. Вона може лише перерватися разом із ним самим.

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka