Франція Макрона: від виборів до виборів

Президент Макрон

7 травня у Франції остаточно оформилося те, що стало очевидним ще 23 квітня: незалежний кандидат Еммануель Макрон блискуче виграв президентські вибори, а вже наступної неділі з тріумфом в’їде в Єлисейський палац. 39-річний ерудит і блискучий оратор, прихильник наукового і соціального прогресу, глобалізації та вільного ринку заручився підтримкою 66,1 відсотка виборців.

Його суперниця, ультранаціоналістка і русофілка, поборник «духовних скрєп», супротивник Євросоюзу, вільної конкуренції і взагалі всього нового (так, перед виборами вона дорікнула своєму опоненту в тому, що той є «кандидатом від «уберизації» економіки») Марін Ле Пен набрала 33,9%, упершись у свою природну електоральну стелю. Що не дивно: в традиційно одній із найбільш вільнодумних і прогресивних країн світу шовіністи і ретрогради ніколи не були більшістю.

Хоча, звісно, і третина тих, хто проголосували за Ле Пен – дуже тривожний дзвіночок Європі взагалі та Франції зокрема, яким пора якщо не миттям, то катанням закручувати кран неконтрольованої міграції. Інакше рівень підтримки таких, як Ле Пен і Ко, лише зростатиме від виборів до виборів.

Зараз важко говорити, яку ж політику всередині країни провадитиме обраний президент. Проповідуючи необхідність радикальних змін, позиціонуючи себе як лідера нової формації, Еммануель Макрон не надто виразно розкривав  свою програму. Розкривав, але часто ця програма містила пункти, які прямо суперечать один одному: зниження податків і зростання соціальних гарантій, лібералізація економіки і посилення захисту прав найманих працівників, обіцянки «покласти край поліцейському свавіллю» і заклики посилити поліцію і приборкати злочинність. Очевидно, що поєднати перші і другі пункти не дуже реально, якщо взагалі можливо.

Що ж насправді з цих і багатьох інших питань думає новоспечений господар Єлисейського палацу, ми зможемо дізнатися лише в процесі його президентства. Як і те, чи  має позасистемний політик Макрон узагалі якусь цілісну систему поглядів, або ж його політика являтиме собою вінегрет, де соціал-демократичні, консервативні та лібертаріанські компоненти значною мірою переплітатимуться.

А ось із зовнішньополітичними пріоритетами нового президента все зрозуміліше. Макрон – затятий прихильник європейського проекту, він бачить майбутнє своєї батьківщини в максимально тісному союзі з країнами Заходу. Пріоритет номер один для обраного глави Франції – Євросоюз, а основний союзник – Берлін, куди він і здійснить свій перший візит.

А ось деяким євроскептичним режимам усередині ЄС пришестя нового президента загрожує помітним посиленням позиції Парижа. Насамперед йдеться про Польщу та Угорщину, країни, в яких місцеві еліти намагаються побудувати якийсь варіант м’якого авторитаризму і систематично критикують політику як Європейського союзу, так і його основних країн-локомотивів, але водночас не соромляться щорічно отримувати від Брюсселя багатомільярдні дотації. Так, Макрон уже пригрозив Варшаві та Будапешту можливими економічними санкціями.

Що ж до відносин Франції та Росії, то тут Москва сама зробила все від неї залежне, щоб налаштувати нового господаря Єлисейського палацу проти себе: відкрита підтримка (зокрема і фінансова) Марін Ле Пен, шалена антимакронівська пропаганда телеканалів Sputnik і RussiaToday; неодноразові кібератаки пов’язаних із Кремлем хакерів на штаб кандидата напевно переконали Еммануеля Макрона і його оточення в токсичності всього російського. Тож можна сміливо розраховувати як мінімум на збереження нинішньої позиції Парижа щодо московського експансіонізму. Хоча не виключено, що президент Макрон матиме активнішу і жорсткішу позицію, ніж його попередник.

Вибори закінчилися, нехай живуть вибори!

Утім, щоб втілити свою політику, Еммануелю Макрону катастрофічно не вистачає більшості в парламенті. Та що там більшості: новий президент не є висуванцем якоїсь із системних політичних сил, а створений Макроном рік із лишком тому рух «Уперед!» взагалі не представлений у Національних зборах.

Проте шанси докорінно змінити розстановку сил на власну користь – не за горами: за місяць у країні відбудуться парламентські вибори. Що, до речі, не є простим збігом: 15 років тому внесено зміни до Конституції П’ятої республіки, згідно з якими парламентські вибори проходять одразу ж після президентських. Планували, що так політична сила, чий кандидат в’їжджає в Єлисейський палац, має взяти і більшість депутатських мандатів, що дасть можливість президенту, законодавцям та уряду протягом наступних років провадити єдину й узгоджену політику. Поки президентами ставали представники найбільших політичних сил, схема працювала безвідмовно. Але тепер, із перемогою незалежного і позасистемного Еммануеля Макрона, ситуація стала значно заплутанішою.

У принципі, навіть без власного представництва в парламенті новий президент теоретично може спертися (формально чи неформально) на одну або навіть декілька чинних фракцій. Економічні й зовнішньополітичні ідеї обраного глави держави дуже близькі правоцентристам із руху «Республіканці», та й центристська частина Соціалістичної партії зараз більше орієнтується на Макрона, ніж на відверто лівого партійного керманича Бенуа Амона. Таку схему не практикували з часів заснування П’ятої республіки генералом де Голлем, але в наші дні все змінилося до невпізнання.

Іще одним варіантом може стати співіснування (Cohabitation) президента з опозиційним йому парламентом (і урядом). До речі, саме таку схему підтримали більшість французів, опитаних впливовим виданням Le Figaro.

І нарешті – є досить висока ймовірність того, що заснований тріумфатором президентської гонки рух En Marche! («Вперед!»), незважаючи на молодість, все ж таки зможе повторити успіх свого лідера і стати переможцем прийдешньої парламентської кампанії.

Основні гравці на низькому старті

Іще в січні Еммануель Макрон заявив, що очолюваний ним рух висуватиме кандидатів у всіх 577-ми одномандатних виборчих округах. Наразі на статус кандидатів від En Marche! претендують близько 15 тисяч осіб, з яких і виберуть по одному кандидату на кожен з округів. Сам Макрон формально не втручається у процес узгодження кандидатур, але сформулював критерії відбору.

Очевидно, що під час парламентських виборів політична сила Еммануеля Макрона гратиме на електоральному полі як право-, так і помірних лівоцентристів. До речі, після президентських виборів рух навіть змінив назву – тепер він називається La République en Marche («Республіка на марші»), що підтверджує бажання соратників Макрона поборотися за голоси прихильників руху «Республіканці».

Утім, самі «Республіканці» також претендують на перемогу в майбутніх електоральних батлах. Не забуватимемо, що консерватори до останнього моменту залишалися найпопулярнішою політичною силою в країні. Якби не надмірна любов членів сім’ї їхнього висуванця Франсуа Фійона до незароблених ними грошей, у Франції сьогодні був би інший президент. Замість особистого друга Путіна Фійона, який дискредитував себе дрібною побутовою корупцією, правоцентристів на вибори поведе екс-міністр економіки Франсуа Баруен.

Відверто погані справи у соціалістів, які поки формально при владі. По-перше, фантастично непопулярний президент Франсуа Олланд опустив рейтинг партії нижче за будь-які плінтуси. По-друге, партія фактично розкололася. Низка найбільш популярних і водночас поміркованих діячів партії або відкрито перекинулися в табір Еммануеля Макрона, як екс-прем’єр Мануель Вальс, або де-факто пов’язують себе з командою обраного президента. А те, що нині називається Соціалістичною партією, дрейфувало від соціал-демократії у відверто лівий табір.

Неясні перспективи ультраправих із «Національного фронту». З одного боку, за ними – третина виборців. Із другого боку, двотурова мажоритарна система виборів до останнього моменту досить надійно страхувала від потрапляння радикалів до Законодавчих зборів. Зазвичай кандидат від «Нацфронту», потрапивши у другий тур, об’єднував проти себе голоси всіх поміркованих виборців – і правих, і лівих, і центристів. У підсумку переможцем другого туру ставав хто завгодно, але не представник ультраправих. Так, минулих виборів лепенівці, набравши 13,6% голосів, отримали цілих 0 (нуль) мандатів. Хотілося б вірити, що така ситуація може повторитися і на виборах цього року. Але тут побоювання викликають особливості французького другого туру. Так, у другий тур виходять кандидати, які набрали не менше ніж 12,5 відсотків голосів виборців. На практиці це означає, що 18 червня змагатися між собою можуть не два, а три, а то й чотири переможці першого туру. В останньому випадку голоси розмиваються, шанси окремих представників «Національного фронту» на потрапляння до парламенту не можна скидати з рахунків.

На сьогодні, згідно з попередніми даними соцопитувань, політична сила Еммануеля Макрона може отримати від 240 до 286 мандатів із 577 (для однопартійної більшості, нагадаємо, потрібно контролювати 289 мандатів). «Республіканці» та їхні партнери з «Союзу демократів і незалежних» можуть провести 200-210 депутатів. Соціалісти з тріском програють вибори, отримуючи від 28 до 43 депутатських крісел. Останнє місце заслужено отримують лепенівці. На думку соціологів, «Національний фронт» все ж таки може завести в нижню палату від 15 до 25 депутатів.

Проте прорахувати напевно, чим закінчиться битва за нижню палату французького парламенту, не видається можливим. Кампанія лише стартує, ідеї і програми низки ключових сил чітко не окреслені, кандидати не представлені, а команди – не сформовані. Та й особливості другого туру не вселяють додаткової визначеності. Ставки надзвичайно високі: дві провідні політсили йдуть практично нарівні.

І немає підстав вважати, що парламентська кампанія обійдеться без сюрпризів та крутих віражів.

Максим Вікулов