«Ви знаєте, в цій історії з вами що хочеш, те і трапляється: то нібито ліпиться, то – не ліпиться». Саме так, цитатою з мультфільму «Падав торішній сніг», можна почати сагу про підвищення мінімальної зарплати. Цього разу збільшити обіцяють під ялинку, тобто з 1 січня 2019 року.
Майже як у старому новорічному фільмі «Чародії», коли чарівна паличка добрих послуг дозволить «людям у чорному», які займають провладні кабінети, опинитися на «коні в цій будівлі». Як завжди – у буквальному сенсі. Ось тільки під час п’єси, враховуючи суворі реалії сьогоднішніх буднів, навряд чи знайдеться «Іванко», який бажає їх звідти зняти, навіть за поцілунок «Альонушки».
Прем’єр-міністр України Володимир Гройсман заявив, що з 1 січня 2019 року мінімальна зарплата в Україні сягне 4 170 гривень, збільшившись із нинішніх 3,7 тисячі.
З одного боку, зростання на 447 гривень образливе для колективу, а з другого – невже продуктивність праці в Україні та ефективність національної економіки зросли за рік на 12%? Хоча підвищувати мінімалку за економічними реаліями – це точно не наш метод: «Коли жолудь стиглий, його кожна свиня з’їсть». А ви спробуйте підвищувати, коли не підвищується…
Насправді, стимулювання зростання економіки з допомогою збільшення платоспроможного попиту населення – теж непоганий метод у контексті антикризової політики уряду. Але без співвіднесення його зі структурними особливостями національної економіки – це не працює.
У США зростання доходів домогосподарств після кризи 2008 року стимулювали за допомогою повернення частини прибуткового податку. Коригування податкових зобов’язань дозволяли проводити на суму, сплачену американськими родинами за навчання дітей, перекваліфікацію і навіть зубні протези. В результаті приватні домогосподарства отримали від дядька Сема «листи щастя», з тією лише відмінністю, що в Україні – вони асоціюються попаданням на гроші, а в США – це кілька сотень доларів на поточні витрати, які уряд відшкодовує найбільш бідним громадянам.
В Україні теж є система відшкодування прибуткового податку, тільки вона охоплює мізерну частину можливих витрат домогосподарств і надто розтягнута в часі.
Торговельну дірку просто нічим перекривати: інвестицій та зовнішніх кредитів практично немає. Крім продуктів харчування, українцям, по суті, нічого купувати під маркою «зроблено в Україні». Не будуть же громадяни витрачати збільшену зарплату на металеві сляби або квадратну заготовку. Та й вантажівку зерна з бочкою соняшникової олії навряд чи схвалять домашні. Ось і витрачаються зарплати на імпортні товари, і добре ще, якщо це не секонд-хенд.
У результаті незмінний супутник будь-якого збільшення мінімалки – інфляція.
Якби уряд справді хотів поліпшити соціальні стандарти та частково виправити деформацію якості життя, що сталася за останні роки, він більш активно підвищував би мінімальну і середню пенсію та саме на це робив би основну ставку в контексті соціальної політики. Але на подібну щедрість потрібно витрачати реальні гроші, а у випадку з мінімалкою рахунок за безкоштовний піар чинної владі доведеться оплачувати бізнесу.
Бюджет зачепить за дотичною – лише підвищення зарплати бюджетникам по всій тарифній сітці, але тут зростання буде не таким уже й великим: на 3,7 тисячі в бюджетній сфері вже практично не працюють, а збільшення у зв’язку зі зміною тарифної сітки не призведе до істотного бюджетного дефіциту.
Зате бізнесу доведеться додатково відбілити фонд заробітної плати. Хтось подумає, що так йому, бізнесу, і треба.
Але річ у тім, що тіньовий сектор сьогодні – це, по суті, запобіжник країни від масштабної кризи.
Сучасна економічна політика в країні настільки токсична, що в разі «повного стриптизу» перед державою можна здохнути просто «на жердині». Та й система субсидій, створена урядом, призвела до парадоксальної ситуації, коли люди, щоб не втратити субсидію, самі просять не підвищувати їм офіційну зарплату, їм вигідніше піти від чесного роботодавця, ніж втратити соціальну допомогу.
Що ж до стимулювання економіки, в Україні взагалі застосовується певний протиприродний гібрид. Якщо в розвинених країнах, як ми вже зазначили, з допомогою зростання доходів домогосподарств стимулюють економічне зростання, а проблеми бюджетного дефіциту вирішують збільшенням оподаткування багатих і великих корпорацій, то в Україні все відбувається з точністю до навпаки.
За допомогою зростання комунальних тарифів і ціни на газ мільйони домогосподарств, які представляли сегмент середнього класу, через тарифну м’ясорубку перемололи на фарш і відправили вгору сходами, що ведуть вниз. Зате великі корпорації і монополії просто розпухли від грошей, причому такою мірою, що вже банально не знають, який бонус собі виписати і який броньований «Мерс» купити: «Знатна звірюка!.. Хутро! М’ясо! Шкварок нажарю!.. Ні, понесу я її на ярмарок! Тута дурнів багато, а зайців, мабуть, мало!»
По-друге, у нас немає прогресивної шкали прибуткового податку, і ті, хто нараховують собі в державних компаніях мільйони, і ті, хто отримують мінімалку – всі платять 18%. «Дистилят» соціальної справедливості! Крім того, держава встановила верхню базу, на яку нараховується єдиний соціальний внесок: отримуй хоч мільйон, а ЄСВ нарахують на суму в 15 мінімалок, на сьогодні це трохи більше ніж 55,8 тисяч гривень.
Водночас держава продовжує обкладати прибутковим податком навіть мінімальні зарплати, утримуючи з цих крихт 18%. Щоб надалі перерозподілити ці гроші у вигляді тих-таки субсидій, на які претендують переважно громадяни, які отримують саме мінімалку.
Логічно, чи не правда? З погляду банальної економічної логіки – ні. А з висоти погляду уряду – цілком, адже якщо залишити біднякові 18%, він сам вирішить, куди їх витратити, а якщо забрати їх у нього у вигляді податків, то можна перерахувати ці гроші у вигляді субсидії на рахунки потрібної ФПГ. Скасування оподаткування мінімальних зарплат могло б стати дієвим внутрішнім соціальним стимулом, але хіба подібна «візія» властива нашим чиновникам?
Окрім того, мінімалка вже давно перетворилася на рудимент «постсовка», коли «жебраки моляться на те, що їхні злидні гарантовані». У розвинених країнах діє мінімальна погодинна оплата праці, яка відповідає сьогоднішнім вимогам трудової мобільності та гнучкості.
В Україні потрібні також галузеві та регіональні коефіцієнти, адже мінімалка в Києві та Шепетівці – не одне й те саме. Плюс відмінність за видами діяльності: мінімалка різноробочого і кваліфікованого фахівця також повинні відрізнятися. Звичайно, підсумкову крапку в оплаті праці поставить ринок, але держава на те й організувала свої інститути, щоб тактовно коригувати ринкові процеси та делікатно перенаправляти «руку ринку» в потрібному напрямку, тим паче, як показали останні кризи, ця «рука» не надто й передбачувана.
Дефолт все ближче: за чий рахунок вирішив рятуватися ГройсманОсобливо якщо враховувати квазіринок в Україні, який навчився «поганого» у провладних еліт, особливо в частині соціальної «справедливості». Як то кажуть, «за таких свиней… якось і сам стаєш…»
Олексій Кущ, економіст, фінансовий аналітик, спеціально для «Політеки», 11 вересня 2018 року
