Автономія замість автокефалії. Як можна вирішити українську церковну кризу

В Україні вже є автономна церква Московського патріархату. Скоро, мабуть, з’явиться автономна церква патріархату Константинопольського

Така ситуація з середини 90-х років зберігається в маленькій Естонії. Московський патріарх пригрозив розривом з Константинополем в разі проголошення української автокефалії. Можна припустити, що в разі проголошення автономії розриву не відбудеться

Про те, що різних православних церков багато, патріархів – теж і відносини між ними складаються далеко не завжди так, як це хотілося б московському патріарху, багато хто почув ще влітку 2016 року, коли представники більшості православних церков – на чолі з константинопольським патріархом Варфоломієм – вирушили на загальний собор на грецькому Кріті. Але оскільки буквально за кілька днів до початку роботи собору патріарх Кирило вирішив на нього не їхати, то і висвітлення його роботи в російських ЗМІ, в тому числі церковних, було мінімальним.

Спочатку однією з тем для обговорення на Критському соборі була ситуація в православній церкві на Україні, де віруючі розділені на три групи. Також обговорювали, як церква може ставати автокефальною, тобто незалежною від патріарха іншої країни, від якого вона залежала раніше. Можливо, саме це утримало патріарха Кирила від того, щоб їхати на Крит і виносити на загальноцерковне обговорення те, що стосується «нашого Києва».

Історія взаємин церковної Москви і церковного Києва багато в чому нагадує відносини самих країн. Якщо Київ, за словами перших давньоруських літописів, був «матір’ю міст руських», то київський митрополит був головним з російських єпископів. Ще більш головним був Константинопольський патріарх, оскільки вся російська церква була частиною Константинопольського патріархату до кінця XVI століття. І хреститель Русі князь Володимир, і преподобний Сергій Радонезький, і преподобний Ніл Сорський, і всі інші російські середньовічні святі були членами Константинопольського патріархату, а за літургією в російських храмах поминалося ім’я константинопольського (або вселенського, як він часто називається) патріарха.

Коли столиця Русі перемістилася з Києва на північ, то і кафедра митрополита переїхала разом з нею. Поступово київський митрополит перетворився на московського. Проте землі давньої Київської Русі були поділені між двома державами – Московським і Литовським. Митрополит Києва, який належав Литві, теж мав усі підстави вважати себе наступником стародавніх київських митрополитів. І коли в 1589 році Московська церква отримала незалежність від Константинополя, а її митрополит став іменуватися патріархом, землі Литовської Русі разом з Києвом в цей новий патріархат не увійшли, залишившись у веденні Константинопольського Патріарха.

У XVII столітті цивільний Київ з’єднався з Москвою, і Київську митрополію Константинополь віддав Москві «в оренду»: московський патріарх отримував право поставлення київського митрополита, але поминати в Києві як і раніше повинні були вселенського патріарха. Не дивно, що церковні кордони на практиці пересуваються разом з кордонами держав. І, відповідно, не залишаються незмінними.

Карта церковної України

В даний час православна карта України так само складна, як українська ідентичність і навіть мова. І вона плавно змінюється від сходу країни на захід. Від Росії до Польщі. Одне можна сказати – в порівнянні з Росією віруючих, «практикуючих віруючих» в Україні значно більше. І чим ближче до географічного заходу, чим коротше був в цих землях радянський період, тим краще збереглися традиційні структури суспільства.

Православні віруючі розділилися на три групи, що знаходяться один з одним в непростих відносинах. Найчисленніша церква в сьогоднішній Україні – це, безсумнівно, Українська православна церква. До її назви часто додають ще два слова, втім, які не значаться в офіційній назві, – Українська православна церква Московського патріархату. Вона повністю незалежна в своїх внутрішніх, кадрових, фінансових рішеннях, але при цьому є частиною Російської православної церкви на правах широкої автономії. В її склад входить близько 12 тисяч парафій, при загальній кількості парафій в РПЦ – 36 тисяч. Це приблизно третина всієї РПЦ.

Наступною за масштабом після УПЦ МП українською церквою є так званий Київський патріархат. Він трохи молодший за сучасну українську державність. Його творцем і ідеологом став на початку 90-х років ще радянський київський митрополит Філарет, якому не вдалося в 1990 році стати московським патріархом. Більш того, в 1992 році Московська патріархія офіційно відсторонила його від управління Київською митрополією, знаючи його ідею, що у незалежної держави повинна бути незалежна церква.

Московських рішень Філарет не визнав, а тодішній президент України Леонід Кравчук підтримав його курс на від’єднання і незалежність. Будучи київським митрополитом з 1966 року, Філарет без зусиль знайшов можливість забрати з собою безліч духовенства і прихожан, коли в 1992 році проголосив себе київським патріархом, а свою церкву – незалежним Київським патріархатом. Накладені на нього Москвою в 1992 році «погрози», «анафеми» і навіть позбавлення сану ніяк не позначились на його діяльності на Україні. Особливістю його «внутрішньої політики» стала українізація богослужіння і максимальна солідарність з новою незалежною державою.

Єдиною проблемою було те, що всі інші православні церкви не визнали Київський патріархат, зберігаючи спілкування з УПЦ МП, – тією церквою, яка залишилася в складі РПЦ. Сьогодні в Україні значиться близько п’яти тисяч парафій Київського патріархату.

Третьою православною громадою є Українська автокефальна православна церква. Вона виникла після Лютневої революції 1917 року, потім була заборонена в Радянському Союзі і знову була легалізована на початку 90-х, також не будучи визнаною всією сім’єю православних церков в світі. Сьогодні в її складі до тисячі парафій, в основному на Західній Україні.

Отже, невизнані українські церкви – КП і УАПЦ – сьогодні мають близько шести тисяч парафій, а УПЦ МП – близько 12 тисяч. Співвідношення один до двох. У Московському патріархаті справедливо кажуть, що більшість віруючих українців давно визначилися – вони ходять в ту церкву, яка всіма в світі визнається, тобто в канонічну. А розкольники можуть принести покаяння і приєднатися. Напевно, так і було б, якби парафії цих розкольників не обчислюється тисячами, а ідентичність їх прихожан не була б набагато більш «українською» і куди менш «російською», отже про возз’єднання з РПЦ – особливо в нинішній політичній ситуації – говорити не доводиться.

Криза спілкування

Що таке канонічна церква і хто такі розкольники? Православна церква так влаштована, що в ній не існує «Ватикану», підпорядкування якому було б гарантією правовірності. Різні православні церкви, так звані помісні церкви, межі яких зазвичай збігаються з межами народів або країн, мають одну і ту ж віру і перебувають один з одним в «євхаристійному спілкуванні». Це означає, що їх духовенство один з одним служить і всі віруючі можуть разом причащатися.

Ця єдність в одній православній вірі і навколо однієї чаші і є єдністю всього православ’я. Церкви, що перебувають в цій єдності, називаються канонічними, тобто правильними. Якщо хтось від цієї єдності відпадає, тому що змінив основи віри (або придумав нові), то це вважається єрессю. Якщо якась громада відпадає від єдності не з причин віри, а з різних другорядних міркувань, – будь то обрядові відмінності (російські старообрядці або грецькі старостильники), конфлікти єпископів або різні політичні обставини, – то це вважається розколом. І після розколу головне – відновити «євхаристійне спілкування», домовившись по ходу про деталі.

Коли третина православних українців, що приїжджають на Святу землю, на Афон, чи просто в православні парафії в інших країнах, не може разом з іншими служити і причащатися, це стає проблемою всієї церкви, а не однієї лише України чи патріарха Кирила. За минулі чверть століття ситуація не змінилася: розкольники не стали масово приєднуватися до УПЦ МП, діалог не налагодився, але при цьому ситуація відокремленості третини українських віруючих від всього світового православ’я стає в сучасному відкритому світі все більш болючою.

Не дивно, що ці віруючі і стали шукати вирішення питання у константинопольського патріарха Варфоломія, який є першим з патріархів в православному світі (хоча і не завжди має важелі впливу на інші помісні церкви). До того ж Київська митрополія багато століть була частиною Константинопольського патріархату, який, отже, є для неї церквою-матір’ю.

Довгі роки скарги розкольників залишалися без відповіді. На Критському соборі 2016 року загальноцерковного обговорення не вийшло, тому що патріарх Кирило, а разом з ним і київський митрополит Онуфрій – глава УПЦ МП не приїхали. І Константинополь вирішив діяти самостійно.

Насамперед згадали, що в XVII столітті Київська митрополія була здана Москві хіба що «в оренду», із зобов’язанням поминати за богослужінням вселенського патріарха: це умова, звичайно ж, була швидко забута, хоча навіть в XX столітті константинопольські патріархи не раз нагадували, що за канонами Київська митрополія в Московський патріархат не входить.

Ці спогади не могли мати ніякого практичного сенсу, коли Україна була в межах Російської імперії чи Радянського Союзу. Але коли сьогодні постає питання про відновлення спілкування третини українських віруючих з церквою, нагадування про це може привести до вельми відчутних результатів. Константинополь офіційно нагадав про це на своєму Архієрейському соборі (Синаксисі) в Стамбулі на початку вересня. А якщо Україна і сьогодні, нехай навіть в теорії, є зоною відповідальності константинопольського патріарха, то він має право взяти участь у долі тих православних, які просять про його втручання.

В якості наступного практичного кроку Константинополь відправив в Україну в якості екзархів двох своїх єпископів українського походження (обидва народилися в Україні, один служить в українських громадах Константинопольського патріархату в США, інший в Канаді). Екзарх – це особистий представник, легат патріарха. Що вони будуть робити в Україні в якості посланників патріарха Варфоломія? Ймовірно, вести переговори з КП і УАПЦ, які поки не перебувають в спілкуванні з іншими православними церквами. Саме віруючі і духовенство цих церков можуть скласти ту митрополію Константинопольського патріархату в Україні, яка «за правилами» повинна бути в цій країні.

Компроміс двох автономій

В Україні багато хто чекає на автокефалію, тобто повністю незалежну церкву, яка буде визнана всіма. Чекає на неї і президент України Петро Порошенко, який особисто доклав чимало зусиль для переговорів з Константинополем. У Москві цього бояться і навіть заявляють, що якщо Константинополем буде надано томос – документ, що цю автокефалію проголошує, то Москва її не визнає і «перерве євхаристійне спілкування» з Константинопольським патріархатом. І це теж зрозуміло: дві третини українських віруючих входять в УПЦ МП і ніякої автокефалії ні у кого не просять.

Питання надання автокефалії – повної церковної незалежності – хворобливе і складне. У різних церков на цей рахунок різні погляди. Надати автокефалію лише одній третині православних українців – нелогічно. Виходить, що більшість все одно залишиться з Московським патріархатом.

Цікаво, що на Критському соборі 2016 року тему автокефалії обговорити не встигли. Але ось надання автономії на ньому було розглянуто детально: «Кожна автокефальна церква може надавати автономний статус тільки тій церкві, яка знаходиться в межах її канонічного географічного округу [про те, що Україна як і раніше в межах канонічного географічного округу Константинополя, вже оголошено].

У разі надання двома автокефальними церквами автономного статусу в одній і тій же географічній церковній області і, як наслідок, виникнення розбіжностей щодо цих автономій сторони, що беруть участь, спільно або окремо звертаються до вселенського патріарха, щоб той знайшов канонічне вирішення питання відповідно до чинної всеправославної процедури».

Про що тут могла бути мова, як не про Україну? Там вже є автономна церква Московського патріархату. Скоро, мабуть, з’явиться автономна церква патріархату Константинопольського. Така ситуація з середини 90-х років зберігається в маленькій Естонії. Московський патріарх вже пригрозив розривом з Константинополем в разі проголошення української автокефалії. Можна припустити, що в разі проголошення автономії розриву не відбудеться.

Що стосується питання про автокефалію Української церкви, то поки ніхто не знає, яке «канонічне вирішення питання відповідно до чинної всеправославної процедури». Ймовірно, це і стане темою наступного Всеправославного собору, який буде скликаний вже після того, як в Україні з’являться дві автономні церкви двох абсолютно законних, канонічних патріархатів.

Олександр Занемонець