Будь-яка дурна казка рано чи пізно підходить до свого неминучого фатального фіналу. Вовк обов’язково повинен з’їсти бабусю Червоної шапочки. Інакше мисливці не отримають свої мисливські медалі й не зможуть розповідати нам нові pr-байки про баржі з «метальними списами» Javelin.
Надія Вікторівна Савченко, потворно роздута провінційної пропагандою, вже давно не герой, а суцільне наше розчарування і відраза. Вона надзвичайно поверхнева, порожня і зовсім не доречна тут і зараз. Її пропозиції часто огидні та дурні. І тому вона неймовірно швидко вийшла в тираж, перекочувавши на сторінки таблоїдів зі своїми ефектно «роздутими» фотографіями. Їй би і залишатися там на периферії. Каліф, який зірвав свою невелику годину слави. Але сама вона всерйоз вважає себе героїнею, яка має право на глобальне. Втім, у нас все ще багато подібних фріків серед парламентсько-медійних топів, які за волею дурного випадку стали «полковниками» і щиро вірять, що саме вони «врятували країну і зупинили агресора». Боязкі карлики, які вважають себе безстрашними титанами.
І навіть можна було б повірити в її (Савченко) співучасть в організації кривавого перевороту, якби не знати про її непомірну дурість. Хоча Надія Вікторівна цілком могла всерйоз обговорювати з не менш «талановитим і впливовим» Рубаном основи переворотної справи. Молоти язиками і надуватися від амбіцій – це ж наше все. Так чи інакше, тепер у неї тільки одна дорога – по сходах громадської ненависті на саме дно.
Ефект ГройсманаАле «історія Савченко» – це ж зовсім не про неї. Це знову про нас. Про нашу нескінченну пристрасть порушувати Другу з Мойсеєвих заповідей. Про створення кумирів із найбільш непотрібного. Савченко – це про те, що медійно нам можна з легкістю розповісти будь-яку нісенітницю, і ми намертво закохаємося в неї. Повіримо, заплескаємо в долоні, натягнемо на свої вгодовані пики рожеві окуляри і будемо кричати «дай нам хліба». Це про те, що вчорашні месії, яких ми обожнювали, насправді, огидні «блакитні злодюжки» і дурні. Але ж ми як і раніше віримо в магію, чаклунство, Гаррі Поттера і тому завжди вважаємо, що принцеси не ходять в туалети по-великому. Але коли дізнаємося про це, абсолютно безглуздо вимагаємо «розіп’яти її за обман». Савченко, яка виставляє нині непотрібні світлини зі Страсбурга або Брюсселя, квінтесенція нинішнього нашого світу. Кафкіанського світу…
На жаль, ми зовсім не зробимо висновків з «історії Савченко». Як не зробили жодних висновків із історії з «Народним фронтом» і Яценюком. Як не робимо висновків з будь-якої історії, де спочатку носимо когось на руках, а потім опускаємо в чан із найдобірнішим лайном. Тому що ми всі ще хочемо витягнути щасливий квиток, одержати не безликий функціонал, не правила, не адміністративну ефективність, не управлінський професіоналізм, а тільки брехливі мурчання.
Михайло Подоляк, блогер
