Українцям та полякам потрібно встановити спільні пам’ятники жертвам волинської трагедії

Популісти влашували огидну “гонку за трупами”

– Питання минулого має залишатися прерогативою істориків, а не політиків. Особливо, якщо говоримо про такі чутливі події, як міжнаціональне протистояння. Політичне втручання в інтерпретацію історичних подій лише шкодить.

У сусідній Польщі відбувається політизація теми Волині 1943 року. Фактично, саме політики задають тренд оцінки подій минулого. Вважають, що таким чином зможуть отримати дешеві політичні дивіденди.

Насправді 11 липня 1943 року року відбулися антипольські акції з боку Української повстанської армії. За документами, тоді протягом доби було атаковано близько 15 населених пунктів. Зараз в політичному угарі йдеться вже про 150. Це неправда. В жодному документі таких даних немає.

Також постійно зростає кількість жертв. Ще в 1990-х роках йшлося про приблизно 50 тисяч жертв польсько-українського конфлікту. Потім ця цифра вже сягла 100 тисяч. А деякі політики і до півмільйона дійшли. Це приклад огидної гонки за трупами.

– Це ставить під сумнів багаторічний прогрес в українсько-польських відносинах?

– Ми стали свідками того, як політизація історії народжує серію нових конфліктів між українцями та поляками. За останні місяці на території Польщі було сплюндровано кілька десятків могил українців. Також відбувся напад на хресну ходу українців в Перемишлі. Польська влада заборонила в’їзд на територію країни українському гурту «От Вінта» лише тому, що ці музиканти симпатизують історії УПА.

Відбуваються абсолютно неприпустимі речі. У Польщі з’явився закон, яким передбачена кримінальна відповідальність до 3 років позбавлення волі за невизнання польсько-українського конфлікту геноцидом.

– Але позиція польських політиків лягає на настрої більшості поляків?

– Тут подвійна ситуація. З одного боку, в Польщі справді є частина суспільства, родичі яких у минулому постраждали від польсько-українського конфлікту. Для них це питання дуже актуальне. Піднімають тему геноциду ще з 90-х років. З іншого боку, частина польських політиків зрозуміли, що за допомогою історії можна об’єднати цю частину електорату – так званих «кресов’яків».

У 2003 році ця тема стала дуже медійною. У польському суспільстві багато говорилося про події 1943 року. Звісно, українців звинуватили у всіх смертних гріхах. Тема стала дуже популярною. Соціологічні дослідження 2009 року показували, що поляки називали саме українців головним ворогом у Другій світовій війні. Не нацистів, не совєти, а українців!

Ось до чого призводить спрощений таблоїдними варіант тлумачення історії.

– Ця прадоксальна ситуація – лише на руку Росії.

– Її лобісти активно підігрівають цю тему всередині Польщі. Зокрема, підтримують різні радикальні групи. Примітно, що акти вандалізму, знищення бандерівських могил періодично транслюють російські, або ж проросійські ЗМІ в Україні.

Однак не можна говорити, що польська істерія – це винятково витівки Росії. Її зацікавленість незаперечна, але загострення відносин між нашими країнами відбулося на тлі загальної радикалізації суспільства. Якби політики менше втручалися в історію, то й громадяни спокійніше до всього ставилися б. Провокації не спрацювали б. А так в атмосфері загальної істерії складно відрізнити кремлівський слід.

– Україна завжди вважала Польщу своїм «адвокатом». Більше наш найвірніший західний сусід таким не є?

– Зараз склалася асиметрична ситуація. Для українців поляки залишаються головними союзниками. У Польщі, навпаки – зростають антиукраїнські настрої. Це все призведе до того, що з часом українці також поміняють свої погляди на статус Польщі.

На жаль, Польща роль головного адвоката України в Європі змінила на роль прокурора. Тут української провини немає. З нашого боку робилося багато кроків назустріч. Ще в 2003 році політики поставили політичну точку в історичному конфлікті.

Тоді президенти обох країн Олександр Кваснєвський та Леонід Кучма були присутні на відкритті пам’ятника жертвам Волинської трагедії 1943 року. Озвучили і взяли на рівні парламентів загальні заяви. Тобто на політичному рівні це питання повністю було вичерпане.

Нині ситуація абсурдна. З польського боку постійно звучать звинувачення, що Україна недостатньо зробила для подолання наслідків трагедії. Хоча не зрозуміло, що українці ще мають зробити – щоб показати, що засуджують злочини минулого? Єдина ефективна формула у всій цій ситуації – пробачити і просити вибачення. З обох боків.

– Це велика політика, і навряд чи у Варшаві не знають, що роблять.

– Мене дивує, що за всіми цими процесами стоять праві сили. Причому, не ультраправі, відомі своїм шовінізмом, – а такі як партія «Право і справедливість». Це консервативна сила, антиросійська. Її члени мали би розуміти наслідки загострень відносин між Україною та Польщею.

Також дивує, що саме з їхнього боку звучать думки про неприпустимість політики української історичної пам’яті. Зокрема, про вшанування УПА. При цьому повага до історії УПА є такою ж важливою частиною державної політики, як і вшанування Армії Крайової в Польщі. І ми ніяких застережень не висловлювали польській стороні, хоча Армія Крайова теж вбивала українців.

Сучасна політика історичної пам’яті в Україні – це дзеркальне відображення того, що діялося останні 20 років в самій Польщі. Головні принципи декомунізації ми також запозичили в наших сусідів.

– Мешканці західної України менше пам’ятають про події середині 40-х років, ніж поляки?

– Українці, які жили на територіях україно-польського конфлікту, ще пам’ятають події 1942 року, 1943 і 1944 років, які відбувалися на Волині, на території Галичини і в нинішній східній Польщі. Війна між нашими народами тривала до 1947 року, коли уряд вже комуністичної Польщі депортував понад 140 тисяч українців.

В Україні теж живуть нащадки людей, які були вбиті польськими збройними формуваннями. Потрібно розуміти, що одностороння оцінка польського політикуму може викликати симетричну дію з боку українських політиків. Вони теж можуть заявляти про геноцид українців.

Але це шлях в нікуди. Значно краще було би говорити про спільний День для вшанування пам’яті полеглих з обох боків. Можливо, навіть про якісь спільні пам’ятники у Варшаві та Києві, біля яких можна було би згадати загиблих і сформувати спільні позиції.

Натомість, польські політики говорять про неприпустимість визнання УПА на державному рівні та що перейменування вулиць на честь Степана Бандери шкодить польсько-українському розумінню. Це неправда. Саме ті регіони, де вже давно є вулиці і пам’ятники героям УПА, є найбільшими симпатиками Польщі.

Декомунізація – чудова школа демократії

– Розкажіть про особливості декомунізації по-українськи.

– Щодо перейменування населених пунктів, то робота практично завершена. На сьогоднішній день 1 тисячу населених пунктів залишилися зі старими назвами. Хоча в цьому році планується остаточно все доробити.

Приблизно така сама ситуація з демонтажем пам’ятників комуністичним вождям. За нашою інформацією, в країні ще залишилося кількасот пам’ятників. На жаль, ми не володіємо інформацією про точне число монументів іншим вождям, оскільки вони не зазначені в реєстрах. Ще з 90-х років ніхто цією темою системно не займався.

Зараз їх потрібно просто фізично виявляти і демонтувати.

– Скільки потрібно часу, щоб Україна остаточно позбулася нальоту радянського минулого?

– Слід розуміти, що процес декомунізації це не тільки порятунок від комуністичної символіки. Це значною мірою ще й зміна традицій. Адже люди повинні усвідомити, чому комуністичний режим був злочинним. Йдеться про переосмислення суспільством свого минулого.

Нинішня корупція значною мірою теж є наслідком впливу тоталітарного режиму. Так само, як і зловживання повноваженнями правоохоронними органами чи небажання частини громадян брати відповідальність за власні дії.

– Деякі люди зі сльозами на очах спостерігають за тим, як їхні улюблені леніни опиняються на звалищах. У чому тут фундаментальна проблема?

– Очікування, що величезна кількість людей буде захищати радянську символіку, не виправдалися. У більшості випадків саме представники старшого покоління ностальгують за минулим. Це радше ностальгія за молодістю, аніж за пам’ятками.

Потрібно враховувати почуття цих людей. Але також важливо думати і про те – яким виросте наступне покоління українців. На яких принципах воно виховуватиметься. Було би помилкою в незалежній Україні під прикриттям поваги до старшого покоління не чіпати комуністичну спадщину. Адже найчастіше молодим людям прищеплювали в їхніх сім’ях комуністичні традиції. В результаті, цей совок навіть після 25 років падіння СРСР самовідтворюється.

Завдяки Евромайдану цей процес перервався. Немає потреби фантазувати, що було би в протилежному випадку. Ми бачимо, якою нині є сучасна Росія. Там виросло нове пострадянське покоління людей, яке є носіями радянської ідентичності. Багато хто вважає себе сталіністами і не бачать в цьому нічого жахливого.

– Окремі експерти вважають, що декомунізація порушує права людей. Чи так це насправді?

– Не можу назвати жодного порушення прав людини, до яких була би причетна декомунізація. Навпаки, вона виявилася чимось на кшталт школи демократії.

У законі чітко прописано, що нові назви населених пунктів залишаються цілком прерогативою місцевої влади. Завдяки цьому ми запустили дуже важливий процес активізації громадянського суспільства на рівні сіл, маленьких міст. Відбувалися активні дискусії. Люди вчилися формувати свою думку, відстоювати і доносити її владі.

– У якій історичній точці нині опинилася Україна?

– Зараз відбувається прискорений процес формування української політичної нації. Російська агресія об’єднала українців. Це зіграє величезну роль у подальшому становленні України як держави.

– Чому ми так повільно рухаємося? Що заважає зробити вирішальний ривок вперед?

– Ми рухаємося швидко. Біда в тому, що почали рухатися дуже пізно. Це стосується не лише декомунізації – а й боротьби з корупцією, розвитку громадянського суспільства. Всі 20 років незалежності Україна стояла на місці. Сьогодні можна навіть говорити про якусь позитивну динаміку. Звісно, ми не встигли зробити багато. Але до цього взагалі нічого не було зроблено.

– Здавалося, що після Майдану Україна прокинулася. Але швидко втомилася. Як побороти загальний песимізм?

– Україна справді прокинулася. Я критично ставлюся до тих, хто говорить, що нам потрібен ще один Майдан. По суті, ще цей не закінчився. Є ще потенціал, щоб фундаментальні зміни, що зародилися на Майдані, сягнули революційних масштабів.

Люди хочуть швидких змін – тут і негайно. Втомилися чекати. Нетерпіння зростає – і це зрозуміло. На жаль, є тут і частка провини ЗМІ. Негативна інформація має великий попит. Переважання негативу зараз – світовий тренд. Це трохи деформує реальну картину.

Проблеми в країні є, але вона все ж змінюється. Постійне повторення, що ми нікуди не рухаємося, може привести до того, що дуже швидко опустимо руки. Таке вже раніше траплялося. У 2005 році кілька місяців по тому хештегом українського суспільства стало «я своє відстояв на Майдані». Люди вмили руки.

– Який сьогодні ключовий виклик для України?

– Найважливіше, чого зараз повинні навчитися українці, – брати на себе відповідальність. Ми можемо знову скотитися в популізм. Слід боятися заяв політиків, які пропонують дуже прості рішення і кричать, що готові самотужки взяти на себе відповідальність за ситуацію в країні.

Популізм – небезпечна гра. Наслідки можуть бути вкрай непередбачувані.

Романія Горбач, Галина Остаповець