«Роздвоєний язик має лише змія» – сатирик Дудар

– Пане Євгене, як ви сприймаєте українське сьогодення?

– Дуже багато зараз є занепадницьких думок. І в колєґ моїх, і в народу нашого. Ці думки творять спеціально ті, хто хоче вбити в нас дух українця. Насамперед московська пропаганда, п’ята колона. А є ще така «колона», яка продається за гроші.

Свого часу вислали пів-Галичини до Сибіру. А заселяли замість них усіляких заброд. Я сам знаю, жив колись на квартирі у Львові, яку заселив один такий після репресованого професора. Це робилося століттями, виполювалося здорове зело.

– Може, зневіра викликана тим, що люди не відчуваються зміни? Адже залишилася стара олігархічна система.

– Олігархи – це павутиння, яке так відразу не виметеш із хати. От у нас, на хуторі «Мозамбік» вже організували КГБ. Це Ваня Молдаван, Вітя Царапкін і Ізя Чачкес, герої моїх творів. Вони створили Комітет громадської безпеки і Ревтрійку, які повинні контролювати все навколо.

Це гумор, а якщо серйозно, то боротьба за власні права починається від власного порога. Приміром, нам нав’язують нові комунальні тарифи, баламутять людей. Це ж хабарі олігархам! Приходиш у банк чи в ощадкасу – всі вже стоять, платять. Якщо ти бачиш, що не мають вони рації, то не плати. Не виженуть тебе нізвідки – ні з квартири, ні з роботи. Хоч і лякають.

Є речі, за які якщо не постоїш сам, то ніхто за тебе стояти не буде. А ми звикли за будь-яку дрібницю одразу лаяти президента.

– Добре ставитеся до нинішнього президента?

– Давайте дивитися реально. Петро Порошенко прийшов із бізнесу в президенти. Не в бізнес, використавши президенство і ставши олігархом після перебування на найвищім владнім Олімпі. Тому не спішіть його за це гудити.

Візьміть Ющенка. Свого часу із Володимиром Стретовичем (екс-нардеп з “Нашої України”, – ред.) ми їздили по Україні і агітували за нього. Я не каюся й досі.

– Результат президентства Віктора Ющенка ви оцінюєте позитивно?

– Оцюнюю так, як є. Ну, що може зробити сам президент? Він мусить мати команду. А в його команді були всякі такі, що потім їздили в Москву, на прийоми до Путіна. Коли при владі патріот, але не професіонал, він може наламати дров. Коли професіонал, а не патріот, він може знищити весь національний ліс.

– Гадаєте, нинішній президент поєднує ці чесноти?

– Він хоч знає, слава Богу, англійську мову, – жартує Дудар. – Не можна, звісно, обожнювати все, що  робить нинішня влада. Але мене зараз, якщо чесно, не те мучить. У мене закрадається така думка: ось, віками виполювали цвіт нації. Тепер у нас знову ж таки гинуть найкращі, патріоти. З того боку б’ють, а нашим не вільно відкривати навіть вогонь у відповідь.

А з Росії хто йде на Донбас воювати? Ті, що за гроші або мусять, бо служать у ФСБ і прочих структурах. Інші мотиви, а отже й інші люди.

”Якщо Путін почне наступ в Україні – російські війська просто розбіжаться, кинувши техніку”

– Що, на вашу думку, треба робити з Донбасом? Дехто пропонує відокремитися від окупованих територій.

– Ні в якому разі! То наша земля. А хто хоче: чемодан-вокзал-Росія. Тобі Расєюшка подобається? Мотай під Китай, у Сибір – куди хочеш! Я також проти оцих гасел: «єдіная страна», «два язика». Адже це розфокусовує свідомість. Роздвоєний язик має тільки отруйна гадюка.

Я в Facebook прочитав, що президент Чехії заявив, що Крим, мовляв, уже не повернеться до України. На це мій друг і персонаж Ваня Молдаван відповів, що московський педикульоз наплодив гнид по всій Європі – завошивлення тепер континентальне.

Коли президент Леонід Кравчук лише запровадив Кримську автономію, я написав «Чолобитну до Хмельницького». Звертаюся там до Хмеля: мовляв, Богдане, підзалетів ти тоді з Переяславською радою, як наш Кравчук – із кримською автономією. Бо тоді вже було видно, до чого це призведе. Треба було, аби це була область, і тоді параметри контролю і керування там були би інші. А воно он що вийшло. Крим мав стати або областю України, або ж кримськотатарською національною автономією.

– Зі зміною російського керівництва можуть між Україною та Росією змінитися стосунки ?

– Англійці кажуть: що вища і надійніша загорожа між сусідами, то ліпші в них стосунки. Треба усвідомити, що в нас на Сході є нєпрєдсказуємий чєловєк. Не Путін, не Тютін. Хто би не сидів конкретно в Кремлі, так триватиме доти, доки ця імперія не розлетиться. Максимум до 50-х років ХХІ століття.

Ще не було імперій, які не розпалися б. Навіть СРСР. Навіть імперія інків, яка, до речі, була значно гуманнішою від СРСР. Там, приміром, людина не мала права голодувати.

Колись мене запросили на один бізнес-форум виступити. Я прочитав їм «Українці мої, українці!» У залі – половина на моєму боці. А половина – у-у-у, вкусити готові. Бачу, сидить спереду чоловік, «плєшивий» такий, і йорзається. А я, коли вчую в залі якусь сволоч, то відразу на нього звертаю увагу і вже довблю, довблю…

На фуршеті він підходить. «Когда вы выступали, мнє трижды хотєлося встать и уйти». Я кажу: «І шо – побоялися?» А він: «Ви нє очєнь-то. Нас, русских, не трогайтє, а то – как пойдем!» Кажу, у мене в творі не називалося жодного русского, я говорив до своїх хохлів-малоросів. А щодо «пайдьом», то в Чечні ви вже пішли. Плюс, врахуйте, що Україна – не Чечня, нас трошки більше. І как ми пайдьом – то з вас лаптів не залишиться.

А потім, пізнаю його на ТБ – то Дімочка Кісєльов був. Це він якраз починав у Києві розвертатися.

Донбас Путіну не потрібен. Це ж валіза без ручки. Йому достатньо Криму – Лихоліт

– Із можновладцями не мали зіткнень?

– Та всякого в житті бувало. Колись у мене вийшла книжка «Штани з Гондурасу», стотисячним накладом. Мій знайомий привіз наклад зі Львова і тримав на складі в Києві, на 6-й ТЕЦ. Після якоїсь публікації одної речі з тієї книжки викрали зі складу 70 тисяч примірників і спалили в ТЕЦ.

Це був 1993 рік, при Кравчуку. Потім мені натякнули, що там деякі дуже крупні люди впізнали себе.

– Міжнародне становище зараз сприятливе до України. Як гадаєте, чи буде й надалі Європа нас підтримувати?

– А в неї виходу немає, ми на форпості стоїмо. Вони це мають розуміти. Насамперед поляки, які зараз піднімають хвоста. Коли за Волинську трагедію заговорили вперше, я звернувся до Єжі Дудара, свого приятеля з Польщі. Він працював свого часу в «службє бєзпєчєньства», в польськім «КГБ».

Ми не родичі, але я іноді думаю, чи часом не согрішив мій дядько, як служив у польській армії? Бо він дуже подібний на дядькову червону пику. Я написав: мовляв, ти був у службі бєзпєчєньства, я був в УПА. І якби ми зустрілися тоді, хтозна, як би воно вийшло. Але ж тепер ми – друзі.

А потім я написав твір «Правда одна». Знову ж таки, про Волинську трагедію, і звернувя до тодішнього польського уряду. Зараз, коли я пустив це у фейсбук, іде дуже багато відгуків, навіть із Польщі.

– Тобто з поляками усе буде добре?

– Інакше не може бути. Бо якщо підняти документи про Лемківщину, про операцію «Вісла»… – ой! Не треба все це роздмухувати, ніхто від цього не виграє: ні поляки, ні українці. А от Росія запросто може дійти тоді й до Варшави. Я колись жартував: нащо нам Європу умовляти про допомогу? Зробімо коридор, і хай «москалі» йдуть і воюють аж до Гібралтара.

Але повороту в минуле вже не буде. І Україна назад не повернеться. Ми вже зав’язані на світ.

Аби виграти війну з Росією, треба перестати озиратися на Європу – Пантюк

– Як вважаєте, хто виграє президентські вибори в США?

– Клінтон, звісно. Трамп дуже явно себе засвітив. Але Америка в будь-якому разі нам допомагатиме. Хоч, чесно кажучи, краща допомога – не так грішми, як розумом.

– Що маєте на увазі?

– Учора йду вулицею. Пістолет при собі, у мене «травмат». Загнав машину в гараж. Напроти ідуть двоє. Жінка молодша – і пенсіонер, мабуть, батько. І вона на мене: «Вот, видишь, это националист украинский, в вышитой рубашке!». Голосно, так щоб я почув. Ну, я відповів їм трохи… Хоча, по правді, не було чого обурюватися, бо я таки націоналіст.

 – Як вам мер Києва Віталій Кличко?

– Я за нього голосував. Бо ніхто інший не пройшов би. Є вислів – опудало на коноплях. Це я не про нього конкретно, але в якійсь мірі. У Київській адміністрації пресою керує жінка, яка була в адміністрації Януковича. Куди це годиться?

– Кому з політиків вірите?

– Мало таких. Юлії Тимошенко абсолютно не вірю. Вона була газовим магнатом і раптом стала такою патріоткою. Олег Ляшко – це взагалі. Спитайте, коли, з’явився чєловєчєк з вилами? За Януковича, він йому ті вила вручив! До речі, до Верховної Ради він пройшов по Фастівському і Макарівському виборчому округу. Це там, де мій хутір «Мозамбік».

«Свободу» можна по-різному оцінювати. Але на низовому рівні там хлопці нормальні. На Майдані їх лягло найбільше, з усіх партій і рухів. Я ось дивлюся на історію нашого підпілля. Наприклад, на Тернопільщині Службою безпеки керував агент НКВС. В Івано-Франківській області – так само. В Україну було вкинуто цієї пакості більше, ніж будь-куди. І треба це враховувати.

Мені хлопці часто говорили, що ти дуже підозріливий. Так, кажу, мене навчило життя.

Запорізький Оксфорд: як відроджуються козацькі традиції

– Ви прохопилися про УПА.

– Батько мій, кравець, шив для підпілля. Сестра Ганя була зв’язковою. А мені треба було інколи сідати на коня і кудись поїхати, щось сказати чи завезти. Або посидіти коло джерела. Бо це коло мосту, там траса, по ній машини. Я дивився, запам’ятовував.

А в 14 років, коли в школі почали читати «Молоду гвардію» Фадєєва, організував МУНГ – Молоду українську національну гвардію. Збиралися з хлопцями у скалі, в каменоломні мого діда. Повстанці прийшли до батька на примірку і «есбешник» Славко Чорнота каже мені на вухо: «Ґенку! Якась організація в селі з’явилася. Летючки розкидають. Негайно припинити!» Добре, що не москалі дізналися, а СБ.

– Того разу минулося?

– Потім у школі з’явилася організація «Юний революціонер України». Організував Богдан Леськів із Осташівців. Я керував її озерянським відділенням, бо школа була в Озерній. Мав шестизарядний бравнінг у кишеньці вітрівки, і до школи з ним ходив.

Десь року 1953-го, коли лишилася на терені остання боївка, я вирішив приєднатися до них, хоча й відмовляли. Друг Зеник мене проводить. У мене під плащем автомат ППШ, 30 патронів. Зустріч о 1-й годині ночі, у полях за Озерною. Десь за 1, 5 км почали злітати ракети. Отже, повстанці нарвалися…

Через дві ночі хлопці прийшли й розказали – вони наткнулися на гарнізонців. Але якось вив’язалися з пригоди. Кажуть мені – оце тобі знак долі. Ми вже йдемо до кінця, а вам треба жити, вчитися.

– Якісь стосунки маєте із відомими російськими авторами – Жванецьким (виїхав з Одеси до Москви, – ред.), Задорновим?

– Співпрацював хіба з Леонідом Ленчем, старим письменником-гумористом, дуже порядною людиною. Ми в Болгарію разом їздили, в Габрово. Коли я тільки з’явився на сцені, до мене почали підходити так звані імпресаріо: «Давайте, ми вас роскрутимо на весь Союз!» Та ні, кажу, мене не треба. Я якось сам по собі.

Гумор – це той жанр, який найшвидше доходить до душі людини. Навіть дає такий своєрідний наркотичний ефект. Спочатку людина засміється, а потім уже думає: яка ж то його муха вкусила? Часто зараз використовується оця наркотична властивість гумору, коли працюють  на чистому зубоскальстві.

 – Чи потрібна в нинішніх умовах спілка письменників?

– Спілка потрібна, спілкування потрібне, але потрібні чесні люди. Потрібне очищення. Коли люблять гроші,  коли рвуться до керівництва, думаючи лишень про майно спілки… Яке, до речі, не вони наживали, а старші письменники-класики своїми гонорарами. Той же Загребельний.

От у мене питання: що має родина Загребельного з того? А якусь частку вона мала би мати. Та й інші. Треба щось робити, аби спілка мала авторитет, а не гризтися. Бо хто туди піде?

Розмовляв Павло Вольвач