Загнаних коней пристрілюють: що чекає «Народний фронт» після 2019 року

Електоральні банкрути

«Народний фронт» у сучасній українській історії явище унікальне. Партія, що набрала в 2014 році найбільше голосів за партійними списками, за два роки зуміла девальвувати підтримку виборців практично до нуля. Всі найгучніші скандали пов’язані також із «фронтовиками». Проте партія-банкрут залишається другим центром влади в країні, істотно контролюючи роботу кабінету міністрів і парламенту, а також маючи свою «акцію» в силових відомствах.

Те, що «фронтовики» непропорційно своїй електоральній підтримці «їдять» — це видимий бік проблеми. Так, це дратує Банкову, яку не влаштовують квітневі домовленості на кшталт 2016 року. Це ж дратує й опозицію, зокрема Юлію Тимошенко, яка, залишаючись лідером електоральних симпатій, повністю поза потоками.

Однак є ще другий (темний) бік медалі, який «фронтовиків» турбує навіть більше, ніж неминуча втрата владної годівниці. Це токсичність партії, на яку після виборів 2019 року вішатимуть практично все – від здачі Криму до мілкокримінальних розбирань на кшталт стрілянини по людях Пашинського. І при цьому не йдеться про можливості «ватного» реваншу, який за нинішньої електоральної конфігурації практично неможливий. Але спадщина «Народного фронту» настільки багата, що практично будь-яка інша влада гарантує всім найяскравішим «фронтовикам» рясне кримінальне переслідування.

Що особливо характерно, публічне покарання «фронтовиків» майже неминуче навіть у тому разі, якщо Петро Порошенко якимись складними шляхами зможе переобратися в 2019 році на другий термін. БПП та НФ – це союзники за нещастям, яких об’єднує винятково боязнь невідомого майбутнього. Проте БПП примудряється баражувати на середньої гідності рівні електоральної підтримки. Для партії влади підтримка на рівні 10% – не настільки висока, однак у Порошенка все ще залишається можливість у мирний спосіб перерозподілити владу за принципом пайової участі після 2019 року. У цьому разі порошенківці зможуть уникнути жорсткої публічної прочуханки. А ось «фронтовикам» безболісного спуску пари очікувати не варто.

Кого битимуит?

У «фронтовиків» кількість яскравих колоритних персонажів настільки велика, що знайти серед них людину, не замішану в скандалах, досить складно. Однак максимальна увага у всякому разі буде прикута до «великої купки» — Арсенія Яценюка, Арсена Авакова, Андрія Парубія та Олександра Турчинова. Для кожного з них втрата влади максимально утруднить безпроблемне проживання в Україні. Хоча перспективи у всіх різні.

Порівняно безпроблемне майбутнє з цієї четвірки проглядається у Арсенія Яценюка. Якщо під нього спеціально не копатимуть з якихось сумнівних схем, наприклад тим же проектом «Стіна», то у Яценюка простежується дуже хороша «міжнародно-кредитна історія». Він вхожий в американську політтусовку, що, безумовно, може гарантувати йому певну недоторканність.

Варто також врахувати, що «пташенята Яценюка» дуже щільно прописалися у владних кабінетах, що в майбутньому може гарантувати збереження за екс-прем’єром статусу великої кулуарної фігури. Андрій Пишний тримає «Ощадбанк», Ігор Петренко контролює Мін’юст, Андрій Іванчук залишається головним парламентським рішалою між НФ і БПП, Олена Ледовських – тіньовий бухгалтер Яценюка, а друг дитинства Максим Бурбак очолює парламентську фракцію «Народного фронту». Після 2019 року ці люди не будуть на перших ролях у великій політиці, але вони вже зараз обросли фінансово-владною подушкою безпеки, а при гарантії від США своєму шефові, цілком можливо, зуміють залишитися жити в Україні. У крайньому разі їх чекає почесна еміграція до Середземномор’я. Той же Максим Бурбак, який декларує скромну депутатську зарплату, має звичку літати додому в Чернівці на вертольоті. Тож безбідна міграція цій компанії по кишені.

Трохи складніша ситуація з Андрієм Парубієм. Міжнародна легалізація його також досить висока – він спікер парламенту. В українській політиці позиціонується як запеклий націоналіст, що для значної частини суспільства є радше перевагою. Однак у Парубія є свій скелет у шафі – це розстріл людей на Інститутській. Влада за три з половиною роки цю справу так і не розслідувала, що генерує певні припущення щодо цього злочину. Навряд чи українське суспільство, так само як і західні інституції, готове «пробачити і забути», якщо з’ясується, що масове вбивство людей скоєне не людьми Януковича, а кимось іншим.

Утім, якщо Парубій не причетний до цієї історії чи буде закулісна домовленість вивести його з-під удару (як, наприклад, Кучму в справі Гонгадзе), то у чинного спікера зберігаються цілком пристойні перспективи зайняти продавану нішу політика-націоналіста. З огляду на впізнаваність Парубія, це йому практично гарантує можливість «сісти на хвіст» будь-якого націоналістичного проекту. Але, знову ж таки, всі ці райдужні перспективи Парубія очікують лише в разі виведення його з-під удару «майданної справи».

Значно серйозніша ситуація у голови РНБО Олександра Турчинова. Саме він зосередив (юридично – точно) виконавчу (в. о. президента) і законодавчу (спікер ВР) владу в країні в той період, коли втратили Крим і почалася війна на Донбасі. Якщо Яценюк асоціюється з економічним крахом України, то до Турчинова дуже багато питань геополітичного характеру. Наприклад, як так сталося, що Крим здали без збройного опору?

Певні шанси на продовження політичної кар’єри Турчинову може гарантувати переобрання Порошенка президентом. І хоча «пастор» не з обойми президента, він демонструє підкреслену лояльність до Банкової, що особливо цінує Петро Олексійович. А от у Юлії Тимошенко, яка має значно кращі шанси стати наступним президентом України, до Олександра Турчиновау свій набір претензій і питань. У всякому разі, майбутнє Турчинова в Україні після 2019 року залежить від маси супутніх факторів. Але безхмарним воно точно не видається.

Вогонь беру на себе

І зовсім кепська картина вимальовується у глави МВС Арсена Авакова. Стиль роботи Авакова – пафос і диктат – ідеально підходить для латиноамериканської країни минулого століття. Не будь в Україні інтернету і громадянського суспільства, що генерує горезвісне громадську думку, Арсен Борисович давно б уже приймав усі рішення в країні зі свого кабінету. Саме Аваков приймає практично всі важливі рішення в НФ (Яценюк його молодший партнер) і саме Аваков нарівні з Тимошенко – ті дві людини, яких по-справжньому побоюється президент.

Але якщо Тимошенко – це загроза майбутнього, то Аваков непідконтрольний зараз. Це чудово продемонструвала корупційна історія із заступником глави МВС Вадимом Трояном, якого Він Аваков здав. Показово, що й команда у Авакова зухвало скандальна, яка набрала за неповних чотири роки свій кейс для майбутніх розслідувань – Антон Геращенко, Зорян Шкіряк, Ілля Ківа і той же Вадим Троян. Аваков контролює більшість  добробатів, до яких у правоохоронних органів після 2019 року буде маса питань.

Узагалі, уявити Арсена Борисовича в Україні після 2019 року можна лише за двох сценаріїв. Перший – Аваков сам стане президентом країни, але це їзовсім футуристична гіпотеза. І другий сценарій – виборів узагалі не буде, а в країні оголосять безстроковий воєнний стан. Але тут уже закладені ризики для всієї Системи, включно з Петром Порошенком, а тому легше здати одну одиницю – нехай і ключову, ніж погоріти всім скопом.

Реальне ж майбутнє Арсена Авакова бачиться так. Особняк у старій-добрій Італії, сімейний сирний бізнес, що дозволяє легалізувати капітали, ну і статус політичного біженця. В Україні ж, щоб почуватися в безпеці після 2019 року, Авакову легше буде створити якусь свою «народну республіку», ніж домовитися. Аж надто великий список претензій до чинного глави МВС, які полюбовно практично неможливо вирішити.

Джерело: Стіна