Як стверджують українські правозахисники, окупанти організували табори примусової безкоштовної праці, де утримують навіть тих, хто давно відбув свій термін ув’язнення.

Чому непідконтрольна Україні територія перетворюється в аналог Північної Кореї, як виглядає життя за гратами на Донбасі та що робить центральна влада для захисту прав ув’язнених, в інтерв’ю Politeka розповів керівник “Східної правозахисної групи” Павло Лисянський.

– Минуло три роки від початку бойових дій на Донбасі. Яка там ситуація з пенітенціарними установами?

– На сьогоднішній день приблизно раз в квартал наш омбудсмен забирає по 19 ув’язнених з ДНР. Звісно, це краще, ніж нічого, але це крапля в морі, в порівнянні з тією кількістю людей, які там залишились – близько 4 тис. Це з розрахунку, що деякі уже звільнились. В ЛНР така ж кількість утримується. Тобто в сукупності близько 10 тис. осіб перебувають в місцях позбавлення волі на окупованих територіях.

– Чому так трапилось, що в’язнів свого часу не перевезли на підконтрольну територію?

– Складно сказати, які тут причини. Вочевидь, це результат халатності влади. Зокрема тих, хто мав би їх евакуювати. Нам вдалось перевезти лише одну жіночу колонію із селища Бетманове (до 2016 – селище Красний Партизан- ред).

– Тобто були все-таки інструменти для того, аби людей звідти вивезти?

– Я постійно перебуваю на лінії розмежування. Пам’ятаю, який був безлад на початках війни. Всі бігли, хто де міг. Чиновників на місцях практично не було. Так що той факт, що евакуювали хоч одну колонію – дуже добре.

Популярні новини зараз

Екс-чоловік Ані Лорак після примирення показав сімейну ідилію, возиться з дочкою і новим малюком: "Це моя..."

"Дракон зламав Остапчуку два ребра, Злата отримала струс мозку": розкрилася несподівана правда про шоу "Маска"

"Холостячка" Мішина і Еллерт ошелешили українців раптовим розставанням: "Навіщо ж так жорстоко Ксю з Сашею..."

"Виконував пісні Олега Винника": Розсекречена особистість загадкового красеня, який покусився на "вовчиць"

Лобода з донькою розчервонілася від радості поруч з Пугачовою і Галкіним: "Хоч Івлеєву не запросили…"

Показати ще

На моїх очах сепаратисти захоплювали владу на місцях: Антрацит, Дебальцеве, Луганськ… Зразу заходили у всі державні заклади, особливо ті, де була зброя. Зрозуміло, що в місцях позбавлення зброї було чимало.


В 2014 році все було доволі хитко. Україна звільняла один населений пункт за іншим. Ще не було російського контингенту. Коли Київ втратив контроль і стало зрозуміло, що ніхто нікуди не вернеться, багато–хто присягнув так званим “республікам”. Частина людей з пенітенціарної системи перевелась на нові місця роботи – на підконтрольну територію.  Кожен вирішував це питання через особисті зв’язки. Якщо в особи було бажання перевестись в інше місце – то вона це робила.

– Хто зараз забезпечує життєздатність пенітенціарної системи Донбасу? Адже це величезна кількість установ, людей, працівників.

Немає таємниці, що 50% гуманітарних конвоїв, які досі приїжджають з Росії, йдуть на підтримку місць позбавлення волі. Інформація достовірна. Хоч і не можу назвати наші джерела. Маємо своїх інформаторів. Крім того, я там народився, виріс. Знаю багатьох. Так що повірте на слово – РФ фінансово достатньо дотує регіон.

Гуманітарний конвой РФ

– Про які суми йдеться?

– Складно назвати конкретні суми. Але зарплати у них такі ж, як в Україні. Гроші отримують вчасно. Хоч сама система – суворіша. Вибудувана за прикладом радянських спецслужб. Місця позбавлення волі на окупованих територіях входять в систему МВС РФ, де є доволі велика оперативна служба. На керівних посадах в основному перебувають люди, які воювали.

Айдер Муждабаєв про село-Росію і пропагандистів-лібералів

– Заправляють всім росіяни, чи місцеві?

– В кожному місці є свій куратор від російських спецслужб. Самі ж росіяни на дрібних посадах у тюрмах не працюють. Здебільшого там залучені місцеві.

– Ви неодноразово заявляли, що сьогодні на Донбасі діють так звані «трудові табори». Про що йдеться?

– А як по-іншому їх можна назвати? При Україні також на Сході були промислові зони, де працювали в’язні. Але у нас ніколи не було і немає трудових колоній. Маємо лише виправні. Тобто люди працюють певну кількість годин і тільки за бажанням. За це їм виплачують зарплату. За законом, навіть мають укласти окремий трудовий договір. Особа може у такому випадку розраховувати на умовно-дострокове звільнення. На Донбасі такого немає. Там ти зобов’язаний працювати. Якщо не працюєш, то до тебе застосовують відповідні заходи. Зокрема, карцер, фізичну силу. Можуть обмежити передачі (які і без того з України не доходять). Працювати ув’язнений має не 2-3 години, а з шостої ранку до шостої вечора в кращому випадку. Якщо в колонії є певне замовлення, то працюють всі без перепочинку, поки не зроблять. Людей утримують як рабів.

– Яку саме роботу виконують?

В 19-й колонії виготовляють шлакоблоки, деревне вугілля. 60-а колонія – кузня тощо. Жодні гроші за свою роботу ніхто не отримує. Хіба що раз в місяць – кілька цигарок. Якщо це можна назвати зарплатнею.

Місцеві конвоїри тортури не застосовують. Для цього є спецпідрозділ управління виконання покарань “МВС ЛНР”. Коли спостерігається тенденція, що люди відмовились працювати (часто за кримінальними поняттями), їх зводять всіх в один барак. Туди приїздить “МВС ЛНР” і робить силову зачистку. Як вони кажуть, «вправляють мозок на місце».

Жертви були від такого «вправляння»?

– Так. В 17-му СІЗО точно знаю, що кілька в’язнів після таких рейдів померло. При чому, їх на смерть не забили. Померли від того, що не отримали жодної медичної допомоги.

Там загалом немає медичного обслуговування. Ніхто цим не переймається особливо. Гляньте, як в РФ ставляться до ув’язнених. Тоді все стає зрозумілим. Те, що коїться в “ДНР”, “ЛНР” – віддзеркалення російської дійсності. Вижив – вижив. Ні – хто тобі не давав працювати?

– Але в Україні в тюрмах теж не солодко.

– Все рівно, у нас такого немає. Гляньте, скільки бунтів було не так давно в місцях позбавлення волі. Вони постійно виникають.

Не можна сказати, що в українських тюрмах все добре. От нещодавно був в Одесі, після того випадку, коли вбили співробітницю (в одеському слідчому ізоляторі в сміттєвому контейнері виявили розчленоване тіло співробітниці. Її вбив ув’язнений – ред).  Фотографував, чим годують там ув’язнених.

Суп для ув’язнених в одеському СІЗО

Але примусової праці у нас немає. Якщо трапляються порушення прав людини, то можна це донести до інформаційного поля. Натомість, в місцях позбавлення волі на Донбасі навіть міжнародних представників не пускають.

Війна і «Мінськ»: три роки гібридного миру

– Ви займались справою екс-в’язня “ЛНР” Олександра Єфрешина. В чому особливість його історії?

– Він потрапив до в’язниці ще до конфлікту на Донбасі в 2011 році за викрадення автомобіля. За рішенням українського суду, в силу закону про амністію, повинен був вийти на свободу ще рік тому. Проте керівництво в’язниці “ЛНР” так не вважало. Сказали, що будеш сидіти, оскільки у нас діють закони “ЛНР”. Отож два роки пересидів.

У всьому цивілізованому світі закон зворотної сили немає. Якщо людину засуджує держава Україна, то чого вона має відбувати покарання в так званій “ЛНР”? Друге питання – чого ж ви його тримаєте, якщо ви такі бідні, весь свій гуманітарний конвой їм віддаєте?

Як вдалось Олександра звідти витягнути?

– Це комплекс заходів. Основне тут – міжнародний тиск. Наш звіт про цю ситуацію надрукували в BBC. Потім зустрівся з депутатами німецького бундестагу. Інформацію внесли в резолюцію ПАРЄ. Після всього цього Плотницький на своєму засідання дав команду дозволити київському омбудсмену відвідувати місця позбавлення волі так званих “ЛНР”. Приїхала перевірка до тюрми, де сидів Олександр. Йому запропонували написати спростування. Той відмовився. Тоді запропонували написати заяву – прохання про дострокове звільнення. Таким чином його відпустили.

Яка кількість людей перебуває в подібних ситуаціях?

– Таких дуже багато – 40%. Рік–два спокійно пересиджують.  Загалом цим питанням мав би Мін’юст займатись. Але не займається. Звісно, ті, кого утримують в тюрмах “ЛНР”, “ДНР” – не політв’язні. Але вони – заручники.


Якщо в “ДНР” є хоч якийсь обмін, то в “ЛНР” взагалі нічого немає. Там загалом різна система розвитку. В “ЛНР” все більш «ліве». Між собою «республіки» конкурують. Та й Плотницький «занепокоєний» розвитком культу Захарченка. Крім того, до “ДНР” надходить більше грошей. Це стратегічно важливіший регіон для Росії.


В “ЛНР” заявляють, що поки у них не буде міжнародного договору з Україною, то ніякої передачі в’язнів не буде. Проте Україна ніколи на це не піде. Адже вона має тоді їх визнати.  Та й навіщо віддавати в’язнів? Якщо це зроблять, то чимало людей втратить свої робочі місця. По-друге, позбудуться прибутку. А йдеться приблизно про 400 тис. дол. щомісяця – як в “ДНР”, так і в “ЛНР”.

Крім того, не буде гуманітарної допомоги, 70% якої продається. Не забуваймо про наркотрафік. В місцях позбавлення волі ж є постійні споживачі наркотиків.

– Як розраховуються за наркотики?

– Гроші у місцях позбавлення волі – не проблема. Як і телефон. Пригадую один випадок. Батько, син якого відбуває покарання в “ЛНР”, розповів, що син програв в карти півмільйона гривень. Зранку наступного дня до нього прийшли за грішми. Батько – шахтар на пенсії. Але є сина любить. Взяв кредит, віддає борг. Ось такі суворі реалії.

– Не такі вже й суворі, якщо навіть в «трудових таборах» ув’язнені можуть спілкуватись телефоном.

– Не у всіх є доступ до мобільного зв’язку. Лише  у тих, хто має гроші. Загалом є один телефон і багато SIM-карток. За один дзвінок треба заплатити. За тюремною ієрархією, хто старший, у того є свої постійні телефони. Часто влаштовують обшуки. Працівники забирають телефони. Тоді ув’язнені мусять в конвоїрів знову їх викуповувати. Ось такий бізнес налаштований. Донедавна ще й смартфони були. Але заборонили. Олександр, власне, через інтернет звернувся за допомогою в «Червоний хрест». А ті переадресували його до мене. Смішно, звісно. «Червоний хрест» вирішив «дрібницями» не займатись.

– Донбас називають вітчизняними аналогом Північної Кореї. Погоджуєтесь?

– Мабуть. Я, наприклад, не можу туди повернутись. Знаходжусь в розстрільних списках.

– Чи можливо повернути окуповану територію і відновити старий порядок речей – до війни?

– На Донбасі, як я бачу це зараз, йде повна інтеграція в РФ. У дітей щоденники з російськими датами. В школах двічі на день вмикають гімн “ЛНР”. Уявіть, як це мозок промиває.


Загалом для повернення Донбасу мало що робимо. Навіть якщо і повернемо цю територію, то отримаємо суспільство, вороже налаштоване до України. Вважатиме її ворогами. 


Оголошення в місцевій пресі в “ЛНР”

– Що ж тоді робити, відмовитись від ідеї реінтеграції?

– Треба працювати на прифронтових територіях. Захищати права людей. Вводити там демократичні перетворення. Будьмо чесні – хто з політиків нині реально працює на Донбасі? Ніхто.

Катерина Вайдич про мрії дітей Донбасу, агресію Кремля та «віденський формат»

Ось вам приклад – в місці Торецьк, колишньому Дзержинську, виявили «чорні» списки роботодавців. Тобто працівників, які скаржились на невиплачену їм зарплату, вносились в «чорний список». І вони більше у цьому місті не могли влаштуватись на роботу.

Ще один “кейс” – працівники державного підприємства ПАТ «Лисичанськвугілля» уже як півроку не отримують зарплату. Шахти не закривають, але й зарплати не виплачують. Також є регіони, де спеціально обмежували ввіз продуктів. Підприємці разом з поліцією та військовими домовились між собою, що обмежать прифронтовому місту постачання продуктів, аби люди купували лише в місті – вдвічі-тричі дорожче. За це кожен отримував свій відкат. І таке було.

– Які настрої в населення на прифронтових територіях?

– От є історія із світлодарською міською лікарнею. Вона знаходиться на лінії фронту. Лікарям рік не платили зарплату. Ми, як правозахисники, сказали органам влади – якщо питання не вирішите, то влаштуємо піший похід від лінії фронту до обладміністрації лікарів в білих халатах. Аби вам всім соромно було. Домоглись, аби лікарям вернули гроші.

Часто саме через проблеми з роботою розпадаються сім’ї. Якщо говорити про працівників заводу, то йдеться про якихось в 5 тис. грн місячного заробітку, а людині жити не хочеться. Як показує досвід, дуже часто саме групи ображених людей є інструментом для диверсій тощо. Дай їм в роки зброї, вони і підуть.

– Чому саме на Донбасі знайшлась така масова підтримка «русского мира»?

– Ніколи на Донбас не їздили працювати політики демократичної напрямленості. Там були завжди комуністи і Партія регіонів. Офіційно комуністів зараз немає, але підпільно вони є, набирають обертів в регіоні.

Та й чимало студентів виїжджали навчатись до Росії. А хто агітував школярів? Українські ВНЗ туди не приїздили, на відміну від російських. От і маємо наслідки.

Для примирення потрібно постійно працювати на прифронтових територіях – в школах, дитячих садочках, організовувати роз’яснювальну роботу, захищати права людей, перестати нарешті обмежувати у всьому переселенців.

– Чи зробили ми висновки з уже пережитого за останні три роки?

– Навряд. Такі напрямки роботи як примирення, згуртування не є нині пріоритетом державної політики. Всі розуміють, що навіть, якщо й повернемо втрачені території, то люди не голосуватимуть за демократів.

У нас же децентралізація – влада на місцях. Це не лише збільшення бюджету, а й відповідальність, вирішення проблем на місцях. Тому в кожному місті у нас має бути свій омбудсмен, який був би рупором змін, хто б кричав на весь голос про порушення прав людини. Має бути відповідний механізм для того, аби люди могли хоч якось захистити свої права. Якщо зараз не зламаємо всю цю несправедливу систему, то через років 15 нашим дітям її буде неможливо зламати.

Романія Горбач