Больові точки: чому багатіють вони, а не ми?

Це я до того, що за результатами соціологічного моніторингу, який постійно проводять у нас американці та європейці, українське суспільство найбільше напружують нікчемність зарплат, пенсій та інших заробітків, потім проблеми з роботою, потім тарифи ЖКГ та інші побори, потім труднощі зі здоров’ям і медициною. І лише на п’ятому місці за значимістю виявилися питання війни і миру.

Безумовна перемога! Тим паче Росію на четвертому році війни, можливо, Україна визнає агресором. Ну, коли Рада у другому читанні проголосує, а спікер і Президент підпишуть.

Але якщо серйозно, то у більшості українців, які не є активними пасіонаріями, стараннями влади матеріальні проблеми витіснили всі інші, зокрема оборону від агресора. Що вкотре підтверджує: злиденним населенням легше маніпулювати.

Згадаймо передвиборчі зобов’язання наших президентів.

Леонід Кравчук невиразно натякав на незалежність і казковий самостійний розвиток. Незалежність ми здобули, але незалежна економіка впала. Характерно, що на тлі загального падіння життєвого рівня з’явилися перші надбагаті «бізнесмени», які піднялися завдяки доступу до владних ресурсів на кшталт держгарантій та офіційного курсу долара.

Леонід Кучма обіцяв навести лад і зупинити падіння економіки. Виконав, але завдяки ставці на великі фінансово-промислові групи, що в кінцевому підсумку призвело до появи олігархату. Який зараз вважають основним гальмом на шляху економічного та соціального розвитку України. Зверніть увагу: про предметне зростання життєвого рівня громадян в урядових програмах того періоду навіть не йшлося. Хоча причетні до влади фантастично збагатилися без усіляких програм.

Віктор Ющенко обіцяв ефемерну духовність його нації, до якої він, як з’ясувалося, відносив не стільки людей, скільки бджіл. Що не завадило в його період розбухнути колишнім олігархам і виникнути новим.

Віктор Янукович нічого нікому не гарантував, лише почути кожного й одразу ж відповісти йому повновагою стабільністю. В голову. Про зростання добробуту більшості українців за час його правління якось і згадувати незручно. До речі, Янукович був проти олігархів — у множині. Він був за єдину найбагатшу людину в Україні, яку регулярно бачив у дзеркалі.

Петро Порошенко пішов далі за всіх. І зайшов найдалі. Нині ми фактично близькі до тих суворих часів, коли українці не жили, а виживали. Символом яких були «кравчучка» та бездонна смугаста сумка. Коло замкнулося, і цикл завершився. У всякому разі, торгують посадами і стріляють у чиновників, які самовіддано гребуть під себе, вже не рідше, ніж у лихих дев’яностих.

Зверніть увагу: під час передвиборки Петро Олексійович багато обіцяв закінчити війну, утримувати військовослужбовців, мостити бруківку і зводити фонтани, але про широкий добробут мовчав. Ну, хіба що обіцяв долар по десять, але ж це турбує переважно тих, хто займається великим експортом-імпортом.

Я до того, що за всю незалежну історію України жоден з її керівників не вважав програмною метою різке збільшення кількість сімей, які отримують 3-8 тисяч доларів чистого доходу на місяць.

Причому йдеться не лише про малий і середній бізнес, про розвиток якого дуже багато дзвенять напередодні виборів. До цієї категорії мають потрапляти більшість лікарів, університетських викладачів, менеджерів середньої ланки та державних службовців. Саме ці люди купуватимуть основну частину споруджуваного житла, зберігатимуть заощадження в українських банках, їздитимуть на авто бізнес-класу, відвідуватимуть більшість ресторанів та інших розважальних закладів, одягатимуться в наших дизайнерів тощо. Тобто забезпечуватимуть внутрішній ринок. Із другого боку, вони мають бути освіченими, сучасними, самостійними настільки, щоб мати власний погляд на все, що відбувається в Україні та навколо неї. І незалежними, оскільки здатні обходитися без подачок влади.

Це ще не еліта нації. Але це її основа. А зараз основа якщо не бідує, то надто далека від належного рівня життя.

Проблема України в тому, що весь час новітньої історії наша влада свідомо або інтуїтивно робить усе, щоб такий незалежний та активний прошарок у суспільстві не виник.

Наша фіскальна система принципово налаштована на те, щоб середній клас категорично не міг скластися. І будь-які реформи наполегливо зберігають такий недолугий стан справ. Дії влади будь-якого рівня в дивний спосіб забезпечують непояву самостійної та активної частини суспільства.

Будь-яка реформа в Україні має сенс лише в тому разі, якщо вона гарантує зростання кількості людей із щомісячним доходом від 3 до 8 тис. доларів. Програма будь-якої нашої партії чи політичного лідера має містити відповідний розділ, і це критерій їхньої адекватності та перспективності. Цим треба цікавитися, ставити питання, підштовхувати політиків.

Бо наявність такого прошарку слугує своєрідним імунітетом, гарантією громадського здоров’я.

А починати доведеться з усенародного перепису населення та складання загальнонаціональної бази даних, елементом якої буде база даних фіскальної служби. До речі, задумайтеся, чому кожна наша влада не хоче проводити перепис та які можливості для маніпулювання виборами відкриває відсутність точних знань про населення країни.

Потім доведеться максимально лібералізувати податковий кодекс і таки перекрити корупційну чорну діру, в яку летить народне добро разом із західними кредитами.

А далі на базі середнього класу, який у цільовий спосіб розвиватимуть, можна будувати інститут відповідального громадянства, який забезпечить неухильний рух України в бік цивілізації. Але це все — з новою технократичною владою, в очах якої не бігають чортики нелегальних баришів і бажання обізвати нас якоюсь твариною.

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka