Борис Захаров: ФСБ треба виконувати план – от вони й хапають українців

Вироки лідерам кримськотатарського народу окупанти оголосили у вересні цього року. Чийгоза звинуватили у організації масових заворушень 26 лютого 2014 року в Сімферополі й засудили до 8 років колонії суворого режиму.

Умеров отримав до двох років колонії-поселення за нібито заклики, які «загрожували територіальній цілісності Росії».

Президент України Петро Порошенко подякував за звільнення українських політв’язнів президенту Туреччини Реджепу Таїпу Ердогану, який вів відповідні переговори з Володимиром Путіним.

На яких умовах були звільнені Умеров і Чийгоз, наразі остаточно не відомо. У Росії стверджують, що їх помилувано секретними указами Путіна. Адвокат Микола Полозов стверджує, що про помилування його підзахисні не просили.

Після повернення в Україну Чийгоз та Умеров житимуть і працюватимуть у Києві.

Чому Туреччина брала участь у звільненні українців, навіщо Російська Федерація продовжує затримувати наших громадян та як їх рятувати з полону, Politeka розповів керівник Адвокаційного Центру Української Гельсінської спілки з прав людини Борис Захаров.

– Чому Росія українських громадян Умерова і Чийгоза видала Туреччині?

– Такий механізм допустимий із правового погляду?

– Це результат радше політичних переговорів, а не залучення правового механізму.

Правові механізми досить тривалі в часі. До того ж, коли маєш справу з такою неправовою державою, як Російська Федерація, вони можуть бути неефективними. Росія право не поважає. Коли йдеться про будь-які домовленості з РФ, передовсім мова про певні інтереси.

Загалом, будувати політику на інтересах, які підміняють право – це недобре. Однак для звільнення наших громадян маємо використовувати будь-які механізми.

– Чому турецький президент займався питанням звільнення українців?

– Тюркські країни небайдужі до проблем кримських татар. Треба розуміти, що у тюркському світі також триває боротьба за лідерство. Зараз воно належить Туреччині. Тому такий правозахисний крок Ердогана, безумовно, пов’язаний з його бажанням утримати й зміцнити свою репутацію не лише у тюркському світі, а й загалом.

– Важко повірити, що Кремль погодився відпустити Умерова і Чийгоза й нічого не отримав взамін.

– Тонкощі переговорів невідомі. Однак, навряд чи це сталося просто так. Очевидно, певні домовленості між РФ та Туреччиною існують. Можливо, вони полягають у економічних поступках, про які можемо лише здогадуватися. У всякому разі, хай там що це було – воно допомогло врятувати життя людей.

– Чи можна за таким самим принципом визволити інших українських політв’язнів, які перебувають на території Росії та в окупованому Криму?

– Можна. Треба вести переговори щодо звільнення кожної особи. Залучати всі наявні механізми: правові, дипломатичні, політичні, міжнародні, двосторонні або тристоронні, як у цьому випадку. Прощупувати слабкі місця РФ й усіляко на них тиснути.

За наших громадян може вступитися будь-яка країна, яка зможе про щось домовитися з Росією. Тому маємо використовувати зв’язки з країнами, які мають можливість нам допомогти.

– Скільки українських політв’язнів нині в РФ?

– За короткий період часу їхня кількість збільшилася до 59. Лише з початку літа на території Росії та в окупованому Криму було затримано 18 українців. Це буз урахування полонених в ОРДЛО.

– Навіщо це Москві?

– Терор – це один із китів, на якому тримається будь-яка тоталітарна система. Його застосовують проти інакомислячих, дисидентів, тобто осіб, які, на думку режиму, становлять для нього загрозу. Так було і в Радянському Союзі.

ФСБ треба виконувати план – от вони й хапають українців. Забороняють певну організацію, наприклад «Правий сектор», який у РФ визнано екстремістським, і тепер можуть кого завгодно звинувачувати у причетності й робити собі показники, щоб продемонструвати, що ФСБ недарма гроші отримує, а черговий офіцер за це ще й додаткову «зірочку» на пагонах матиме. От нещодавно росіяни затримали українця Романа Терновського, якого звинувачують у причетності до «Правого сектору».

Усе це спрямовано на внутрішній ринок, щоб подавити будь-який спротив усередині Росії. Створити атмосферу страху та безвиході. На цьому й тримається режим у РФ.

За теорією філософа Карла Поппера, створення тоталітарного режиму можливе лише за умов закритого суспільства. У ідеальному вигляді – це Північна Корея. Але Кремль за допомогою сучасних технологій, масової пропаганди через телебачення та соціальні мережі створив тоталітарний режим навіть у відкритому суспільстві. Росіяни ж подорожують по світу, користуються інтернетом, але їм вдало промили мозок.

– Але ж на міжнародному рівні це шкодить іміджу Росії.

– Путін сповідує концепцію міжнародної політики, яка побудована виключно на власних інтересах і на зневазі правил. Москва в такий спосіб демонструє, що ніхто їй не може вказувати. «Велика імперія» робитиме все, що захоче, має власні інтереси і плює на міжнародну ситуацію та права людини.

– Україна безсила у цій ситуації? Невже не маємо механізму, щоб протидіяти незаконному затриманню своїх громадян?

– Вислів «береженого Бог береже» тут найбільш влучний. Цьому важко протидіяти через необачність самих громадян України. Навіть учасники АТО їдуть в Російську Федерацію на заробітки. Не розумію, як можна їхати до країни, яка прийшла до нас із війною?

Звісно, є люди, які усвідомлюють ризики, але просто не можуть туди не їздити, бо мають родичів у Росії, з якими потрібно бачитися, підтримувати, чи певну власність. Але викликають подив ті, хто їде суто через меркантильні інтереси або з туристичною метою.

Україна має попереджати своїх громадян про небезпеку, пов’язану з такими поїздками до РФ. Зараз українська влада хоче взагалі обмежити пересування. Не думаю, що це ефективний спосіб протидіяти затриманню українців. Якщо Москві буде потрібно, жертву все одно знайдуть. За статистикою, зв’язки з РФ підтримують дуже багато наших громадян.

За нинішніх умов не доводиться говорити, що кількість політв’язнів не збільшуватиметься. Режиму Путіна просто необхідно ув’язнювати, катувати, створювати атмосферу страху. Тому, поки цей режим не впаде, усе триватиме й надалі.

– Бачите перспективи падіння режиму Путіна?

– На початку 80-х років увесь дисидентських рух було фактично придушено. Усі сиділи по таборах або змушені були мовчати. Це була абсолютно безпросвітна ситуація. Усередині 80-х тільки одиниці могли уявити, що через 5-6 років Радянський Союз розвалиться. Аж раптом це сталося. Зміни відбулися згори.

Радянська влада була змушена зважитися на курс лібералізації, бо фактично програла у Холодній війні. Так само зараз Російська Федерація програє. Падіння режиму – лише питання часу.

Для України цей процес може мати серйозні наслідки. Тому треба тримати руку на пульсі й готуватися до будь-яких сценаріїв. Зокрема до війни.

– Як прискорити звільнення українських політв’язнів, яких утримує Кремль?

– Треба запроваджувати міжнародні персональні санкції проти осіб, які переслідують наших громадян, ефективно документувати всі порушення та відкривати проти них кримінальні справи. Запровадити списки на кшталт «списку Магнітського». Паралельно посилити тиск на Росію через секторальні санкції.

Також щодо кожного політв’язня потрібно окремо вести переговори із залученням третьої сторони, як це було з Туреччиною.

– Захід готовий до запровадження жорсткіших санкцій проти Росії?

– Їхня готовність збільшується. Важливим моментом були резолюції Європейського парламенту, в яких зазначений розгляд питання про запровадження персональних санкцій. Сполучені Штати також демонструють готовність до розгляду цих питань. Нещодавно США вже посилили санкції проти РФ. За це проголосували і Конгрес, і Сенат. Навіть обмежили Дональда Трампа у повноваженнях їх скасовувати. У цьому напрямку має активно працювати й Україна.

Потрібно задокументувати всі злочини Російської Федерації, чітко визначити винних й довести, що саме вони скоїли ці злочини. Спочатку Україна сама має проти них запровадити санкції, а потім бити на сполох, щоб такі ж санкції запроваджували Євросоюз, США та інші країни.

Треба все виносити на міжнародний рівень і застосовувати правові механізми. Обов’язково оскаржувати рішення російських судів, навіть невизнаних судів у окупованому Криму, використовувати всі так звані національні механізми захисту, подавати позови до Європейського суду з прав людини, використовувати механізми ООН. Цим треба займатися системно.

Ольга Головка