Революція в нафтовому раю: чому Венесуела втомилась від соціалістів

З моменту здобуття незалежності в XIX столітті країни Латинської Америки дружно заявляють про намір побудувати демократичне суспільство і ринкову економіку – так само як у Сполучених Штатах або Європі, що колонізувала їх раніше.

Намагаються, за рідкісним винятком, безуспішно: континент продовжує животіти в корупції і бідності. Демократичні інституції у країнах регіону, як правило, дуже слабкі; державні апарати – надмірно неефективні; а економічні системи дають мало можливостей для нормального, стійкого розвитку. Що створювало відмінний поживний ґрунт як для правих військових диктатур, які обіцяють залізною рукою навести лад, так і для відверто лівих популістів, які прагнуть, за рецептом Шарикова-Швондера, усе відняти і поділити.

І якщо праві режими час від часу все ж домагалися приголомшливих успіхів (згадаємо хоча б чилійський досвід генерала Піночета), то експерименти любителів побудувати суспільство загальної рівності завжди закінчувалися пшиком.

Протягом усієї другої половини минулого століття головним інкубатором лівих ідей була, як відомо, кастрівська Куба. Щоправда, після краху СРСР і припинення потоку радянських грошей прапори кубинських революціонерів дещо зів’яли. Систему кривавої експлуатації людини людиною на Острові Свободи, зрозуміло, знищили, клятих капіталістів вивели, і жителі Куби безнапасно зайнялися канюченням у іноземних туристів мила, туалетного паперу, та й узагалі всього їстівного. Проте після 1991 року перша в Західній півкулі держава робітників і селян практично зникла зі світових радарів, зосередившись на внутрішніх проблемах.

Уго Чавес і «боліваріанський соціалізм»

Але святе місце, як відомо, порожнім не буває. І роль головного борця за народне щастя на континенті з кінця 90-х переймає республіка Венесуела, в якій у 1998 році на цілком собі демократичні вибори до влади прийшов ексцентричний марксист Уго Чавес.

Потрібно зауважити, що країна дісталася полум’яному революціонеру в досить непоганому стані: мала найбільші обсяги розвіданих запасів нафти у світі (!), Венесуела переживала бум інвестицій у нафтову, металургійну та харчову галузі. За ВВП на душу населення країна посідала третє місце на континенті, поступаючись лише Чилі та Аргентині.

Ставши президентом, отримавши лояльний парламент, запровадивши контроль над судами і перекроївши конституцію, харизматичний Чавес негайно розпочав будівництво так званого боліваріанського соціалізму. Насамперед були націоналізовані всі нафтовидобувні, металургійні і телекомунікаційні компанії, що належать клятим американським імперіалістам. У результаті іноземні інвестори покинули Венесуелу, промисловість значною мірою зупинилася. Команданте Уго пояснив це всесвітньою капіталістичною змовою проти соціалістичної республіки.

У країні почалася девальвація національної валюти. Спроби зупинити падіння курсу адміністративними методами призвели до появи чорного ринку долара США. До теперішнього моменту реальний курс відрізняється від офіційного вже в тисячі й тисячі разів. Точна статистика, зрозуміло, відсутня.

Через диспропорції між офіційним і реальним курсом імпортних товарів на прилавках магазинів все меншало. Уряд передбачувано звинуватив у ситуації «спекулянтів» і націоналізував великі торгові мережі.

Услід за промисловістю і торгівлею великі проблеми почалися в аграрному секторі країни: до середини 2000-х Венесуела перейшла від експорту кави і м’яса до імпорту.

Попри економічний колапс, що насувається, і жах, що охопив венесуельський бізнес і місцевий середній клас, Уго Чавес продовжував залишатися улюбленцем широких народних мас. Видобуток нафти, хоч і скоротився в рази після експропріації американських компаній ConocoPhillips і Exxon Mobil, усе ж продовжував щорічно приносити у країну десятки мільярдів доларів. Бідняки, які вперше в житті отримали жебрацьку соціалку і безкоштовну медичну допомогу (неважливо – якої якості), боготворили національного лідера. Саме їхні голоси дозволяли Чавесу тріумфально перемагати на всіх виборах із 1998 по 2012 роки.

Величезні гроші йшли на допомогу соціалістичним режимам на всьому континенту, а також на створення величезної і збройної до зубів армії. Мріючи стати лідером всієї Латинської Америки, таким собі Симоном Боліваром №2, Чавес фінансував ліві уряду в Еквадорі, Болівії та Нікарагуа. Саме фінансова допомога з Каракаса стала тим рятівним кругом, який дозволив режиму Фіделя Кастро, що здихає, ще понад десяти років відмовлятися від нормалізації відносин зі США.

У сусідній Колумбії режим Уго Чавеса відверто підтримував головорізів з ультралівої терористичної організації FARC, що бореться проти центрального уряду в Боготі. Марксисти регулярно отримували з Венесуели гроші і зброю. Як мінімум один раз збройні сили двох країн були на межі прямого військового зіткнення.

На міжнародній арені Каракас співпрацював із самими огидними режимами – Муаммара Каддафі, Кім Чен Ина, Махмуда Ахмадінежада – намагаючись збити із країн-ізгоїв антиамериканську коаліцію. Активно розвивалися відносини також із Москвою, Мінськом і Пекіном.

Мадуро. Економічна катастрофа і пташка, що примножує пеніси

Після того, як у 2013 році Уго Чавес відійшов в інший світ, його наступником став колишній водій президента, напівписьменний Ніколас Мадуро. Будучи вірним чавесістом, Мадуро продовжив побудову соціалізму і конфронтаційну політику на міжнародній арені. Рік по тому, у 2014 році, ціни на нафту різко пішли вниз, і дотувати неефективну соціалістичну економіку стало просто нічим.

Торік, коли країна зіткнулася з гострим браком товарів першої потреби, уряд ввів у магазини і на склади армію з метою «справедливого розподілу» і «недопущення спекуляцій». Тоді ж країну накрили перші масові протести, проти яких уряд кинув місцевих тітушек – вігілантів. Відчайдушні кримінальники на мотоциклах нападали на демонстрантів, розстрілюючи протестувальників із вогнепальної зброї.

До речі, не дивно, що Венесуела пасе задніх у всіх світових рейтингах. Так, у рейтингу економічної свободи країна посідає 176 місце з 178 (нижче лише класові брати з Куби і КНДР). В індексі сприйняття корупції – 167 місце з 176, за Венесуелою – лише кілька африканських і близькосхідних країн. З початку «Боліваріанської революції» рівень убивств виріс уп’ятеро; 90% з них не розслідуються. Інфляція в 2015 році становила 808%, а лише в лютому 2017 року – 741%. До речі, цікавий казус: торік у режиму закінчилися гроші навіть на те, щоб друкувати гроші – Венесуела не має власного монетного двору.

Зрозуміло, Мадуро звинувачує західні ЗМІ і міжнародні організації в дезінформації та нагнітанні панічних настроїв.

Намагаючись хоч якось відвернути народ від катастрофи в економіці, Ніколас Мадуро з подвоєною енергією взявся за пошуки зовнішніх ворогів. Причиною дефіциту були оголошені «колумбійські спекулянти, які скупили всі товари». Громадяни цієї країни були депортовані з Венесуели в такому поспіху, що 34 дітей видворити разом із батьками просто забули. Крім того, офіційний Каракас висунув територіальні претензії до сусідньої Гайані, погрожуючи відібрати багатий нафтою штат Ессекібо (і цілком може це зробити, бо армія Гайани складається із двох наявних лише на папері батальйонів). Ще одна цікава деталь: війна в Сирії, за Мадуро, це «лише привід», щоб його, Мадуро, убити, а також – «знищити моральне, політичне диво, яким є Венесуела для Латамерики і решти світу».

Та й взагалі, якщо трохи відволіктися, деякі висловлювання венесуельського лідера викликають легкий острах. Наприклад, нинішній Папа Римський Франциск був обраний понтифіком, бо покійний у бозі Уго Чавес «попросив про це на небесах». Про це Ніколас Мадуро знає не з чуток: річ у тім, що Чавес тепер являється до Мадуро у вигляді маленької білої пташки, про що камрад Мадуро і повідомив народу під час виборчої кампанії. І ще чарівна дослівна цитата: згідно Мадуро, «Христос взяв і помножив наші пеніси».

Але ці пропагандистські заходи не допомогли. На парламентських виборах, що відбулися у грудні 2015 року, опозиція вперше за 16 років святкувала перемогу, отримавши переважну більшість у 109 місць із 164. У країні почалося протистояння між президентом і законодавцями. У березні 2017 року підконтрольний Мадуро Верховний суд передав президенту більшість повноважень парламенту.

Початок революції і «Коктейль Лайнолотова»

До квітня з магазинів зникли останні продукти і господарські товари. У країні спалахнув справжній голод, і народ масово вийшов на вулиці – цього разу не лише середній клас і освічені громадяни, а й просто багато людей, яким буквально нічого їсти. 20 квітня в Каракасі відбувся по-справжньому гігантський мітинг, до якого приєдналися тисячі і тисячі протестувальників в інших містах. Вони вимагали дострокових президентських, а також місцевих виборів (20 з 23 губернаторів – ставленики Мадуро). Спроби влади розігнати мітингувальників були зустрінуті «коктейлями Молотова». Люди почали споруджувати барикади.

Соціалісти, які дорвалися до влади, зовсім не соромляться стріляти у власний народ (а кийки, сльозогінний газ, водомети і гумові кулі й зовсім стали чимось буденним). Кількість загиблих в зіткненнях, за деякими даними, уже перевалила за 40 людей, і продовжує рости. До цієї статистики також належать і 9 людей, які загинули від удару струмом при спробі пограбувати хлібопекарню.

Декількома днями раніше в місті Вілья дель Розаріо демонстранти перевернули і зламали пам’ятник Уго Чавесу. Що також говорить про перехід ситуації на нову фазу: у минулому опозиціонери, які лаяли останніми словами Ніколаса Мадуро, не наважувалася критикувати його попередника. Присутній на місці натовп зустрів цю подію оплесками, радісним свистом і улюлюканням, висловивши цим загальне ставлення до режиму боліваріанського соціалізму.

10 травня у країні відбувся мітинг-флешмоб, який з іспанської можна перевести приблизно як «Лайномарш». Протестувальники масово закидали поліцію не лише камінням і пляшками із запальною сумішшю, а й фекаліями. Що мало не лише продемонструвати ставлення венесуельців до остогидлої влади, а й вельми символічно – з огляду на, що знайти туалетний папір у країні загального благоденства практично нереально.

До речі, місцева мережа переповнена інструкціями, як виготовити (знову приблизний переклад) «Коктейль Лайнолотова». За задумом авторів ідеї, це «пристрій» не має бути скляним (може не розбитися), а також має вражати максимальної велику область.

Так, думки лідерів протесту щодо цього нововведення розділилися. Деякі вважають метання фекалій заняттям безумовно негідним. Інші ж підтримують починання. Так, сенатор Рафаель Глузман зазначив: «поліція використовує проти людей свій арсенал, тому людям залишається кидати те невелике, що в них поки що залишилося».

Утім, ситуація на полицях магазинів така, що невдовзі і ці «снаряди» в народу можуть закінчитися. Найкращою ілюстрацією стану економіки є такий випадок: днями із зоопарку Каракаса поцупили якогось рідкісного коня і пустили його на м’ясо.

Зараз єдиним виходом для порятунку країни від голоду може бути лише повалення режиму президента Мадуро. Який, до речі, уже став побоюватися не лише власного народу, а й силовиків. Через що арешти почалися і в армії: за даними опозиціонера Енріке Капрілеса, наразі затримано вже щонайменше 85 військових. Проте чилійський варіант (у 1970-73 рр. тамтешній президент-марксист Сальвадор Альєнде точно так само розорив країну і поставив її на межу громадянської війни) Ніколасу Мадуро навряд чи загрожує: вище командування абсолютно лояльне чинної влади.

А ось протестувальникам варто побажати вдачі. Скинувши ненависну кліку на чолі з малоадекватним президентом, вони зможуть нарешті побудувати нормальну країну. А ось розходитися домівками зараз точно не можна: у разі поразки «Майдану», до смерті перелякана влада точно перетворить Венесуелу на гігантський концтабір просто неба – на кшталт кастрівської Куби або кімченинівської Північної Кореї.