Друга корейська війна: Далекий Схід в очікуванні Армагеддону

Перша гібридна

Одним із результатів поразки імператорської Японії у Другій світовій і поділу світу після цього на два ворожих табори стала поява на невеликому корейському півострові двох держав – відносно демократичної Республіки Корея на південно-сході й абсолютно тоталітарної сталіністсько-маоістської Корейської народно-демократичної республіки на північно-заході.

Оскільки щаслива держава робітників і селян, згідно з вченням класиків марксизму-ленінізму, ніяк не може ужитися з державою злісних буржуїв-експлуататорів, то великий вождь і учитель корейських комуністів Кім Ір Сен вирішив, не вагаючись довго, ощасливити корейський пролетаріат, очистивши весь півострів від «кривавих американських імперіалістів та їхніх місцевих маріонеток». Створена і навчена в найкоротші терміни радянськими і китайськими інструкторами, озброєна до зубів найкращою радянською зброєю, Народна армія КНДР 25 червня 1950 року перейшла встановлену вздовж 38 паралелі лінію розмежування і почала стрімко рухатися на південь, беручи місто за містом. В Республіки Корея на той момент армії (та й держави) практично не було.

Сполученим Штатам та їхнім союзникам довелося терміново йти на допомогу. На це отримали відповідну резолюцію Радбезу ООН: делегація СРСР тоді бойкотувала засідання і не змогла скористатися правом вето. Збройні сили США, Великобританії, Туреччини та низки інших держав під командуванням героя війни на Тихому океані генерала Дугласа Макартура досить швидко розбили військо Кім Ір Сена, звільнивши південь півострова і зайнявши Пхеньян. Після чого, щоб урятувати маріонетковий режим, у справу вступили війська патронів північнокорейських комуністів.

Голова КНР Мао Цзедун відправив на півострів приблизно мільйонну китайську армію, а господар Кремля Йосип Сталін відрядив численних «військових фахівців» і «радників», а також перекинув у Корею сотні новітніх винищувачів МіГ-15 і зенітні комплекси. Що характерно, радянські пілоти і зенітники маскувалися під корейців, а китайці офіційно проходили як «добровольці». Отже, Москва і Пекін вже тоді вели колосальних масштабів гібридну війну, відверто вішаючи локшину на вуха всьому світу.

Спільними зусиллями китайських «добровольців» і військових льотчиків із споконвічно корейськими прізвищами типу Лі Сі Цин лінія фронту знову була посунута на південь. Утім, радянсько-китайське окозамилювання не могло нікого ввести в оману: так, генерал ВПС США Ванденберг отримав розпорядження підготуватися до завдавання ядерних ударів по військових базах СРСР у Сибіру, а генерал Макартур наполягав на масштабних бомбардуваннях, включно з ядерних, території Китаю, стверджуючи, що інакше не можна виграти війну. Радянський Союз до того часу також створив атомну бомбу, і перед людством уперше в історії постала загроза повномасштабного ядерного Армагеддону.

Так чи інакше, бойові дії зайшли в глухий кут, а лінія фронту стабілізувалася там, звідки все й починалося – біля 38-ої паралелі. Американці втратили не менше ніж 40 тисяч осіб убитими; Мао та Кім заплатили за цю авантюру мільйонами життів своїх солдатів (точну кількість неможливо називати навіть приблизно). Південна Корея створила життєздатну державу й одну з найбоєздатніших армій регіону, високо зарекомендувала себе під час війни у В’єтнамі. А після реформ генерала Пак Чон Хі країна розбудувала ефективну ринкову економіку, ставши одним із азійських економічних тигрів. Після смерті Йосипа Сталіна відносно осудною країною став Радянський Союз, а після відходу голови Мао до невпізнання змінився Китай.

Народно-демократична монархія під ядерною парасолькою

Не змінювалася лише Північна Корея, в якій первісна сталіністська модель виродилася в химерну форму східної деспотії, що передається у спадок абсолютною владою верховного вождя, крайньою мілітаризацією суспільства, всевладдям таємної поліції, найбільш неефективною економікою на планеті та справді орвелівською системою конструювання паралельної реальності.

У другій половині 1990-х у країні вибухнув голод, що забрав, за неофіційними даними, до 3 мільйонів життів (близько 15% населення). Відтоді ця прекрасна держава живе значною мірою завдяки іноземній гуманітарній допомозі, що не заважає північнокорейському режиму постійно брязкати зброєю й обіцяти показати всім капіталістам світу «кузькіну мать».

До речі, в 1994 році адміністрація 42-го президента США Білла Клінтона розглядала можливість нанесення удару по КНДР із метою недопущення створення режимом чучхе атомної бомби. А після 11 вересня 2001 року наступний президент Джордж Буш-молодший вніс Пхеньян до так званої «осі зла». Але до застосування зброї не дійшло: Клінтон домовився про припинення північнокорейської ядерної програми, і необхідність початку активних дій просто відпала; а за президентства Буша Вашингтону було взагалі не до того – Америка по вуха загрузла на Близькому Сході.

У 2003 році Пхеньян вийшов із Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, а вже через 2 роки заявив про створення атомної бомби. З 2006 до 2016 року проведено 5 ядерних випробувань і десятки випробувань балістичних ракет, більшість з яких впали в міжнародних водах неподалік від Японії, створюючи загрозу безпеці як самої Країни сонця, що сходить, так і досить інтенсивного судноплавства. Крім того, протягом останніх років комуністичний режим істотно збільшив кількість провокацій проти Південної Кореї.

Навесні 2010 року північнокорейська субмарина потопила південнокорейський корвет «Чхонан», результатом чого стала загибель 46 матросів. А в так званій демілітаризованій зоні вздовж лінії розмежування артилерія КНДР час від часу відкриває вогонь, унаслідок чого гинуть південнокорейські солдати. Зазвичай подібна ескалація закінчується постачанням чергової партії гуманітарки, після чого Пхеньян на певний час заспокоюється.

Добрим словом і «Томагавком»: велика ломака Дональда Трампа

Але з відходом із Білого дому «миротворця» Барака Обами ситуація докорінно змінилася. Новий господар Овального кабінету і генерали, які оточують його, не страждають на зайву нерішучість. До того ж Дональд Трамп швидко зметикував, що його простір для маневру всередині країни вкрай обмежений, а більшість внутрішньополітичних ініціатив точно не додають популярності. Інша річ – зовнішня політика: нещодавній удар  по Сирії різко підвищив рейтинг 45-го президента і згуртував навколо нього значну частину суспільства і політикуму. Окрилений таким успіхом, Трамп одразу ж позначив готовність приструнити режим Кім Чен Ина, який украй розпоясався від безкарності.

Спочатку держсекретар Рекс Тіллерсон, а потім і сам Дональд Трамп спробував схилити китайського лідера Сі Цзіньпіна до тиску на Пхеньян. Отримавши фактичну відмову, глава Білого дому в себе в Твіттері пообіцяв  розібратися з Північною Кореєю – «з допомогою Пекіна або без неї». Значно розважливіший віце-президент Сполучених Штатів Майк Пенс заговорив в унісон зі своїм шефом, заявивши 17 квітня під час відвідування демілітаризованої зони, що закінчується «ера стратегічного терпіння» Пхеньяна, пообіцявши «нищівну відповідь» на будь-яку авантюру КНДР.

На підтвердження своїх слів політичне керівництво США спрямувало до берегів Кореї атомний авіаносець «Карл Вінсон», здатний нести на борту близько 90 літаків, і групу супроводу з двох ракетних крейсерів і двох есмінців із сотнями «Томагавків» на борту (тут необхідно зазначити, що кожен з есмінців супроводу – не кажучи вже про крейсери – за вогневою міццю перевершує весь Чорноморський флот РФ). Окрім того, до півострова почали підтягуватися атомні підводні човни типу «Огайо».

Вся ця армада напевно конкретно перелякала Кім Чен Ина і його спільників, які відмовилися 15 квітня, на 105-ту річницю народження «вічного президента» і засновника нинішньої «монаршої» династії Кім Ір Сена, від проведення підземного ядерного вибуху.

Щоправда, незабаром після святкувань з’ясувалося, що Трамп, м’яко кажучи, сказав неправду – авіаносна група замість руху до 38-ої паралелі весь цей час блукала десь поблизу Індонезійського архіпелагу. Обурений тим, що його тупо «розвели» (він звик робити це сам), північнокорейський режим швиденько повернувся до своєї улюбленої мілітаристської риторики, пообіцявши утнути щось до святкування річниці Народної армії КНДР, продемонструвавши намальоване на комп’ютері відео ракетного удару по тихоокеанському узбережжю Сполучених Штатів, а також погрожуючи нанести ядерний удар по Австралії (чим країна кенгуру не догодила ексцентричному Кіму – можна тільки здогадуватись). У відповідь адміністрація Трампа підтвердила свою рішучість у разі провокацій «вмазати» по режиму чучхе і заявила, що «Карл Вінсон» все ж таки йде в бік Японського моря – цього разу начебто насправді.

Як результат – 25 квітня, на день Корейської народної армії, Кім Чен Ин також не зважився випробовувати долю, обмежившись наймасштабнішими артилерійськими стрільбами в історії країни – з залученням до 400 стволів разом. Формально не перетнувши червону лінію, північнокорейський режим продемонстрував, що все це добро в разі конфлікту може обрушитися на південних сусідів.

Якщо завтра війна

З огляду щільність населення, рівень мілітаризації та військово-технічного розвитку, наявність у зацікавлених сторін зброї масового ураження, друга війна на корейському півострові стане найкривавішим конфліктом від часів закінчення Другої світової війни.

З одного боку, КНДР здається абсолютно карикатурною державою, населення якої страждає від недоїдання, а ВВП становить, за американськими оцінками, лише $17 млрд (у Південній Кореї, для порівняння – 1,4 трильйона). Водночас приблизно 4 млрд іде на військові потреби. Рівень мілітаризації зашкалює: кадрова армія приблизно 25-мільйонної країни налічує близько 1 млн людей, ще до 5 млн – в активному резерві.

Особливу стурбованість викликає наявність у Пхеньяна 10-12 ядерних боєзапасів, значної кількості бойових отруйних речовин, а також приблизно 11 тисяч одиниць ствольної і залпової артилерії вздовж лінії розмежування. Не можна бути впевненим, що американська розвідка знає точне місце розташування всіх зарядів (досить згадати знаменитий прокол ЦРУ в 2003 році, коли розвідники з піною біля рота доводили факт наявності зброї масового ураження у саддамівського Іраку). І тим паче не факт, що 7 флот здатний придушити всі ключові пускові установки одним ударом.

Якщо ж не зможе, ракети, що залишилися, начинені якщо не атомними боєголовками, то газом зарин, полетять у бік Південної Кореї та Японії. І так само не факт, що американська система протиракетної оборони зможе всі ці ракети перехопити (хоча зовсім не факт, що ракети і самі долетять до цілі: під час навчальних пусків вони постійно падають зовсім не там, де заплановано).

Іще відчутнішу загрозу являють собою тисячі вже згаданих знарядь і установок залпового вогню. Річ у тім, що столиця Південної Кореї – десятимільйонний Сеул – лежить лише за сорок кілометрів від лінії розмежування, наслідки масованого артудару будуть жахливими. Зрозуміло, південнокорейська армія, що перевершує комуністів за всіма параметрами, ще й за підтримки американців знищить позиції Народної армії КНДР, але що до того моменту залишиться від Сеула – велике питання. Жертви вже точно   обчислюватимуться тисячами, якщо не десятками тисяч, а економіка Південної Кореї (та й усього регіону) буде відкинута на десятиріччя назад.

Тому Південна Корея зовсім не горить бажанням воювати. Адже, крім багатотисячних жертв колосальних руйнувань, країна буде наповнена біженцями, абсолютно непристосованими для життя в умовах сучасних соціально-економічних реалій. Ба більше – у разі демонтажу північнокорейського режиму саме на Сеул буде покладено утримання, перевиховання та адаптацію десятків мільйонів північних корейців.

Іще менше хоче воювати Японія, якій режим Кім Чен Ина безпосередньо не загрожує. Хоча очевидно, що в разі початку сутички Сеул і Токіо підтримають Вашингтон всіма можливими засобами – ситуація просто не залишить цим країнам іншого виходу.

Що ж до Китаю, основного спонсора КНДР, він очевидно не в захваті від процесів, що відбуваються. Пекіну точно не потрібна війна, він точно не зацікавлений у позбавленні влади північнокорейського режиму. По-перше, тому, що несамовитого Кіма часто можна використовувати для вирішення тактичних завдань. По-друге, режим чучхе – ефективний засіб тиску на стратегічних супротивників Піднебесної – Сполучені Штати та Японію, а також на Південну Корею – економічного конкурента КНР у регіоні.

Ліквідація північнокорейської деспотії, найімовірніше, означатиме об’єднання Кореї в єдину державу, і у перспективі (після перебудови економіки) зробить Сеул ще сильнішим, що Китаю абсолютно ні до чого. Крім того, єдина Корея означатиме появу американських військових баз на кордоні з Китаєм, на що Пекін піти ніяк не може. Про всяк випадок китайська влада зосередила 150 тисяч солдатів на кордоні з неадекватним сусідом.

Припускають, що вони матимуть стримувати багатомільйонний потік біженців, що у разі початку бойових дій неминуче хлине на всі боки. Однак немає жодної гарантії, що в критичний момент Китай не спробує, як у 1951-53 роках, протягнути руку збройної допомоги корейським товаришам. А там і до прямого зіткнення двох найсильніших армій на планеті рукою подати. Поки ж Пекін закликає всі сторони конфлікту до «виваженості».

Не варто скидати з рахунків і Росію, яка також потроху перекидає на Далекий Схід свої частини. І, якщо раптом стане гаряче, не упустить можливості зробити американцям нехай і невелику, але капость: адже це так приємно – встромляти комусь палиці в колеса.

На завершення можна сказати: хоча і 105-а річниця «вічного президента», і 85-а річниця Корейської народної армії пройшли без ядерних випробувань та інших дурниць офіційного Пхеньяну, ситуація не легшою не стала. Вожді КНДР і надалі продукують безвідповідальні заяви, а американська авіаносна група продовжує рух до півострову. Днями вона повинна пройти Цусімську протоку і вийти в Японське море, розташувавшись зовсім неподалік від російського Владивостока. Тимчасом Дональд Трамп збирає сенаторів на закриту нараду, порядок денний якої не озвучують.

У разі повномасштабної війни американська військова машина, зрозуміло, знищить потішну династії Кімів. Але ціна, яку за це заплатить один із найрозвиненіших і найбільш динамічних регіонів планети, може виявитися фантастично високою. І зараз вся надія навіть не на дипломатів. А на те, що північнокорейська влада, керована винятково інстинктом самозбереження, усвідомлює, що проти сили не попреш, перестане брязкати зброєю і тероризувати весь Далекий Схід.

Максим Вікулов