На краю прірви: скільки разів людство було на межі ядерної війни

Сімдесят два роки тому перша та єдина на той момент ядерна держава – Сполучені Штати – вперше застосувала атомну бомбу. Скинута 6 серпня 1945 року на японську Хіросіму бомба «Малюк» продемонструвала всьому світу, на що здатна нова зброя: відносно малою потужністю заряду (від 13 до 18 кілотонн у тротиловому еквіваленті) місто середніх розмірів було повністю знищено; людські втрати становили від 70 до 80 тисяч осіб загиблими в момент вибуху та ще близько ста тисяч загинули від наслідків радіоактивного зараження. Три дні потому другу бомбускинули на Нагасакі, викликавши майже такі ж руйнування і жертви.

Після закінчення Другої світової війни здавалося, що американська монополія на володіння ядерною зброєю триватиме десятки років. І що в світ нарешті повернувся могутній «поліцейський», здатний на будь-якого напоумити потенційного агресора (насамперед – стримати імперіалістичні апетити радянських вождів).

Однак, на подив світової громадськості, буквально через чотири роки Москва обзавелася власною атомною бомбою. Причому йшлося про торжество не радянської науки, а радянського шпигунства – агентура НКВС-МДБ, що проникла за часів Рузвельта на всі рівні державного апарату США, просто викрала секрети американських фізиків-ядерників. Агентуру трохи пізніше майже вичистили завдяки зусиллям очолюваної сенатором Джозефом Маккарті «Комісії з розслідування антиамериканської діяльності», але справу було зроблено – один із найжахливіших режимів у історії людства отримав найпотужнішу зброю всіх часів і народів.

Подальша гонка озброєнь, розробка Сполученими Штатами і Радянським Союзом дедалі потужніших ядерних і термоядерних зарядів та засобів доставки вже в середині 1950-х років призвели до появи доктрини Взаємного гарантованого знищення. Поза всяким сумнівом, саме загроза перетворення всього і вся «на радіоактивний попіл» і стала основним стримувальним чинником, який не дав Холодній війні перерости в Третю світову. Однак агресивні та провокаційні дії Кремля все ж таки час від часу доводили ситуацію до грані прямого зіткнення, загрожуючи самому існуванню людської цивілізації.

Берлінська криза

Згідно з рішеннями Потсдамської та Ялтинської конференцій 1945 року, Німеччину розділили на американську, британську, французьку і радянську зони окупації. В останній Москва створила маріонеткову комуністичну Німецьку Демократичну Республіку, а території, які перебували під контролем західних держав, об’єдналися в ФРН. Аналогічно (на 4 зони) розділили і Берлін, який перебував у глибині радянської зони окупації. У підсумку Східний Берлін став столицею поневоленої радами НДР, а західний перетворився на особливе екстериторіальне утворення – оаза демократичної Німеччини посеред Німеччини комуністичної, яку охороняють союзні війська. При цьому німці масово переходили зі Східного Берліна в Західний – щоб звідти вилетіти літаком на територію ФРН. Людей затримували, стріляли при спробі переходу, використовували провокаторів та інформаторів, але випадки втечі з квітучого соціалістичного раю до капіталістичного пекла, що загниває, лише збільшувалися.

У певний момент керівники НДР зрозуміли: якщо не вжити екстраординарних заходів, уся східна Німеччина просто втече на захід – до проклятих імперіалістів. Москва почала тиск на західні столиці, щоб об’єднати весь Берлін в одне місто з особливим статусом і вивести звідти всі військові формування – і радянські, і натовські.

На Заході відмовили, розуміючи, що залишене без захисту місто стало б легкою здобиччю комуністів. Тоді в серпні 1961 року влада НДР звела навколо західної частині міста Берлінську стіну – багатокілометрове диво інженерно-фортифікаційної техніки, покликане раз і назавжди закрити політично несвідомим громадянам шлях до розтлінного західного життя. Оскільки зведення стіни було прямим порушенням угод про статус Західного Берліна, американські інженерні війська під прикриттям танків рушили до споруди з метою її демонтажу. Назустріч їм виїхали радянські танки. Три дні бойові машини стояли одна навпроти одної, очікуючи, в кого першого здадуть нерви, а генеральні штаби у Вашингтоні та Москві тримали палець на спусковому гачку, мобілізувавши значні сили. Зрештою, сторони домовилися потихеньку відводити по одному танку з кожної сторони, і 27 жовтня криза, відома як «інцидент біля КПП «Чарлі», зійшла на нівець.

Фактичним переможцем виявився Радянський Союз і його східнонімецькі сателіти – адже цивілізований світ був змушений змиритися з існуванням незаконної стіни. Кремль майже припинив спроби прибрати до рук західну частину німецької столиці. Характерна деталь – радянські танки, що протистояли американським біля КПП «Чарлі», маскувалися під танки Східної Німеччині, для чого розпізнавальні знаки на них замазали багнюкою.

Карибська криза

Значно серйозніша криза вибухнула рівно рік потому, восени 1962 року. Радянський Союз, значно перевершуючи Сполучені Штати за кількістю звичайних озброєнь, маючи зразковий паритет у кількості ядерних зарядів і тактичних ракет, при цьому безнадійно відставав у міжконтинентальних засобах доставки. Простіше кажучи, танкові клини Червоної армії могли запросто затопити всю Європу і дійти до Ла-Маша, при цьому знищивши континент, якщо буде потрібно, ядерними ракетами середньої дальності.

Але Америка на той момент залишалася практично невразливою. СРСР мав трохи більше ніж десять ракет, здатних подолати океан. І всі вони були вкрай ненадійними: з низькою точністю, такими, що стоять на відкритій місцевості, на рідкому паливі. Час підготовки до запуску таких ракет становив 23 години 40 хвилин (тобто майже добу) від моменту отримання наказу. Вашингтон же мав сотні міжконтинентальних балістичних ракет, частина з яких перебувала глибоко в шахтах. Точність американських ракет була значно вищою, ніж у радянських; а час запуску «Атласів», «Титанів» і «Мінітменів» не перевищувала 15-20 хвилин. Більшість ракет стартували з підземних шахт, частина з них була на передовому на той момент твердому паливі.

Приблизно те саме було з підводними човнами: на початку шістдесятих у складі радянського флоту було 5 підводних човнів К-19, кожен з яких ніс 3 ракети Р-13 із дальністю 600 кілометрів та часом надводного запуску більше ніж 40 хвилин. ВМФ США мали дев’ять субмарин класу «Джордж Вашингтон», із 9 ракетами «Поларіс» кожна. Дальність американських ракет – до 2800 кілометрів, старт – підводний, час запуску – одна хвилина. Тобто співвідношення було 144 ефективних ракети проти 15 допотопних; при цьому радянські підводні човни були змушені діяти біля самого берега США, в акваторіях тотального панування американських протичовнових кораблів і літаків.

Нарешті, в стратегічній авіації панування Сполучених Штатів було ще повнішим. Одних стратегічних бомбардувальників Б-52 налічувалося більше ніж 700; був на озброєнні надзвуковий стратегічний бомбардувальник Б-58. Стеля американських машин становила 16 тисяч метрів, завдяки чому вони були невразливими для радянських винищувачів. Москва ж мала приблизно сім десятків машин Ту-48 ЗМ зі стелею 12 тисяч метрів, що робило їх ідеальною мішенню для американської та канадської протиповітряної оборони ще на далекому підльоті.

Щоб хоч якось узяти Америку на приціл, радянські вожді почали розміщувати тактичні ракети на Кубі. Робили вони це, як завжди – абсолютно секретно. Принаймні, вони так думали. Насправді ж у Вашингтоні про все чудово знали завдяки зливу секретних даних одним із високопоставлених офіцерів ГРУ СРСР Олегом Пеньковським. Підтвердивши отриману інформацію за допомогою аерофотозйомки, президент Джон Кеннеді 22 жовтня 1962 року підняв за тривогою американську армію та  флот, вимагав від Кремля прибрати з Куби зброю масового ураження та оголосив про початок із 10:00 24 жовтня морського карантину острова.

180 кораблів військово-морського флоту США оточили Кубу з наказом перевіряти всі судна, що тримають курс на вотчину Фіделя Кастро, і розгортати будь-який корабель із вантажем військового призначення. Спочатку кремлівський лідер Микита Хрущов клятвено обіцяв, що радянські моряки ігноруватимуть «незаконну блокаду» і наполегливо йтимуть на Кубу. Проте у призначений термін десятки судів слухняно змінили курс.

Збройні сили країн НАТО та  Варшавського пакту – включно з силами стратегічного стримування — було приведено в повну готовність. Сторони обмінювалися гнівними посланнями. Планета опинилася на межі ядерної війни.

Наступні кілька днів минули в режимі надінтенсивних переговорів усіх з усіма: шпигунів і дипломатів, політиків та релігійних діячів. Брат президента Сполучених Штатів зустрічався з послом Радянського Союзу. Радянська дипломатія в особі міністра закордонних справ товариша Громика, постпреда в ООН товариша Зоріна і посла в Сполучених Штатах товариша Добриніна відчайдушно брехала про те, що «радянських ракет на Кубі немає». Щоправда, коли прямо під час засідання Радбезу ООН продемонстрували знімки, довелося визнати: так, мовляв, щось є.

Цього самого часу низка членів адміністрації Кеннеді, включно з головою Об’єднаного комітету начальників штабів і генералом Тейлор та начальником штабу повітряних сил США генералом ЛеМеєм, наполягали на військовому вирішенні (їх підтримували більшість сенаторів і конгресменів). Розглядалося 2 варіанти: точкове знищення радянських баз ударами з повітря абоповноцінне вторгнення на острів. Замість аргументів зазначали, що Москва навряд чи зважиться на повноцінну ескалацію, а якщо і зважиться, то радянські ракети до Америки просто не дістануть (а розгортання кубинського угруповання ще не завершено).

Незабаром оголосили, що найближчим часом глава Білого дому звернеться з важливим повідомленням до американського народу. Планували, що в зверненні йтиметься про перехід США до рішучих дій.

У відповідь у Кремлі запанікували. Микита Хрущов прямо по радіо звернувся до Вашингтона, обіцяючи забрати ракети з «Острова свободи». Щоб остаточно не втратити обличчя, радянський лідер у відповідь вимагав прибрати американські тактичні ракети, що не відіграють принципової ролі, з Туреччини. За наступні кілька тижнів радянські бази оперативно вивели з Куби. Ракети і літаки вантажили в трюми під пильним наглядом американських контролерів у такому поспіху, що ті при навантажуванні перетворювалися на купи металевого брухту.

Карибська криза та її дозвіл дали всім важливий урок: Москва поводиться дуже агресивно доти, доки не відчуває реальний опір. Якщо ж хтось починає розмовляти з Кремлем із позиції сили, «російський ведмідь» здувається і вмикає задню. Урок, який, на жаль, на Заході засвоїли лише одиниці.

Доброго ранку, В’єтнам!

У 1965 році, на тлі зростання допомоги адміністрації президента Ліндона Джонсона уряду Південного В’єтнаму, який став черговою жертвою радянської гібридної агресії, генерали в Москві вимагали від політичного керівництва країни.. завдати удару по тому ж Західному Берліна.

За словами члена Політбюро Анастаса Мікояна, подібну ініціативу педалював міністр оборони СРСР Родіон Малиновський. Кремлівським лідерам тоді вистачило розуму проігнорувати пропозицію військових. Інакше ми зараз жили б в іншому світі.

Судний день на Близькому Сході

Незважаючи на тотальний розгром у Шестиденній війні 1967 року, арабські країни не полишили своєї ідеї «скинути Ізраїль у море». В цьому їм активно допомагала Москва: вже через місяць після закінчення війни радянська техніка, зброя та боєприпаси повноводною рікою потекли на Близький Схід. До кінця року військовий потенціал Єгипту і Сирії повністю відновили; уздовж Суецького каналу та Голанських висот почалася багаторічна позиційна «війна на виснаження» (яка полягала переважно в нескінченних обстрілах єгиптянами і сирійцями позицій ізраїльтян – приблизно та сама тактика, якої росіяни дотримуються на Донбасі). Паралельно радянське командування розробляло масштабні плани реваншу.

Армії арабських держав отримали передові системи протиповітряної оборони (свого часу саме повне панування ізраїльтян у повітрі зумовила крах воїнства Гамаля Абделя Насера) і понтонне спорядження для форсування Суеца; радянські військспеци постійно тренували єгипетських солдатів і натаскували артилеристів, зенітників та операторів протитанкових систем. До 1973 року в Москві та Каїрі вирішили, що настав момент. 6 жовтня, в розпал святкування єврейського свята Йом Кіпур, єгипетські та сирійські війська за масованої артилерійської та авіаційної підтримки почали наступ на ізраїльські укріплення.

Перший етап війни був успішним для арабів: вони форсували Суецький канал і просунулися вглиб Синайського півострова. Але, мірою просування, недоліки координації та загальна дезорганізація дала про себе знати. 15 жовтня ізраїльтяни вдарили в стик 2-й і 3-й єгипетської армії, знову вийшли до Суецького каналу, форсували його і почали просування вглиб «материкової» території Єгипту. Єгипетська влада та її кремлівські покровителі запанікували; Москва вимагала від Єрусалиму терміново зупинити бойові дії, погрожуючи почати інтервенцію. За тривогою підняли 7 радянських дивізій ПДВ. У відповідь у США оголосили тривогу в ядерних силах. Кілька днів потому Армія оборони Ізраїлю припинила наступальні дії, після чого Генштаб СРСР (а потім – і американці) скасував бойову тривогу. Пізніше держсекретар Генрі Кіссінджер характеризував ситуацію як «один із найсерйозніших викликів Сполученим Штатам від Москви». Але й це ще не все. Припускають, що до початку 1970-х рр. Ізраїль встиг обзавестися декількома десятками ядерних зарядів і засобами їхньої доставки. У разі масштабного радянського вторгнення, загрозливого для безпеки країни, їх цілком могли б використати проти Радянського Союзу, в усякому разі тодішній прем’єр Голда Меїр зовсім не виключав такої можливості.

Лише навчання

У 1983 році відносини між Сполученими Штатами та Радянським Союзом досягли, мабуть, найнижчої позначки. 40-й глава Білого дому, видатний лідер і запеклий антикомуніст Рональд Рейган був сповнений рішучості демонтувати комуністичну «Імперію зла», яку він цілком слушно вважав повним історичним непорозумінням. Із другого боку, в Кремлі засів такий собі предтеча Володимира Путіна – екс-глава КДБ, прихильник твердої лінії Юрій Андропов, звиклий приписувати своїм супротивникам власні брудні прийомчики.

У листопаді 1983 року США та НАТО почали навчання «Able Archer» («Вправний стрілець»), в яких відпрацьовували дії армій країн Альянсу під час гіпотетичної конвенціональної або ядерної війни (особливу увагу приділяли тестуванню систем зв’язку). Високий реалізм навчань (незважаючи на те, що всі повідомлення починалися зі слова «Exercise»), використання нових, значно складніших, шифрів наштовхнули кремлівських параноїків на думку, що замість навчань почнеться напад «західних імперіалістів» на «першу в світі державу робітників і селян». Оголосили бойову тривогу в прибалтійському військовому окрузі, Чехословаччині, місцях базування літаків-носіїв ядерної зброї у Польщі та НДР. Розконсервували склади атомної зброї, міжконтинентальні балістичні ракети привели в режим «готовність однієї хвилини». Після закінчення навчань НАТО 11 листопада, радянські частини скасували власний режим тривоги. Після закінчення кризи Рональд Рейган зазначив: «Не можу зрозуміти, як вони могли в таке повірити – над цим треба добре подумати».

Брати по класу на межі ядерної війни

Напруга у відносинах, що загрожує людству, була не лише між СРСР і США. Деколи на краю атомного Армагедону опинялися й агресивні тоталітарні режими, що ворогували між собою.

«Росіянин з китайцем – брати навік», — співали в популярній пісеньці 1940-50-х років. У 60-х, однак, відносини між вірними ленінцями у Москві та Пекіні почали швидко псуватися – брати по класу не могли з’ясувати, хто ж більший послідовник єдино істинного вчення.

Ідеологічні розбіжності вилилися в територіальну суперечку. Зокрема, держави не поділили острів Даманський (Чженьбао) на річці Уссурі.

У березні 1969 року виникли сутички між збройними силами. Радянський Союз втратив від 58 до сотні солдатів, КНР – від 100 до 300. Публічно сторони не погрожували застосувати зброю масового ураження (Пекін обзавівся атомною бомбою в 1964 році). Проте в 2010 році газети Le Figaro, South China Morning Post і Женьмінь Жибао опублікували серію статей про те, що Радянський Союз готував ядерний удар по Китаю в серпні-жовтні 1969 року. Згідно з цими статтями, США відмовилися зберігати нейтралітет у разі завдання ядерного удару по КНР, а 15 жовтня пригрозили атакою на 130 радянських міст. «Через п’ять днів Москва скасувала всі плани ядерного удару, і в Пекіні розпочалися переговори: криза завершилася», — зазначають видання.

У наші дні гіпотетичним початком конфлікту, здатного перерости в ядерний, загрожують територіальна суперечка між новими ядерними державами Індією і Пакистаном за штат Кашмір, а також спроби Тегерана обзавестися власною атомною бомбою (і скинути її на ненависний іранським аятолам Ізраїль).

Особливо небезпечний режим Кімів, що вже давно володіє ядерною зброєю (і постійно удосконалює засоби її доставки), у Північній Кореї (про те, у що може вилитися потенційний конфлікт на корейському півострові, ми писали раніше).

Та й постійні провокації нинішніх господарів Кремля, що вперто штовхають світ до нової Холодної війни (яка, як ми знаємо, будь-якої секунди здатна перерости у війну гарячу), теж не додають стабільності та впевненості у завтрашньому дні.

Максим Вікулов