Італійському політичному життю завжди була властива певна хаотичність – різкі зміни електоральних симпатій, корупційні скандали, нескінченні перевибори та зміни урядів. Країна постійно живе в стані перманентної політичної кризи, яка давно стала нормою. Як результат – політичний простір Італії, на відміну від тих-таки Німеччини, Франції та Великобританії, неструктурований, у ньому постійно з’являються нові гравці (що, до речі, багато в чому нагадує вічний політичний безлад в Україні).

Проте нинішня виборча кампанія багато в чому є нетиповою навіть для бувалих політиків Апеннінського півострова, оскільки протікає в умовах розчарування виборця в традиційних політсилах. Слабке зростання економіки, безробіття, безперервна корупція, а головне – наплив мігрантів у небачених раніше кількостях призвели до небувалого зростання популярності радикальних сил і різноманітних  популістів. Як наслідок – уже в неділю, 4 березня, третя за населенням і за розміром ВВП країна в Євросоюзі може стати першою державою Західної Європи, в якій вибори виграють ультраправі, популісти, євроскептики та друзі Кремля.

Центристи: кінець епохи стабільності

Із листопада 2011 року й донині в Італії спостерігалася певна стабільність. Саме тоді, трохи більше ніж 6 років тому, уряд очолив технократ-монетарист Маріо Монті. Країна переживала не найкращі часи – політики-популісти, намагаючись заручитися підтримкою виборців, із кожними виборами дедалі більше й більше підвищували соціальні гарантії без урахування економічних можливостей. Безпартійний Монті, заручившись підтримкою головних центристських партій, запровадив режим жорсткої економії, істотно підвищив пенсійний вік і прибрав деякі перекоси в Трудовому кодексі. Чим, звісно, накликав на себе шалену ненависть лівих профспілок. Але справу було зроблено – економіка країни трохи ожила.

У 2013 році парламентські вибори виграла лівоцентристська Демократична партія. Лідери якої: Енріко Летта, Маттео Ренці та Паоло Джентілоні – в загальних рисах продовжували політику Маріо Монті. Й Монті, й «демократи» зарекомендували себе переконаними прихильниками проєвропейської лінії, погоджуючи з Брюсселем ключові економічні та зовнішньополітичні питання. У 2014 році вони долучилися до антиросійських санкцій ЄС й досі дотримуються загальноєвропейського консенсусу в цьому питанні. Серед політиків цієї партії немає відверто проросійських, та й узагалі – для нашої країни Демпартія є найбажанішим партнером. Хоча при цьому слід брати до уваги, що ентузіазм Риму в питаннях стримування Росії значно менший, ніж бажання Берліна чи Парижа, і в 2016 році саме кабінет Ренці заблокував запровадження нових санкцій проти Росії через бомбардування Алеппо в Сирії.

Рафіс Кашапов: анексувавши Крим, Путін подавився

У 2016 році Маттео Ренці ініціював референдум із метою реформувати архаїчну та заплутану виборчу й політичну систему країни. Італійці проголосували проти, після чого Ренці пішов у відставку (що, до речі, нетипово для Італії: зазвичай тамтешні політики тримаються за владу до останнього). Зараз Маттео Ренці знову очолив Демпартію, і він доволі популярний. Однак сама партія в кризі: лише за останній рік її покинули багато топових політиків, заснувавши як мінімум три нових лівоцентристських проекти – «Італійські ліві», «Прогресивний і демократичний рух» і «Разом». Які, звісно, перетягнуть на себе частину голосів. Та й загалом рівень підтримки лівих центристів іде вниз. Так, вони змогли вивести економіку з рецесії. Але темпи зростання слабкі: лише 0,9% у 2016 році, нові робочі місця створюються повільно, активна молодь масово покидає країну. Згідно з останніми опитуваннями, оприлюдненими 18 лютого (згідно з італійським законодавством, публікувати передвиборчу соціологію за два тижні до виборів заборонено), лівоцентристи можуть розраховувати на 27,4% голосів виборців.

Берлусконі плюс ультраправі: вперед, у минуле

Унаслідок проведеної в 1992-1993 роках антикорупційної операції «Чисті руки» впала політична система Італії, яка існувала десятиліттями. Вакуум, що утворився, негайно було заповнено новими політсилами, одна з яких – правоцентристська партія «Вперед, Італія!» медіамагната Сільвіо Берлусконі – здобула перемогу на проведених у 1994 році парламентських виборах. Сам мільярдер став прем’єром – найскандальнішим у новітній історії країни. Протягом усіх трьох каденцій Берлусконі – у 1994-1995, 2001-2006 і 2008-2011 роках – уся Італія обговорювала чергові романи прем’єра, напади ревнощів його дружини, секс-вечірки Бунґа-бунґа, його особисте розпорядження поліції відпустити неповнолітню повію Рубі, викриту в крадіжці. Раз у раз спалахували корупційні скандали та звинувачення в ухиленні від сплати податків.

Зараз 81-річний Сільвіо Берлусконі виправданий за більшістю звинувачень і знову готовий до боротьби за палаццо Кіджі – резиденцію глави уряду. «Вперед, Італія!» демонструє непогане зростання електоральної підтримки, набираючи 16-17% голосів. Проблема в тому, що сам Берлусконі поки не може бути ні прем’єром, ні навіть депутатом – закон від 2013 року забороняє медіамагнату обіймати будь-які посади протягом шести років. Утім, він готовий бути таким собі тіньовим лідером – приклад Ярослава Качинського, який контролює всю Польщу з крісла скромного сенатора, тому наочне підтвердження.

Головний партнер партії Сільвіо Берлусконі по передвиборній коаліції – партія «Ліга Півночі» на чолі з Маттео Сальвіні. Спочатку «Ліга» позиціонувала себе як напівсепаратистський рух, що виступає за федералізацію країни і повну фінансову самостійність багатих північних регіонів. Із часом риторика змінилася, партія стала загальноіталійською, а ключовим пунктом порядку денного стала боротьба з неконтрольованою міграцією. Варто сказати, що проблема міграції справді в Італії більш ніж гостра. Відтоді, як президент Туреччини Реджеп Ердоган за домовленістю з ЄС перекрив у 2016 році так званий «Балканський маршрут», левова частка шукачів кращого життя кинулися через охоплену громадянською війною Лівію до італійських берегів. Але далі їх не пускають: Австрія, Швейцарія і Франція закрили чужинцям шлях на північ. Відповідно, в Італії зібралася величезна кількість мігрантів – від 400 до 600 тисяч. «Ліга Півночі» пропонує не лише перестати пускати будь-мігрантів, а й одним махом вислати всіх нелегалів назад в Африку. Така риторика робить «Лігу» популярною не лише на півночі, а й на півдні країни, який став справжнім прохідним двором і найперше страждає від нинішньої політики відкритих дверей. Зараз за «Лігу Півночі» готові проголосувати трохи більше ніж 13% виборців.

Третій учасник правої коаліції – ультраправа партія «Брати Італії» – може заручитися підтримкою приблизно 5%.

Усі три партії, які входять до коаліції, обіцяють перекрити міграційні маршрути та депортувати нелегалів, знизити податки. «Ліга Півночі» та «Брати Італії» також виступають за вихід країни з Єврозони.

Що значно важливіше для нас із вами – права коаліція виступає за повне скасування антиросійських санкцій. Депутати всіх трьох партій неодноразово їздили з візитами в окупований Крим і регулярно робили заяви про російську приналежність півострова. Відзначився з візитом до Криму і сам Берлусконі, якого з Володимиром Путіним пов’язують особисті дружні стосунки.

Водночас Сильвіо Берлусконі вже дав зрозуміти, що він не збирається ставати ізгоєм усередині Євросоюзу. Так, він відновив нормальні стосунки з Ангелою Меркель і готується працювати з лідерами ЄС. Ба більше, в грудні він пообіцяв, що не ухвалюватиме в односторонньому порядку рішення про санкції проти Росії, порушуючи єдність ЄС, «але зробить усе можливе, щоб у Євросоюзі зрозуміли, наскільки вони шкідливі».

Створена Берлусконі коаліція може набрати 37-38% голосів і посісти перше місце. Проте цього недостатньо для формування уряду, тому Сільвіо Берлусконі все ж таки доведеться шукати союзників та йти на компроміси.

П’ятизіркова Італія

Іще один фаворит нинішньої кампанії – популістський «Рух п’яти зірок», створений у 2009 році коміком Беппе Грілло. Програма «п’ятизіркових» проста – вони «проти всього поганого і за все хороше». Вони обіцяють розширення можливостей прямої демократії, скорочення податків з одночасним розширенням соціальних програм (зокрема – запровадження безумовного основного доходу), перехід на зелену енергетику, боротьбу з нелегальною міграцією та легалізацію одностатевих шлюбів.

Олексій Арестович: ми можемо з тріском програти Україну

«Зіркові» також виступають за вихід із зони євро, скасування антиросійських санкцій (у грудні 2016 року лідер руху Луїджі Ді Майо назвав санкції проти Росії «божевільними»), критикують зусилля НАТО щодо нарощування присутності в Польщі та країнах Балтії. Інтернет-портали руху Tze Tze і La Fucina часто розміщують контент кремлівських ЗМІ Sputnik і Russia Today.

За опитуваннями, «Рух п’яти зірок» може розраховувати приблизно на 28% голосів. Зазвичай їхній електорат – небагаті люди з середньою освітою, противники вакцинації, прихильники теорії змови та інша подібна публіка.

Водночас проти «п’ятизіркових» може зіграти виборча система країни. Згідно з новим законом про вибори, виборець може проголосувати лише за список тієї партії, кандидата від якої він підтримав у своєму одномандатному окрузі. Враховуючи, що рух слабко представлений у регіонах, його може чекати фіаско не лише на місцевому, а й на загальнонаціональному рівні.

Зараз усе йде до того, що після 4 березня дві третини італійського парламенту контролюватимуть демагоги, популісти, євроскептики та друзі Кремля. Подібний сценарій не обіцяє нічого хорошого ні самій Італії, ні Євросоюзу, ні – звісно – Україні. По-перше, жоден блок не зможе самостійно сформувати уряд. А коаліційні переговори навряд чи до чогось призведуть – політсили, що проходять у парламент, мають принципово різні ідеологічні позиції. По-друге, країну чекають тривалі, виснажливі та, по суті, безплідні дискусії про участь в єврозоні й формат співпраці з Брюсселем. По-третє– третя економіка ЄС серйозно ризикує перетворитися на троянського коня Москви, який підриває єдність Заходу зсередини.

Максим Вікулов