Кінець епохи Карімова. Що далі?

Досвідчені оглядачі як в Узбекистані, так і за його межами, одразу зробили висновок про незворотність ситуації, що склалася. Про це саме свідчить і запрошення до Ташкента відомого російського лікаря-кардіолога Лео Бокерії. Як повідомив Life.Ru, «квитки забронювали терміново за годину до вильоту. Доки купували квитки, Бокерія вже під’їжджав до аеропорту. За 50 хвилин до вильоту лікар встиг зареєструватися на рейс SU1870 і пройти на посадку». До Москви він повернувся наступного дня приватним літаком.

Далі – більше. Хокім (губернатор) Ташкента Рахмонбек Усманов повідомив про стабільне здоров’я президента. За його словами, президент навіть підвівся з ліжка. Проте президент Казахстану перериває візит до Китаю і летить до Узбекистану, туди ж прямують президент Таджикистану і прем’єр Киргизії.

Іще до появи офіційного повідомлення прем’єр-міністр Туреччини Біна Йилдирим, виступаючи на зустрічі з кабінетом, висловив співчуття у зв’язку зі смертю президента Узбекистану. «Президент Узбекистану Іслам Карімов помер. Нехай милість Божа буде із ним, Турецька Республіка поділяє біль та скорботу узбецького народу». І лише ввечері 2 вересня уряд офіційно повідомив про смерть Карімова.

Перша частина політико-детективної історії з узбецьким лідером закінчилася.

Спадщина

Чому узбецька влада так довго приховувала те, що приховати просто неможливо? Причини слід шукати в тому стані держави, який залишив Карімов.

Навіть серед центральноазіатських авторитарних правителів він відомий своєю жорсткістю. Про це красномовно свідчать події в Андижані  2005 року. Народні хвилювання придушили настільки жорстко, що здивували навіть не надто чутливих сусідів.

Карімов улаштував украй закриту за сучасними мірками систему управління.

Офіційна статистика малює дуже привабливу картину. Зокрема, зростання ВВП становить 7-8%. Порівняно з 1990-ми роками розмір узбецької економіки збільшився втричі навіть із урахуванням інфляції. У 2015 році промислове виробництво збільшилося на 8%, сільське господарство – на 6,8%, рівень безробіття дуже низький – 5,2%.

За офіційними даними, за роки незалежності доходи населення зросли втричі. Якщо порівняти із сусідньою Киргизією і навіть із Казахстаном, то в Узбекистані суцільне благоденство.

Дійсність сильно відрізняється від офіційного оптимізму. При тому що реальних цифр про стан узбецької економіки немає. Але те, що відбувається в Ташкенті, в провінції справи ще гірші, не дозволяє говорити про економічне диво. Стати центральноазійським тигром Узбекистану не вдалося, хоча об’єктивні умови для цього були.

Після розпаду СРСР і розриву економічних зв’язків узбецькому керівництву вдалося мінімізувати втрати під час найгострішого кризового періоду. У 1990-1995 рр. ВВП скоротився на 19%, тоді як в середньому в СНД зменшення показника становило 37%. Узбекистан, Азербайджан і Білорусь першими подолали пострадянську кризу – вже до 2005 року рівень ВВП республіки перевищував останні радянські показники на 38-39%.

Видається неймовірним, але тоді  на узбецьких кордонах шикувалися в черги човни, які їхали із сусідніх республік, зокрема з нині процвітаючого Казахстану, за продуктами і товарами першої необхідності. А деякі і на заробітки.

Нині ситуація прямо протилежна. Узбеки прагнуть будь-якими шляхами потрапити до Казахстану, в якому ВВП учетверо більший узбецького. У Росії половина так званих трудових мігрантів – узбеки. Скільки їх у сусідньому Казахстані – не знає ніхто.

Багато хто не хоче їхати до Росії. Так ближче, мови споріднені, зрозуміти місцевих нескладно. До того ж, через кризу заробітки в Росії впали, в Казахстані теж, рубль і тенге сильно девальвували. І багато хто повертається. За даними російської міграційної служби, на січень поточного року повернулися понад 1 млн осіб. Навряд чи вони знайдуть роботу на батьківщині, а якщо знайдуть, то зарплату їм не виплачуватимуть місяцями.

Інша ознака економічного і фінансового неблагополуччя – наявність чорного валютного ринку і розбіжність офіційного і чорного курсу місцевих грошей, яка збільшується. Узбецький сум девальвує стрімко. Станом на 10 червня $1 коштував 4,3 тис. сумів (UZS) на чорному ринку, офіційний курс становив 1$ = 2583 UZS. У серпні за $1 міняйли на ташкентських базарах вимагали 6380 UZS, при цьому офіційний курс просів лише  до 2989 UZS за $1. Іншими словами, девальвація на чорному ринку за приблизно два місяці становить 48%, а офіційний курс дав лише 15%. Так про яке зростання ВВП на 8% можна говорити.

Проблеми Узбекистану такі самі, як у сусідів. Сировинна орієнтація економіки на вуглеводні й бавовну дається взнаки. Падають ціни не лише на нафту і газ. За даними Департаменту сільського господарства США, узбецький експорт бавовни становив 3,2 млн стосів у сезоні 2012-2013 років. У 2015-2016-х він впав до 2,3 млн стосів. Також знизилися ціни на бавовняного.

Наступники

Проблему догляду авторитарного правителя виріши Туркменія. Там навколовладні угруповання доволі швидко домовилися і побачили колишнього стоматолога майбутнім президентом.

В Азербайджані взагалі такої проблеми не було. Сина Гейдара Алієва Ільхама від початку всі розглядали як спадкоємця, і транзит влади минув навіть якось буденно.

В Узбекистані ситуація складніша. У другому шлюбі у Карімова лише доньки. Старшу Гульнару колись вважали спадкоємицею, але після грандіозного корупційного скандалу її посадили під домашній арешт, відлучили від зовнішнього світу, зокрема і від інтернету.

Молодшу Лолу не вважали серйозним претендентом, і її роль у родині в політичному сенсі не до кінця зрозуміла.

Характерно, що в узбецькій політичній культурі немає усталеного розуміння транзиту влади. Навіть мова відображає це. Для позначення наступності використовують три слова: урінбосар, уріндош, і воріс. Перше за змістом означає заступник. Друге має два значення – заступник і наступник, третє – означає «спадкоємець». В останньому випадку це має відтінок монархічного характеру, коли наступника визначають заздалегідь, а його права не оскаржують.

Рустам Іноятов – абсолютно непублічна людина, його фотографій до 2014 року не було взагалі в інформаційному просторі. Закінчив Ташкентський державний університет. Володіє перською, російською та англійською мовами. Очолює СНБ з 1994 року. Першою його апаратною перемогою була ліквідація Головного управління розвідки (ГРУ) Міністерства оборони Узбекистану. Частину підрозділів розформували, деякі передали в управління СНБ.

У нього ореол певної всесильності, підкріплений успішною інтригою проти старшої донькики Карімова Гульнари. Владні позиції Іноятова – не лише в потужній структурі РНБ, але і в близькості до сім’ї Карімова взагалі, зокрема до його дружини Тетяні. Проблема в тому, що Іноятову – 72 роки і здоров’я його, за чутками, пустує. Ймовірно, його слід розглядати не як кандидата на найвищу державну посаду в країні, а як активного гравця в досягненні компромісу між різними групами і кланами.

Силові можливості Іноятова  – це найбільш боєздатні підрозділи: бригада швидкого реагування, створена на основі Чирчикської команди спеціального призначення, прикордонні війська, загін спецназу «Ц» і загін спецназу «ОК Ташкент».

Історично так склалося, що Узбекистаном управляли здебільшого вихідці з ташкентського клану – хоча сам Карімов народився і починав свою діяльність у Самарканді. Значення цього міста приблизно відповідає статусу Санкт-Петербурга в Росії.

Безсумнівно, що представники бухарського і ферганського кланів теж намагатимуться якимось чином взяти участь у розподілі влади. Карімов, незважаючи на своє самаркандське походження, зумів стати над кланами і значно врівноважити ситуацію. Тепер таке саме завдання постало перед Іноятовим, хоча він із ташкентських.

Шавкат Мірзіяєв став прем’єр-міністром  2003 року. Обіймати другу посаду в країні поряд із настільки амбітним і доволі підозрілим президентом дуже складно, але йому вдалося. До призначення прем’єр-міністром, з 2001 до 2003 року був хокімом Самаркандської області, раніше обіймав аналогічну посаду в Джизацькій області з 1996 до 1999 року.

Мірзіяєв відомий рукоприкладством і лихослів’ям щодо підлеглих. Як розповідали правозахисники, ще керуючи Джизацькою областю, він так побив викладача за відмову посилати студентів на прибирання бавовни, що той невдовзі помер у лікарні.

Цілком ймовірно, подібний стиль управління подобався Карімову, який відрізнявся також крайньої нестриманістю стосовно підлеглих. Розповідають, що за присутності інших людей в пориві гніву він побив старшу дочку Гульнару за корупцію і скандали.

Шанси стати президентом у Шавката Мірзіяєва доволі високі. Він близький до вдови Карімова Тетяни, і це за нинішніх умов дуже важливий фактор. Окрім того, на посаді прем’єра він налагодив доволі тісні стосунки з Іноятовим. Не лише особисті, а й комерційні.

Рустам Азімов закінчив Ташкентський державний університет і Ташкентський інститут інженерів іригації та механізації сільського господарства, магістратуру в Оксфордському університеті. Коли він обійняв посаду міністра фінансів 1998 року, то був найосвіченішим членом кабінету.

Почавши трудову діяльність наладчиком на заводі «Фотон» в Ташкенті, він 1990 року стає головою правління одного з перших комерційних банків в Узбекистані «Іпак Йулі» ( «Шовковий шлях»).

В очах багатьох в Узбекистані Азімов, на відміну від Мірзіяєва, за яким закріпилося уявлення як про консерватора, є таким собі лібералом. Можливо, тому що він не займається примусовою мобілізацією людей на прибирання бавовни. Проте, як зазначалося, фінансова система країни близька до колапсу.

Азімов був фігурантом скандалу, через який зруйнувалася кар’єра старшої дочки Карімова Гульнари. На початку 2013 року вона в своєму Twitter почала критикувати міністра фінансів за шахрайство і корупцію. І це після того як проти неї низка країн Європи і США почали розслідування за приблизно аналогічними статтями.

Потім почався тиск на її оточення, більшість її найближчих співробітників опинилися за ґратами, а вона – під домашнім арештом. Зрозуміло, що без Іноятова таке не могло б статися. Ось чому чутки про суперечки Азімова і керівника СНБ багато в чому не відповідають дійсності.

Зв’язка Іноятова, Мірзіяєва і Азімова керує основними напрямками: безпекою, внутрішньою і зовнішньою політикою, економікою.

Проблема не в компетентності, за відгуками – дипломат із Мірзіяєва ніякий. Важлива їхня здатність домовитися і розподілити хоча б на перший час владу. Начебто вже домовилися. Мірзіяєв стає президентом, Азімов – прем’єр-міністром. Іноятов залишається на своїй посаді. Про це відкрито говорять у Ташкенті.

Наскільки життєздатний такий тріумвірат, покаже найближче майбутнє. Цілком може перетворитися на тандем. Любителі конспірології наводять приклад сусідньої Туркменії, де президентом став нікому невідомий чоловік. У принципі, такого виключити не можна, але дуже схоже, що в Узбекистані це не відбудеться.

Підтвердженням цьому є процес, яким відбувається в Ташкенті. Він є конституційним. Формально влада перейшла до глави верхньої палати (сенату) Олій Мажліса (Вищі збори) Нігматілле Юлдашеву. Протягом трьох місяців мають відбутися вибори президента. Є всі шанси, що основним кандидатом буде Шавкат Мірзіяєв.

Кола по воді

Події в Узбекистані показали всю складність транзиту влади в умовах авторитарного режиму.

Передовсім це відноситься до Казахстану. Нурсултан Назарбаєв – другий після Карімова патріарх у Центральній Азії. Доки він почувається цілком задовільно. Як зазначає керівник Групи оцінки ризиків казахстанський політолог Досим Сатпаєв, «найближчі роки для регіону будуть дуже і дуже важливими. Все буде замикатися на конкретних особистостях, які створювали системи навколо себе і під себе. Коли вони підуть, системи почне дуже морозити. Будь-які корективи – а їх вноситимуть – можуть призвести до того, що ці системи можуть просто розвалитися. Це осінь патріарха, яка почалася раніше, а зараз ми бачимо її продовження».

Друге, що дуже турбує Астану – це можлива дестабілізація. Як зазначає Сатпаєв, «не дай Бог, якщо казахстанський і узбецький сценарії транзиту влади в бік дестабілізації зіллються разом. Це буде величезна «чорна діра», яка поглине не лише Центральну Азію, а й вдарить по Росії і Китаю. Не треба забувати, що ситуація на кордоні з Афганістаном погіршилася. Це все може призвести до стану гірше сирійського. Це найнегативніший сценарій».

Зовнішня політика Карімова була багатовекторною. Він діяв тактично. Спочатку зблизився із Заходом, після Андижана для помсти за критику повернув до Росії, при цьому не забував і про Китай. Вступати в будь-які об’єднання під егідою Москви категорично відмовлявся, але і не дуже віддалявся. Востаннє  з Путіним зустрічався в квітні поточного року. Начебто зустріч пройшла успішно, але реальних результатів поки немає.

Мірзіяєва через певні родинні зв’язки з російським олігархом – етнічним узбеком Алішером Усмановим, власником холдингу «Металоінвест», вважають проросійським. Це є деякою натяжкою. Не родинні зв’язки визначають політику, а державні інтереси. Навряд чи зовнішньополітичний курс Узбекистану зазнає найближчим часом суттєвих змін. Подальше залежатиме від ситуації в сусідніх країнах.

У Росії також дуже цікавляться подіями в Узбекистані. Зокрема і щодо транзиту влади. Є деякі підстави вважати, що там ця проблема може стати у весь зріст. У будь-якому разі, народ це відчуває і висловлює в анекдотах.

Стоїть чоловік і дивиться на першу шпальту «Російської газети» (офіційний друкований орган уряду РФ – ред.). На ній портрет у чорній рамці. Підходить другий і питає: «Невже?». Той відповідає: «Ні, Карімов». І саме цього мешканцеві Кремля слід боятися найбільше.

Юрій Райхель