Харків’янин Андрій провів три тижні в полоні сепаратистів. Politeka він розповів, як копав собі могилу в лісосмузі, стріляв у скроню та під дією наркотиків їв землю.

Клятва Гіпократа під звуки Граду: як медики виживають в зоні АТО

Про себе не думав

«Минуло два роки. Згадувати про це не хочу, але мушу, щоб усі знали, із ким маємо справу. За п’ять годин їзди від Харкова можна потрапити в інший світ, де можуть застрелити без суду та слідства, закопати як собаку», – каже Андрій.

У травні 2014 року він поїхав на власній автівці з Харкова до Донецька, аби забрати звідти сім’ю свого друга Дениса.

«Я в новинах побачив, що вулицями Донецька ходять люди зі зброєю. Умовляв Дениса переїхати до Харкова на місяць-два. Думав, цього часу достатньо, аби все вляглося. У нього тоді була донька і дружина вдруге вагітна. Автобусом їхати боялися. Спакували валізи, чекали, що я приїду і заберу», – розповідає Андрій.

З дому хлопця не хотіли відпускати сестра і матір.

Популярні новини зараз

Знайдені тіла зірки рок-групи та її мами: "сиділи у ванній", подробиці таємничої трагедії

Ціна на газ для українців: підвищення не уникнути, подробиці

Нікітюк задерла одяг і блиснула пружними формами: "Яка краще?"

Пальчевський розповів про проблему, яка постала перед Зеленським: «до 21 грудня»

Показати ще

«Рідні казали: «Куди ти прешся? Там у місцевих забирають автомобілі. Ти хочеш, щоб розстріляли?» Я хотів просто витягнути звідти сім’ю друга. Не думав тоді про себе. Не знав, що коли мене скрутять сепари, друг втече з міста сам і навіть не відповідатиме на дзвінки від мене і моєї мами», – говорить Андрій.


Чоловіка затримали бойовики на блокпосту вже на під’їзді до Донецька. Авто відібрали.

«Мені наказали вийти з машини і покласти руки на капот. Обшукали. Забрали гаманець, два стільникових і права. У машині в бардачку знайшли прапорець України. Кинули в калюжу, а самі від цього аж осатаніли. Питали, хто я і чого приїхав. Розповідь, що їду забирати друга, для них виявилася не переконливою. Посадили у вантажний бус, наділи на голову мішок. Сказали, що машину конфісковують на потреби армії «ДНР», – розповідає колишній полонений.

Катували, щоб потім убити

У яких підвалах Донецька його тримали в полоні, не знає.

Волонтер «Чорного тюльпану» про зниклих безвісті під Іловайськом та байдужість держави

«Їхали не більше півгодини. Потім мене загнали в підвал. Не знаю, чи це був підвал СБУ, чи донецької міліції. Сестрі вже згодом телефоном терористи казали, що я в підвалі Донецької обласної адміністрації. Не знаю, чи це правда. На вулицю мене виводили лише з мішком на голові. У підвалі, куди мене запроторили, вже було троє чоловіків. Перемовлятися нам не дозволяли. Двоє охоронців мали автомати. Принесли два літри води на всіх. А стояла спека. Пити дуже хотілося. Щоб не водити в туалет, поставили відро», – згадує Андрій.

Аби полонені змогли присісти чи лягти, їм на бетоні постелили кілька розкладених картонних коробок.

«Я просив, щоб привели когось з начальства. Хотів пояснити, що мене нема за що тут тримати. Не знав, що під мене вже підготовили «історію». Опівночі мені на руки вдягнули кайданки і повели наверх, на допит. Там висунули звинувачення. Мене підозрювали у співпраці з українською армією. Називали розвідником. Я диктував їм адресу друга і просив, щоб йому зателефонували та все уточнили. Мені принесли телефон. Набрали Дениса, але його мобільник мовчав. Просив зателефонувати до його дружини. Телефон теж було вимкнено», – каже Андрій.

За словами хлопця, сепаратистів це не зупинило. Вони продовжили допит, але в  жорсткішому вигляді.

«Тиск підскочив. У голові почала пульсувати думка, що мені хана. Допитували, на кого я працюю. Клявся, що навіть в армії не був. Тоді запропонували йти до них на службу. Пояснив, що стріляти не вмію. Обіцяли, що навчать. Обстановка трохи розрядилася, поки в кімнату не зайшов бородатий сепаратист на позивний «Шміль» чи «Джміль». Він приставив до голови пістолет і крикнув: «Говори, сука, хто тебе прислав! Бо зараз твій мозок буде на стіні». Тоді почалися катування. Думав, що до ранку не доживу. Вірніше, я не хотів дожити. Били по нирках, електрошокером під руками поблизу серця, у плечі та по шиї. Щоб збільшити силу ударів струмом, на тіло клали мокру ганчірку. Я тоді був готовий признатися у всьому і підписатися, де скажуть. Кричали, що я шпигун «Правого сектора», агент СБУ, диверсант. Побої і тортури один із сепаратистів фільмував на мобільний», – розповідає Андрій.

Через дві ночі полонених повезли до лісу, де продовжили тортури та інсценували страту.

У мене дядько моряк. Він двічі був у полоні сомалійських піратів. Але жодного разу їх не піддавали тортурам. Лишень аби залякати стріляли в повітря. Сепаратисти гірше сомалійських піратів. Спочатку катують, потім убивають.

«Через два дні, коли отямився, мені дали випити чаю і якихось таблеток. Думав, це знеболювальне. Так накачали наркотиками. Півночі возили мене і ще двох хлопців лісом. Стали в якійсь лісосмузі чи в лісі. Це було недалеко від дороги, бо я чув шум машин. Дали лопати, щоб копали собі яму. Коли вирили по пояс, імітували нашу страту.

Далі пам’ятаю все уривками. Я був дуже голодний і просив хліба. Якийсь «Узбєк» дав мені жменю землі. У мене почалися галюцинації. Я спробував їсти ту землю. Потім дали пістолета і сказали, щоб стріляв. Там була одна куля. Міг на вибір вбити себе чи когось із хлопців. Я приставив пістолета до скроні, стрелив, але зброя заряджена не була. Сепари пореготали і кажуть: «Думаєш, ми б дали тобі заряджену пушку?». З багажника дістали чиєсь тіло, обгорнуте в білі мішки. Його поховали в могилі, яку ми рили для себе. Один іншому розказував, як вони колись прибирали людей: «Спочатку стріляли. Тіло обкладали шинами і підпалювали. Згорить усе, не сумнівайся. Жодної кістки не знайдуть», – згадує ту ніч Андрій.

800prison

Викуп і зрада

Через передозування наркотиками хлопець проспав два дні.

«Мене збудила охорона. Почали мацати пульс. Хлопці, з якими сидів у камері, думали, що я помер. Дихання уповільнилося настільки, що не було видно, як піднімається моя грудна клітка. У датах не орієнтувався. Спитав, яке зараз число. Порахував, що в полоні провів тиждень», – каже колишній полонений.

Цікавимося в нього, чи знає щось про людей, з якими сидів у підвалі.


«Зі мною в камері був учитель чи завуч однієї зі шкіл. Він нічого про себе не розказував. Увесь час мовчав. Ще сидів хлопець, який у 2013 році організовував поїздки з Донецька на Євромайдан до Києва. Останньому відрізали сікатором палець. Казали, що працює на ворога. На нього сепарів натравили сусіди. У його квартирі знайшли фотографії з Майдану. Подальша доля хлопця мені не відома. Одного ранку йому сказали: «З речами на вихід». Більше ми його не бачили.


Тоді сепаратисти практикували викрадення людей із метою викупу. Знову прийшли вести на допит. Я думав, що цього разу востаннє. З життям не прощався. Просто ноги не несли, іти боявся. У дверях зустрічає бородатий, який мене катував, каже: «Сорі, дружок. Помилочка вийшла. За тебе завдаток дали. Викуп рідні збирають», – розповідає харків’янин.

Активіст Євромайдану про неминучу війну та розстріл Небесної сотні

Згадує, як під час допитів сам просив у терористів, аби зателефонували його сестрі.

«Знав, що вона зробить усе, щоб мене витягнути. Нас охороняв тоді «Узбєк», який мене землею годував. Сказав, що за мою голову багато попросять. Не знаю, з ким вони мене сплутали. Просто опинився не в тому місці і не в той час. З сестрою зв’язалися. Сказали перевести на чийсь рахунок $30 тис. Потім домовилися, щоб гроші привезла сама. Тоді мене відпустять.

Після того катування припинилися. До нас у камеру підсадили ще чотирьох місцевих. Була серед них одна літня жінка. Останній тиждень провів із хлопцем, до якого двічі за ніч викликали «швидку». Бойовики порізали йому шкіру. Були сколоті ножем спина і живіт. Так погрожували зняти шкіру живцем.

Годували раз на день: макарони або картопля. На вихідних дали тушковане м’ясо і вперше дозволили покурити. Приїзд сестри відкладали», – розказує хлопець.

Андрія відпустили з полону в обмін на $10 тис., хоча спочатку просили $30 тис.

«За мною приїхали сестра з чоловіком. Мене того дня о восьмій ранку вивели з камери, руки зв’язали скетчем. На голову знову вдягнули мішок. Не віддали паспорт і права. Усе відновлював. Коли мене обміняли на гроші, один із сепарів сказав: «Не прощаємося. Скоро і в Харкові буде народна республіка». Я промовчав, але вже тоді знав, що ніколи цього не допущу», – каже Андрій.

Зараз він займається волонтерством. Возить харчі до харківського військового шпиталю.

«Пам’ятаю, як сів у машину, обняв сестру. Питаю: «Де ти гроші взяла? Удома ж було лише $300, які відклав на Єгипет». Допоміг начальник автосалону, у якого я раніше працював, – каже Андрій. – З Денисом після того зідзвонювалися двічі. Він сам мене набрав. Як ні в чому не було, питає: «Здоров, як справи?» Питаю, чого телефон відімкнув. Каже, що просто батарея сіла. Мене не дочекалися. Втекли з сусідами до Маріуполя. Розповів йому про полон і все, що мусив пережити. А Денис, замість співчуття, видає: «Да ти що? Ну, вибач. Але хіба я тебе просив за нами їхати?». Останньою крапкою у нашій дружбі став той день, коли Денис собі на аватарку у «Вконтакті» поставив прапор ДНР. Що з ним зараз, не знаю».

Яна Романюк