Олександр Швець: В Україні відбувається геноцид українського батьківства

Олександр Швець: В Україні відбувається геноцид українського батьківства

В Україні батьки з будь-яким рівнем заробітку однаково часто потерпають через бездіяльність органів опіки і піклування

Але справа в тому, що рішення органу опіки не має в Україні процедури виконання, тому туди можна й не звертатись. Про це, а також про ситуацію із захистом прав батьків Politekа розповів Олександр Швець, засновника громадської організації «Батько має право».

– Сімейні кризи мають різні причини,але чи є в українському законодавстві така норма, яка би визначала винну сторону у розлученні, щоби з огляду на неї можна було прийняти рішення, з ким із батьків повинна бути дитина?

– Ні, такого немає. Насправді треба розділяти проблему на дві частини. Саме розлучення не має жодного відношення до дітей. Тому що розлучаються дорослі люди, а далі починаються проблеми: з ким буде жити дитина або хто буде брати участь у вихованні. Тут починаються проблеми у чоловіків. При тому це реально страшні проблеми.

Я вважаю що в Україні чиниться геноцид українського батьківства.

Після розлучення в Україні батькові законними методами майже неможливо отримати право на свою дитину. Закон не працює, органи опіки в більшості випадків бездіяльні. У нас десятиліттями діє накатана практика, що дитину залишають з матір’ю.

Суди залишають дитину з матір’ю, керуючись не нормами українського законодавства, а далі проблема лише посилюється. Навіть якщо батько хоче якісь часи брати участь у вихованні, то в державі цей механізм не опрацьований. Ніхто – не органи опіки, ні суд не можуть захистити це право. Навіть якщо ви отримуєте рішення суду, то виконати його майже неможливо.

– Всі ми знаємо випадки, коли навіть великі політики, підприємці потерпають від того, що їх права батьків обмежують. Наприклад, той скандал з паном Власенком – народним депутатом або те, що зараз відбувається навколо дітей Антіна Мухарського. Чи можливо якось вирішити ці питання, чи є позитивний досвід?

– Ви вірно зазначили, що є народні депутати, є діячі мистецтва – ця проблема торкається всіх.

Наприклад те, що відбувалося з Власенком – це типова річ. Дітей забрали – дружина їх вивезла за кордон.

– Як це могло статися – він відомий адвокат, юрист. Як могли без дозволу батька вивезти дітей за кордон – викрасти дітей і вивезти їх в іншу країну?

– Я не знаю всіх нюансів цієї справи і не можу прокоментувати, але можу сказати, що справа Власенка формує нову практику в Україні. Наскільки я пам’ятаю, пан Власенко, виграв суд по частині 4 статті 159 Сімейного кодексу, яка говорить, що якщо судове рішення не виконується, то дитина повертається до іншого з батьків. В нашій країні це практично єдиний інструмент, який можна якимось чином впливати на іншу сторону.

Проблема в тому, що за порушення прав батьків в Україні немає відповідальності.

Вся Україна жахалась від випадку, який стався у грудні минулого року, коли мати заморила голодом діток, і одна дитинка померла. Насправді, я можу сказати, що кожного дня в Україні якась жінка вбиває свою рідну дитину притому абсолютно найжорстокішими методами: зазвичай викидають з балконів, викидають на смітник, душать – це жахлива статистика.

– Є така побутова думка, що насильство в сім’ї відбувається виключно з вини чоловіків, і на минулому засіданні Київради було подання до Верховної Ради від представника блоку «Солідарність» Наталії Маслової про ратифікацію «Стамбульської конвенції» назва якої звучить так: «Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами».

– Я вам можу сказати з абсолютною впевненістю, що проблема перебільшена. Так, дійсно, сімейне насильство є. Але давайте говорити, що сімейне насильство є не тільки по відношенню до жінок але й до чоловіків.

Я думаю що неможна ратифікувати конвенцію у тому вигляді, який є, і, особливо, вживати ті заходи, які пропонуються. Звісно, проблема сімейного насильства є. Воно є в Україні, але воно стосується не тільки жінок, але й чоловіків: за останньою статистикою в США 25% жінок піддається сімейному насильству, але кожний сьомий чоловік також. Так от я хотів би запитати у тих можновладців, які намагаються ратифікувати цей міжнародний документ.

Перше питання – як бралася статистика? Справа в тому, що в більшості отаких от проблематичних процесів при розлученні людей, одним із інструментів є якраз написання заяв однією із сторін до поліції. Для чого це робиться? Для того, щоб отримати якусь перевагу в суді. Зазвичай жінки пишуть заяви про побиття та насилля. Відповідно, поліція якось там реагує, якісь висновки роблять дільничні, і оцей стус паперів несуть потім до суду. Певно, що по цій статистиці і підняли на поверхню цю проблематику, що от у нас такі от проблеми.

Я можу сказати, як голова громадської організації, як батько, який свого часу пройшов через цей жах – на мене було десятків п’ть чи шість таких заяв. Жодна із них не мала підтверджень. Є «Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод», яка говорить про те, що людина невинна, поки її вину не доведено в суді і рішення суду не набрало законної сили. Органи поліції відкривають безмежну кількість кримінальних проваджень за статтею 125 – легкі тілесні ушкодження. Але який відсоток цих кримінальних проваджень доводиться до суду і в суді отримується рішення, яке набрало законну силу? Ця проблема перебільшена, вона торкається не тільки жінок, але й чоловіків.

Наприклад, от є чоловік, далекобійник. Дружина накинулась на нього, подерла обличчя і ще щось. Ну хіба він побіжить в поліцію і скаже: «Мене жінка побила»? Ми розуміємо, що цього не відбудеться. Чоловіки не сприймають це, як якесь насильство. Але такі ситуації існують.

Ті запобіжні заходи, які пропонують вживати, і серед них – видалення цього уявного насильника із житла – це порушення прав людини і цього допустити в нашій країні не можна.

Підсумувавши, можна зазначити: так проблема домашнього насильства існує. Але потрібно дуже ретельно в ній розбиратись, перед тим, як приймати остаточні якісь рішення. Тому що ця проблема торкається і чоловіків також. З особливою обережністю треба до запобіжних заходів, щоб не порушувати права людини.

– Яку роль в дискримінації за статевою ознакою чоловіків в їх сімейних правах, в правах на спілкування зі своїми рідними дітьми виконують державні органи опіки?

– Відповідь на це питання така: в Україні є органи опіки, які вживають заходи, і я знаю людей, які дійсно самовіддано працюють або намагаються працювати в цій сфері.

Але в більшості випадків в цій проблематиці органи опіки бездіяльні. Це не припущення, це встановлено рішенням суду: 28 березня 2017 року Вищий адміністративний суд України прийняв рішення, в якому зазначив, що в Україні відсутня процедура виконання рішень органів опіки і піклування.

– Як це, відсутня процедура виконання рішень?

– Ці спори між батьками мають вирішувати органи опіки і піклування та суди. Так записано в Сімейному кодексі, стаття 159 та стаття 161. Так от ті люди, які звертаються до органів опіки і піклування, можуть туди і не звертатись. Рішення органу опіки не має в Україні процедури виконання. Наша організація подасть звернення до суб’єктів законодавчої ініціативи – це буде Президент, Верховна Рада і Кабінет Міністрів. Озвучимо цю проблему і висунемо вимогу, що процедура має бути впроваджена. Якщо ці державні органи не вчинять дій, ми будемо вимушені подати на ці три державних інститути до суду. Ми хочемо, щоб органи опіки отримали інструментарій. Розумієте, щоб рішення органу опіки можна було виконати в примусовому порядку. Наразі це неможливо.

Наприклад, моя справа зараз слухається у Європейському суді. Буквально два тижні тому він отримав ці два рішення, що в Україні ці рішення виконати неможливо. Зараз уряд України дає пояснення з цього приводу. Не знаю, чим це все закінчиться, але сподіваюсь, що державу Україну ми змусимо працювати. Виходить так, що за державний кошт утримуються десятки тисяч працівників органів опіки і піклування, а ті папірці, які вони видають, можна повісити на холодильник і на них споглядати. Є ще інший розріз проблеми – це, якраз, гендерна дискримінація.

– Вибачте, але слова «гендер» немає ані в Конституції, ані в Сімейному кодексі, ані в Кримінальному кодексі. Можливо ви маєте на увазі статеву дискримінацію?

– В теорії, у нас мають працювати Конституція, закони і підзаконні акти, але направду, що нам говорить Конституція – ми рівні. Стаття 24 Конституції говорить про те, що не має бути жодних привілеїв за ознаками статі та чого завгодно, в тому числі і батьківства.

– З якими саме проявами дискримінації батьківства в органах опіки ви стикалися?

– При органі опіки є комісія з захисту прав дитини. Якщо ви прийдете в ці комісії, то там 90 % – жінки. Півтора року тому я звернув увагу на цю проблему і написав до Міністерства соціальної політики голові департаменту захисту прав дітей і усиновлення Колбасі Р.С. – це головна людина в Кабміні по діткам. В цьому листі я написав, що ці комісії повинні формуватися на принципі повної рівності, щоб там і чоловіки також були. На що мені пан Колбаса відповів наступне: так, дійсно є закон, але в державних органах працюють в більшості жінки, ця робота є непрестижна, мало оплачувана, тому виконати цю вимогу неможливо. І звісно, якщо приходить чоловік в цю комісію, він стикається з проблемою дискримінації. Бо людина, яка приходить в комісію з захисту прав дитини, якщо це чоловік, то об нього просто витирають ноги – це жах.

Сергій Бригадир

матеріали рубрики
Бойовики на Донбасі намагалися атакувати бійців ЗСУ і отримали по зубах: «Напад відбито» Суспільство
Бойовики на Донбасі намагалися атакувати бійців ЗСУ і отримали по зубах: «Напад відбито»
У Путіна висловилися щодо ситуації зі Скрипалем і розгнівали українців: «Налетіли, як мухи» У світі
У Путіна висловилися щодо ситуації зі Скрипалем і розгнівали українців: «Налетіли, як мухи»
Поклонську підняли на сміх через вірш про Україну: «Це психологічна хвороба» Суспільство
Поклонську підняли на сміх через вірш про Україну: «Це психологічна хвороба»