Острівець Європи посеред «руского міра»

Незважаючи на трьохсотрічну російсько-радянську окупацію, країни Балтії так і не стали частиною «руского міра». Століттями до цього розвиваючись у контексті європейської цивілізаційної парадигми, пройшовши через епоху вікінгів, увібравши дух і правила Речі Посполитої, католицьких хрестоносних орденів, Датського королівства і Шведської імперії, Прибалтика являла собою справжню Європу.

Народи Литви, Латвії та Естонії завжди мріяли про власну державність. Мрії стали реальністю в 1918 році. Після краху імперії Романових країни вздовж Балтійського моря не лише проголосили, а й відстояли свою незалежність – коли інші, включно з Україною, цього зробити не змогли. Втім, секрет успіху простий: річ у високій організованості, довірі між народом та елітою й одностайній підтримці населенням курсу на побудову національних держав.

Чому союзник України Польща, але не Німеччина

У 1940 році країни Балтії вдруге окупувала Червона Армія – згідно з радянсько-нацистським Пактом Молотова-Ріббентропа, вони входили до сфери впливу СРСР. Рік потому, як ми знаємо, Сталін і Гітлер, партнери з переділу Європи, пересварилися, почалася радянсько-німецька фаза Другої світової війни, а Прибалтику окупували вже війська Третього Рейху.

Під час війни і після її закінчення в регіоні діяли партизанські загони «Лісових братів». Подібно до Української повстанської армії та польської Армії Крайової, балтійські партизани воювали як проти німецьких, так і проти радянських поневолювачів, боролися з колаборантами, регулярними військами і представниками окупаційної адміністрації; намагалися захищати місцеве населення від каральних акцій, висилки до концтаборів та конфіскації продовольства. У післявоєнний період рух опору сподівався на військовий конфлікт між СРСР і Заходом. Цього, однак, не сталося. Червона армія та НКВС особливо жорстоко придушили осередки опору. Партизанів, їхніх рідних та близьких ліквідували або заслали до Сибіру.

Вірні своїй імперській політиці примусової асиміляції, московські вожді організували переселення до прибалтійських республік сотень тисяч етнічних росіян.

Проте рівень національної самосвідомості у Литві, Латвії та Естонії залишався дуже високим. А сам регіон і надалі був таким собі «внутрішнім закордоном» СРСР, острівцем настільки чужої та незрозумілої радянській людині європейської ментальності. Дисидентський рух у регіоні був доволі сильним, а щойно Радянський Союз ослаб, країни Балтії вийшли зі складу імперії, що поволі вмирала. Причому Литва знову заплатила за це кров’ю своїх патріотів – у січні 1991 року «демократичний» лідер СРСР Михайло Горбачов послав спецназ на штурм вільнюського телецентру. 15 людей загинули, понад 900 зазнали поранень.

Після отримання незалежності країни Балтії успішно реформували свої економіки та системи державного управління, інтегрувалися до Європейського Союзу та НАТО. Особливо видатних успіхів досягла Естонія, про що ми докладно писали раніше. А от Латвія, близько третини населення якої становлять етнічні росіяни, виявилася найменш успішною.

Утім, Москва ніколи так і не змирилася з інтеграцією колишніх радянських республік у цивілізований світ, як і з прагненням Вільнюса, Риги і Таллінна провадити самостійну не лише зовнішню, а і внутрішню політику. Відповіддю на плани мерії Таллінна перенести в 2007 році монумент Бронзового солдата стали масові заворушення російськомовних люмпенів на вулицях естонських міст, а також масштабна кібератака на естонські урядові сайти. З огляду на те, що Естонія — одна з найбільш просунутих країн світу в галузі e-демократії, завданий тоді російськими хакерами удар був дуже болючим.

Доволі успішно працює російська пропаганда і в Латвії. Російськомовна громада, що мешкає в цій країні, виступає якорем, який не дає республіці остаточно порвати з «рускім міром» та є потенційним чинником внутрішньої дестабілізації. Проросійська партія Ніла Ушакова «Згода» від виборів до виборів має провідні позиції (так, восени 2014 року вона посіла перше місце, забезпечивши собі 24 депутатських мандати зі 100; традиційним латвійським партіям доводиться формувати коаліцію, щоб не пустити друзів Кремля до влади). Сам Ушаков із 2009 року є незмінним мером латвійської столиці. За даними проведеного нещодавно опитування, 63% жителів Латвії дивляться програми російського телебачення.

Усе це зумовлює особливу вразливість Риги перед обличчям потенційної агресії Кремля. Зокрема, автор аналітичної доповіді Closing NATO’s Baltic Gap і художньої книги «Війна з Росією», колишній заступник головнокомандувача силами НАТО в Європі британський генерал Річард Ширрефф вважає, що справжня війна між Альянсом і Росією почнеться саме з атаки останньої на Латвію.

Литва ухвалила важливе рішення для перемоги України в АТО

Литва та Естонія видаються значно стійкішими. Російськомовна громада Естонії не представлена на політичній сцені та позбавлена можливості впливати на формування державної політики. Крім того, вона компактно проживає в Нарві та навколо неї, що створює загрозу для прикордонних районів, але не для столиці та основних центрів країни. Естонці приділяють особливу увагу розвитку добровольчої територіальної оборони – так, естонські сили самооборони (Kaitseliit) проводять постійні тренування і збори, тісно координуючи свої дії з міністерством оборони. При цьому чисельність Kaitseliit – від 16 до 25 тисяч осіб – значно перевищує чисельність регулярної армії країни (близько 6000). Незайвим буде зауважити, що Естонія – одна з п’яти членів НАТО, чиї оборонні витрати перевищують 2% ВВП.

Вчення естонських сил самооборони

Що ж до Литви, то уряд у Вільнюсі краще за всіх розуміє небезпеку, що виходить ззовні, та намагається самотужки приготувати країну до відбиття ворожої навали. Литовські війська і спецпідрозділи постійно проводять навчання з виявлення та нейтралізації «зелених чоловічків» та інших гібридних загроз (до речі, навчаються, як то кажуть, «без дурнів» – так, за результатами нещодавніх навчань констатовано повну неадекватність силовиків поставленим завданням та зроблено належні організаційно-кадрові висновки).

Окрім того, президент цієї країни Даля Грібаускайте не втомлюється повторювати про загрозу Москви, наполягаючи на посиленні натовської військової присутності в країнах Балтії. Потроху на Заході дослухаються до голосу розуму – від минулого року в регіоні розміщено кілька батальйонів швидкого реагування НАТО. Регулярно проводять багатонаціональні навчання, зокрема із захисту «Сувалковського коридору» – прикордонної ділянки литовсько-польського кордону довжиною близько 100 км, затиснутої з одного боку Калінінградським ексклавом РФ, а з другого – союзною Росії Білоруссю. У разі перерізання Сувалковського коридору всі країни Балтії буде відрізано від основних сил Північноатлантичного альянсу, вони опиняться, по суті, в капкані.

Brexit Естонія пустить Британію в ЄС за смішні 100 євро

Окрім того, уряд Грібаускайте приділяє значну увагу переозброєнню своєї армії. Щоправда, деякі формальні союзники Литви в НАТО – наприклад Німеччина – відмовляються продавати Вільнюсу сучасну зброю (раптом образяться російські партнери по «Північному потоку»!).

Окремо слід відзначити зусилля литовської влади щодо зменшення залежності від російських енергоносіїв. У 2015 році в Клайпеді ввели в експлуатацію термінал із прийому зрідженого газу, що дозволяє задовольнити потреби в блакитному паливі не лише Литви, а й усього регіону.

Нарешті, всі три країни активно зміцнюють свій кордон із РФ, вибудовуючи такі собі «стіни».

#Кремльнашуісторіюнеперепишеш 

Але особливу істерику Кремля викликало не розгортання сил НАТО, не спільні навчання, не американські «Абрамси» і «Петріоти» на балтійській землі та навіть не жорсткі висловлювання непохитної Далії Грібаускайте.

11 червня на каналі Youtube з’явився знятий документалістами НАТО восьмихвилинний фільм Forest Brothers – Fight for the Baltics («Лісові брати. Битва за Балтію»). У ньому коротко розповідають про долю антикомуністичних партизанів, які намагалися протистояти радянській окупації Литви, Латвії та Естонії.

Російська влада і кремлівські пропагандисти (якщо між ними є хоч якась різниця) вже звикли до спроб влади України та країн Балтії відновити історичну справедливість щодо учасників національно-визвольних змагань 1940-50 років. І навіть навчилися використовувати це у вигідному для себе руслі, кричачи на весь світ про «реабілітацію нацизму» і намагаючись посварити народи цих країн з євреями, а українців і литовців – іще й із поляками (до речі, тут пропаганда Москви досягла чималих успіхів, віддамо їм належне). Але тут ішлося про принципово інше – на історію прибалтійського опору без кремлівських окулярів подивилися не у Вільнюсі або Таллінні, а у Брюсселі та Вашингтоні! Тобто на тому самому Заході, який, за задумом російської влади, і мав стати основним споживачем московської дезінформації.

Безвіз з ЄС: скільки потрібно грошей на добу (інфографіка)

Реакція офіційної Москви була передбачуваною. Віце-прем’єр російського уряду Дмитро Рогозін написав у себе в Twitter: «Ролик НАТО про «лісових братів», які вбивають наших солдатів, підтверджує, що в особі НАТО ми маємо справу зі спадкоємцями гітлерівських недобитків». Той факт, що основні члени Альянсу: США, Великобританія, Канада, Франція – не на життя, а на смерть воювали з нацистами протягом усієї Другої світової, зокрема й тоді, коли Третій Рейх і СРСР разом ділили Європу, не особливо переймає другу людину в російському уряді.

Аналогічну позицію має і МЗС РФ, спікер якого Марія Захарова написала, що балтійський рух опору – це «організація, створена на основі фашистських недобитків… жертвами яких стали тисячі мирних жителів». А саме міністерство опублікувало на своїй Facebook-сторінці витяги з доповідей НКВС про нібито злочини литовських партизанів.

У відповідь литовський журналіст Андрюс Тапінас ініціював флешмоб під хештегом #Кремльнашуісторіюнеперепишеш, закликаючи литовців, латишів, естонців та українців залишати на сторінці лавровського відомства коментарі з правдою про радянську окупацію Прибалтики. «Якщо МЗС РФ на своїй офіційній сторінці може поливати нас брудом, ми на це можемо відповісти», – написав Тапінас. За короткий час користувачі залишили понад 13 тисяч таких повідомлень. Флешмоб викликав цілий шквал дописів на офіційній сторінці російського дипломатичного відомства. На що Тапінас відповідав із неабиякою часткою гумору.

Крадіжка ратної слави

Проте Кремль продовжив переписування історії, як то кажуть, не відходячи від каси. Тими днями в Москві з’явилися бігборди, на яких Грюнвальдську битву 1410 року називають пам’ятною датою російської військової історії та перемогою росіян. Причому – бігборди ще й повиті георгіївською стрічкою (мабуть, остання й сягає корінням початку XV століття).

Грюнвальдская битва
Грюнвальдська битва

Щоб оцінити всю красу російської пропаганди збочень, необхідно розуміти, що Грюнвальдська битва стала тріумфом зброї країн, із якими у Москви завжди були особливі відносини. Того липневого дня 1410 року блискучу перемогу над тевтонськими лицарями здобули королівства Польського війська під командуванням короля Владислава II Ягайла і… того ж Великого князівства Литовського, веденого великим князем Вітовтом, у складі якого воювали і дружини тодішніх русько-українських князів. Московія у польсько-литовсько-німецькій війні 1409-11 рр. не брала участі в принципі та ще як мінімум 70 років узагалі не вела самостійної зовнішньої політики, а була одним з улусів Золотої Орди (зате активно брала участь у всіх ординських розбірках, але зараз не про це).

Грюнвальд

Хвилі інформаційних атак, спроби переписати історію і привласнити чужі заслуги в акурат напередодні масштабних російсько-білоруських військових навчань «Захід 2017» під боком в України і Литви не можуть не насторожувати. Адже відомо, що в логіці російської концепції гібридної війни нічого не відбувається просто так.

Масована пропагандистська кампанія цілком може стати прелюдією до чогось більшого.

А може і не стати – якщо об’єкти інформаційних атак проявлять необхідну твердість і внутрішню єдність: зазвичай хробак «руского міра» заводиться лише в ослаблених і роз’єднаних організмах.

Найкраща протиотрута в таких ситуаціях – проведення власних інформаційних кампаній, усебічне вивчення і терпляче роз’яснення суті тих історичних подій, які потенційно можуть стати об’єктом кремлівської дезінформації. І, зрозуміло, демонстрація єдності – як усередині країн, так і на міжнародній арені; кооперація і підставляння плеча один одному. До речі, реакція Києва (радше її відсутність) на інформаційні випади Москви проти дружньої Литви відверто розчаровує.

Максим Вікулов