Про все це в інтерв’ю PolitekA розповіла депутат Київради, заступниця голови Постійної комісії Київської міської ради з питань регламенту та депутатської етики Наталія Маслова.
Пані Наталіє, 80 депутатів віддали свій голос за Ваше подання до Верховної Ради, яке стосується Стамбульської конвенції. На моїй пам’яті жодне питання в цій каденції не отримувало такої підтримки. З чим пов’язана така підтримка?
Не знаю, як у цій каденції, але на цьому пленарному засіданні це рішення справді зібрало найбільшу кількість голосів. Повертаючись до історії питання, хочу розказати, як узагалі виникло це подання. У нас є «жіноче крило» в Київраді, до якого входить дев’ять депутатів. Усі жінки нашої фракції. Вони й виступили суб’єктом подання. Це дуже важливо, бо у нас є цілковита одностайність «жіночого крила» в ухваленні рішень, чоловіча частина нашої фракції також підтримала це питання, яке попередньо розглянули три комісії Київради.Питання без заперечень пройшло комісію, до якої вхожу я. Постійна комісія Київської міської ради з питань освіти, науки, сім’ї, молоді та спорту, де головує Ганна Старостенко – підтримала одностайно, без жодних заперечень. До речі, Ганна Вікторівна та інші члени комісії висловились на підтримку цієї конвенції, яку, на їхню думку, взагалі потрібно було ухвалити ще з 2011 року, коли ми підписалися під цією конвенцією. Але, на жаль, досі Верховна Рада не зробила жодних кроків щодо остаточної імплементації конвенції. Розглядали питання на Комісії Київради з питань самоврядування, де було достатньо жваве обговорення. Один із членів комісії від партії “Свобода” – пан Бохняк – заявив, що їхня фракція цю конвенцію не підтримуватиме в сесійній залі.
Жіноче крило
Чим він мотивував таке рішення партії?
Він чітко заявив, що, на його думку, взагалі жодних питань із правами жінок в Україні не існує. І на моє запитання, чому в його фракції жодної жінки немає, він не зміг нічого відповісти. Може. це пов’язано з відсутністю жінок в їхній фракції. Але все одно у нас була жвава і цікава дискусія. У сесійній залі депутати від “Свободи” проголосували також «за». Підтримали, бо розуміли, що їхні доньки потім житимуть у цьому суспільстві, що їхні дружини також є частиною цього суспільства. І я їм дуже вдячна за розуміння та підтримку.
Стамбульська конвенція – чим саме вона доповнює українське законодавство?
Українське законодавство, особливо в розрізі гендерного питання, недосконале. У 2015 році ухвалили 30-відсоткову квоту, яка мала забезпечити рівну присутність жінок у законодавчій владі на місцевому рівні. Але жодних санкцій за порушення цієї норми впроваджено не було. Зараз у Верховній Раді є проект закону щодо виборів до Верховної Ради, де розглядають питання з можливим збільшенням «жіночої квоти» до 40 відсотків. Наразі у Верховній раді більше питань, які наші політики вважають більш нагальними. Коли вони дійдуть до цього питання, на їхній розсуд, менш важливого – не знаю. Хоча я не вважаю це питання менш важливим, але сьогодні вони думають інакше.
«Стамбульська конвенція» дає зрозуміле визначення поняття «гендер». Для чого взагалі визначення цього поняття? Або питання побутового насильства? До сьогодні ці питання в нашому законодавстві взагалі ніяк не визначено. Якщо жінка звертається до поліції, до будь-яких правоохоронних органів, то їм фактично немає з чим працювати. Якщо жінка не зазнала тілесних ушкоджень або чогось, що можна було б інкримінувати «злочинцю» за чинним кримінальним кодексом, то правоохоронці просто кажуть: “Давайте почекаємо, поки щось станеться – і ось тоді у нас уже буде привід притягати винуватця до відповідальності”.
Я особисто знаю про велику кількість випадків, і на окрузі, і навіть знайомі розповідають, що коли викликаєш поліцію за такої ситуації, то вони або дуже довго їдуть, або навіть узагалі не беруть таку заяву. Чому? Бо немає відповідної правової бази, і це є сьогодні проблемою.
Ви вказали на квоту 30 відсотків. 30 відсотків для жінок серед депутатів, що мають бути присутніми у міських радах?
У виборчому списку. Тобто вибиратиме сам виборець без огляду на стать. Чому 30, а не 50 відсотків? Бо 50 немає в жодному парламенті світу. Максимально це 45-48 відсотків.
Із чим це пов’язано?
Із таким традиційним уявленням. Проблема має дві складові: перше – жінки самі ще не досить впевнені в собі. Це навіть не пов’язано з кваліфікацією, амбіціями або з чимось іншим. Вони фактично самі в собі не впевнені, щоб іти в політику аби обіймати відповідальні посади, керувати містом, країною. Якщо брати в історичному масштабі, то жінки не так уже й давно отримали виборчі права. Тому, звичайно, як вони можуть іти і казати, що “я найкраща, я маю керувати містом”, не кажучи вже про країну.
Повернімося до Стамбульської конвенції.
Я дуже багато вивчала досвід країн з огляду на те, як закладають квоти. У деяких країнах квоти закладено в статутах партій. Бо держава має забезпечувати квоти. Партії це розуміють, самі дотримуються таких норм, які вони самі для себе визначили. У нас, якщо це питання не буде закріплено на законодавчому рівні – жодна партія не пропише таких норм у своєму статуті!
Ви зробили акцент на тому, що в сім’ї саме жінки потерпають від побутового насильства. Але чоловіки також потерпають від побутового насильства в родині. Не всі чоловіки здатні чинити опір побутовому насильству з боку жінки. Також чоловіки не подають заяв та не викликають поліцію. Стамбульська конвенція регулює це питання – насильство проти чоловіків?
Звісно, вона спрямована на жінок. Навіть із самої назви ми можемо це зрозуміти – протидія насильству проти жінок і побутовому насильства. Але поняття “побутове насильство” включає представників обох статей. Чоловіки також можуть отримувати ушкодження. Але це може бути й не ушкодження, це може бути психологічне насильство. Є навіть поняття “психоемоційний терор”. Так, і саме це питання в законодавстві взагалі ніяк не врегульовано. Зрозуміло, як працювати в умовах, коли є факт насильства. Коли є тілесні ушкодження, є з чим звертатися до правоохоронних органів. Але якщо це лише погрози або примус? Ось ці питання і вирішує Стамбульська конвенція. Про ушкодження, яких зазнають чоловіки або жінки – чітко каже статистика. І статистика не на користь чоловіків. Традиційно чоловік є сильнішим, тому він може заподіяти або погрожувати заподіянням певної шкоди жінці. Випадків, коли жінка б’є чоловіка і він не може нікому сказати, чесно кажучи, я ніколи не чула. Можливо, такі випадки є. І це питання треба вивчати, аби регулювати законодавство.
Мені часто ставлять питання, а от що буде, якщо у парламенті буде 70 відсотків жінок? Що ж робити «бідним» чоловікам? Все з часом може змінюватися. Сьогодні норма закону забезпечує права жінок, а завтра, через 10-20 років та ж сама норма забезпечуватиме права чоловіків. Я вважаю, що наше законодавство слід адаптувати, враховуючи вимоги Стамбульської конвенції, щоб забезпечити гендерну рівність, а не лише права жінок.
Депутат Київради, заступниця голови Постійної комісії Київської міської ради з питань регламенту та депутатської етики Наталія Маслова
У Конституції України немає слова «гендер», проте є закон від 2005 року про гендерну рівність. Можливо, треба провести Конституційну реформу?
Конституційну реформу треба давно вже провести, а якщо ми в ній іще й врегулюємо поняття “гендер” – буде чудово.
Що таке гендер?
Гендер це не стать – це набір соціальних ролей і ті вигоди, які може отримувати певна людина завдяки цьому набору соціальних ролей. Не можна ототожнювати поняття статі та поняття гендеру. І це добре. На законодавчому рівні мають регулювати не лише фізичні чинники, які є у певної людини, а саме ту роль, яку вона ,людина, фактично виконує. Ми ж не дивимось з позиції медицини – чи може вона це зробити, чи не може. Правове поле має регулювати ширший спектр, а не лише фізіологічні ознаки. Саме це і регулює поняття гендер.
На Вашу думку, досвід якої цивілізованої країни є найприйнятнішим для України з огляду на кількість населення, географічне положення, культурні особливості, аби провадити реформи, спрямовані на впровадження гендерної рівності?
Не можна говорити про одну країну. Я вважаю, що рівнятись на когось конкретного не бажано. У житті не можна орієнтуватись на конкретну людину і все за нею повторювати. Ми індивідуальні, країна індивідуальна. Ми маємо взяти все те краще, що є в кожній європейській країні. Можна казати, що ми можемо орієнтуватися на ту ж Руанду, в якій була постконфліктна квота. Завдяки цій квоті 50 відсотків жінок було представлено у парламенті країни. І це передовсім тому, що коли в країні відбувається військовий конфлікт, то саме жінки мають виваженішу позицію. І саме вони, завдяки своїй соціальній ролі, в основу якої закладено збереження сім’ї, своїх дітей, свого чоловіка, будуть налаштовані на більш мирний спосіб врегулювання конфлікту. Том, декілька років тому в Руанді ухвалили таку правку, що там буде 50 відсотків жінок у парламенті. Вона фактично спрацювала. Хто входить і керує групою з врегулювання ситуації на Сході нашої країни – знову ж таки, жінки, українські парламентарки. До речі, про них у пресі небагато пишуть, але вони дуже багато чого роблять.
Я трошки відволіклася від Вашого питання – на кого ми орієнтуватимося. Орієнтуватися треба на тих, у кого це справді працює. І я проводила аналіз за «рівнем щастя» – є такий рейтинг. Складений цей рейтинг Інститутом Землі. Там дуже багато питань. Це не лише рейтинг економічний, який відображає, що людина може придбати, а й те, як вона саме почувається в своєму суспільстві. Це і є «рейтинг щастя». Ми минулого року були на 129 місці, сьогодні – вже на 132. Якщо порівнювати оцю кількість жінок у парламентах, то ті країни, де наближується до 50 відсотків жінок у парламентах, вищі за цим рейтингом «щастя». Успішні країни: Швеція, Норвегія, Фінляндія – мають 40-41 відсоток жінок у своїх парламентах.
Ми маємо виробити для себе власну модель. Вона має бути українською, вона не має бути запозиченою. Але всього цього буде замало, якщо ми про це не почнемо відверто говорити в суспільстві. На сьогодні, на жаль, про це не говорять. Ці теми є досить не популярними. Я навіть зі свого фейсбуку суджу. Якщо ти публікуєш якусь фотографію, де ти на велосипеді або ще щось про здоровий спосіб життя – клас, багато лайків! Усі з задоволенням лишають коментарі. Але якщо розміщуєш про справді важливе, про гендерну нерівність, ту-таки Стамбульську конвенцію – дуже небагато людей на неї реагують. Коли потім спілкуєшся – вони читають, але лайк не ставлять, бо в суспільстві вважається, що цієї проблеми немає.
Але проблема є! Негаразди в сім’ї, питання при вступі на роботу і ще багато чого. Навіть мені такі питання ставили: чи Ви одружені, а скільки Вам років, а коли Ви збираєтесь іти в декрет – ось із цим треба боротися. Гарна політика Меркель у Німеччині, яка впроваджує захист жінки саме в цьому спектрі. Якщо жінка йде в декретну відпустку або у відпустку з догляду за дитиною, чоловік фактично має її повністю фінансувати! Вона стає фактично залежною від чоловіка, й ось це все спричиняє платформу для того, щоб насаджувати їй свою думку, до чогось примушувати або в чомусь обмежувати.
Так-от, її реформи спрямовані на те, щоб були дитячі садки, які фінансують із бюджету. Щоб діти могли бути до якогось віку з матір’ю. А вже потім можна було йти працювати і бути незалежною. Це не фемінізм, це нормально! Якщо поруч із житлом немає дитячих закладів, то є програма з рефінансування. Жінкам надають гроші, щоб вони могли найняти якусь людину, яка за цими дітьми могла б слідкувати. Навіть чоловік, за чинним законодавством, зараз там може отримати ці виплати й фінансову допомогу до 2 місяців із догляду за дитиною. Тобто всі ці реформи спрямовано на те, щоб від цієї традиції відійти. Якщо жінка захоче залишатися з дитиною – добре. Вона отримує певну грошову компенсацію – держава це забезпечує. Якщо жінка не хоче, то це може бути справою або чоловіка, або відповідних установ із відповідним рівнем забезпечення. Треба, щоб таке забезпечення було не на рівні «традицій» або примушення, а на рівні вільного вибору. Тобто сім’ю не руйнують! Навпаки, урівнюють у можливостях членів сім’ї – щоб люди були щасливими, а рейтинг щастя це доводив.
Ви навели приклад країн із високим рівнем щастя – Швеція, Фінляндія. Так воно і є. Але ці країни відносять до «націй, що старіють», тому вони приймають молодих людей, які є носіями іншої культури, де рівності між чоловіком і жінкою немає взагалі. Наприклад, це деякі країни Сходу, де жінкам навіть водити не можна, не кажучи про політичні права. Країни Африки, де жінок фактично продають. Ми можемо говорити, що в успішних країнах Європи відбувається етнічно-культурне заміщення. Чи є такий досвід для нас прийнятним, адже ми є країною, яка дуже інтенсивно втрачає своє населення?
Тут не треба підміняти поняття. Населення зменшується не тому, що ми перестаємо народжувати дітей. Це питання не сім’ї, це питання передовсім економічне. У нас дуже багато різних подій. У нас триває війна, в нас є певні труднощі політичні. Протягом нашої історії в нас були дуже масштабні соціально-економічні потрясіння. Багато родин просто залишали і продовжують залишати нашу країну. І тут не питання Стамбульської конвенції та навіть не питання прав жінок. Тут питання ширше та глибше – економічне, політичне.
