Українці зберігають гроші під подушкою, а найкращою інвестицією вважають покупку “однушки”. І це виглядає як діагноз

Про це повідомляє Стіна.

Одне з основних відмінностей Києва від Москви – це відсутність “монополії на гроші”. В Україні не було жодного головного експортного товару (подібно російським нафті і газу) і тому замість єдиної монополії тут виросло відразу декілька вертикалей. Кожна з них належала окремій фінансово-промисловій групі.

Кожна фінансово-промислова група прагнула захистити свої активи.

З цього народжувалося все те, чим пишалася пострадянська Україна. Численність медіа. Багатопартійність.

Замкнуте коло еліт

Непередбачуваність виборів. Кожна фінансово-промислова група створювала свій медіапул, свої кишенькові партії, вступала в ситуативні союзи і розривала їх.

В результаті склалася класична ситуація поліархії, коли в країні було декілька центрів впливу. Коли Віктор Янукович взяв курс на монополізацію влади, він почав боротися не тільки з політичними опонентами, а й з фінансовими суверенами. Тими, у кого було достатньо ресурсів, щоб опротестувати його апетити на монополію.

До певного моменту ця ситуація грала на руку Україні. І після початку війни деякі фінансово-промислові групи, відчувши загрозу з боку Росії, стали інвестувати в стійкість країни. Просто, щоб зберегти Україну, – нехай навіть як територію, яка служить для них джерелом заробітку.

Але найменше ці українські “вертикалі” зацікавлені в реформах.

Тому що логіка реформ полягає в руйнуванні монополій. Люди, які залежать від монополій, готові розплачуватися лояльністю на виборах. А чим більше в країні самостійних гравців, які розуміють, в чому полягає їх економічний інтерес, тим більш усвідомленим буде їх голосування на виборчих дільницях.

Сама ідея українських реформ полягає в тому, щоб у людей з’явилися економічні мотиви. Якщо у фермера є земля, то він буде орієнтуватися на те, скільки коштуватиме його актив після виборів.

Якщо у підприємця є бізнес, то його вже не провести абстрактними обіцянками знизити податки і підвищити пенсії. Тому що будь-який, у кого є майно та інтереси, вміє рахувати. І він знає, що немає ніякої абстрактної тумбочки, з якої держава може брати гроші.

Одне із завдань реформ в тому, щоб здешевити для обивателя “вхідний квиток” в самостійне плавання. Щоб надати йому доступ до недорогих кредитів і лізинговими програмами. Тільки це може призвести до ситуації, коли він перестане “голосувати серцем” і почне “голосувати головою”.

Люди, які вміють рахувати, вчитуються в виборчі програми. Саме вони здатні створювати політичний запит, який рано чи пізно буде винагороджений політичною пропозицією. В якому буде все менше місця для популістської торгівлі мрією. Без цього ми і надалі  спостерігатиме, як на виборах патерналісти вибирають популістів.

Саме тому ми спостерігаємо такий запеклий опір реформам. Тому що вони можуть зруйнувати весь олігархічний консенсус в країні. Можуть позбавити фінансово-промислові групи права на владу.

А за два десятиліття вони занадто звикли до думки, що Україна існує саме для них. І готові захищати свою монополію на персональне світле майбутнє за будь-яку ціну.

Втім, зміна правил гри ніколи не буває простою.