Больові точки: чи варто провокувати ветеранів?

Так і є!

З афганцями життя звело мене в 1997 році: разом будували політичну партію, метою якої була справедливість, потім було багато всякого. І була Революція Гідності з її афганською сотнею на чолі з відрядженим туди Олегом Міхнюком, нині Героєм України (посмертно).

Після перемоги з афганською сотнею підтримували порядок на Подолі. У 2014 році УСВА стала на захист України. Хто міг за віком, вирушили на фронт інструкторами, інші займалися волонтерством, допомогою пораненим, визволенням полонених і тим, про що говорять мало, але без чого не обійтися на війні — вивезенням тіл загиблих бійців, організацією похоронів і допомогою сім’ям загиблих.

Допомога з боку афганців могла бути значно більшою, але у нашого військового командування люди, які вміють воювати, але не вміють прогинатися, виявилися незатребуваними.

Про участь УСВА у війні проти недоімперії не розказують по телевізору і не розганяють дописи боти — люди справи не люблять тріскотні. Знов-таки, після обрання Петра Порошенка афганців почали ділити на «неправильних» і «правильних». «Неправильними» виявилися ті, для кого Україна понад усе. Ну, а «правильними» – ті, для кого в пріоритеті люди при владі. Їх, до речі, очолив Сергій Куніцин, який насилу визначився між посадою радника президента та своїм бізнесом в окупованому Криму.

Але зараз не про гнилі інтриги. Зараз про долю всього ветеранського руху України напередодні анонсованого ПОПом створення цілого Міністерства у справах ветеранів.

Власне, йдеться не про якісь високі ідеологічні матерії. Мова про тривіальні гроші. Але для багатьох ветеранів та ветеранських організацій питання бюджетної підтримки — це питання виживання.

Свого часу Україні чомусь вистачало Комітету в справах ветеранів. І на фінансування з бюджету на свою статутну діяльність претендували лише шість всеукраїнських організацій, відомих усій країні та за її межами. А тепер таких — сорок!

Ні, зрозуміло, що війна, лицемірно звана АТО, але розмноження ветеранських організацій поділом, брунькуванням і антинауковим самозародженням — це саме жага дармових грошей.

У нас заведено лаяти «грантожерів», які живуть коштом зарубіжних дотацій. Але ж вони витрачають чужі кошти й при цьому роблять хоч якісь рухи. А у ветеранському співтоваристві з’явилися такі, які споживають українські гроші, а роблять лише надування щік і враження значущості.

Зараз до ветеранів, які претендують на фінансування, чомусь зарахують якихось монорейкових залізничників, степових підводників, інвалідів стрибків без парашута, ветеранів-наглядачів та інші загадкові організації (назви, звісно, вигадані, але сенс збережено).

До них додалося безліч організацій АТОвців, які числяться всеукраїнськими. Тема болюча, але порозумітися необхідно.

Більшість захисників України — мужні, патріотичні й чесні люди. Але трапляються всілякі авантюристи та любителі легких заробітків, які намагаються диктувати умови всім іншим.

Як це працює?

Кожна з ветеранських організацій подає до чинної нині Держслужби в справах ветеранів план своєї роботи на рік і кошторис для виконання цього плану, який проходить захист, потім у державному Бюджеті затверджують фінансування.

А від цього року свій план треба захистити на засіданні якоїсь громадської ради. До ради входять працівники держслужби та представники громадськості з тих організацій, які на бюджетну підтримку не претендують.

Чому не претендують? Та тому, що організації в них маленькі, скласти пристойний план, а тим паче провести якийсь захід – для них завдання, схоже на сходження на Еверест у пляжному костюмі. Тобто це представники тих самих постраждалих від вторгнення марсіан і ветеранів вегетаріанської піци.

І ось ці незрозумілі люди вирішують, чи потрібно, наприклад, УСВА проводити конкурс військово-патріотичної пісні або інші заходи з патріотичного виховання молоді. І вирішують, зрозуміло, що не треба, адже з власного досвіду знають, що їхня організація ветеранських медсестер на полях битви за урожай цілком обходиться без усякої діяльності.

Розумієте, організаціям, які існують десятки років і нараховують тисячі членів, вказують, як жити і що робити, люди, які нічого не вміють, окрім як горланити на зборах.

І ще цинічніше. Ветеранів Афганістану намагаються записати до тих, хто співчуває путінському режиму. Це тих, хто від самого початку публічно засудили агресію та розірвали всі зв’язки з афганськими організаціями Росії, які цю агресію схвалили! До того ж навішування ярликів відбувається по-хамськи, на істериці й розмахуванні руками.

До речі, справжні ветерани війни на Донбасі тяжіють до афганців, до «дідів», як вони їх шанобливо називають, оскільки ці «діди» на власному досвіді знають, як повертатися до мирного життя і завжди готові ділитися цим досвідом.

Тут є сенс дослухатися до мудрого слова народного депутата Юрія-Романа Шухевича, який на круглому столі парламентського Комітету в справах ветеранів чітко сформулював: на підтримку держави не мають права розраховувати всякі чекісти, вертухаї та інші активні прибічники комуністичного режиму. А до ветеранів Другої світової, а також учасників військових конфліктів, подібних до афганського, немає і не може бути жодних претензій — ці люди виконували отриманий наказ і служили країні так, як диктували об’єктивні обставини того часу.

Загалом, декомунізація не означає дебілізацію.

Унаслідок абсурдної практики, що склалася в держслужбі, УСВА, до складу якої входять 712 регіональних організацій, на друге півріччя виділяють лише 252 тисячі гривень, а організація з п’ятдесятьма членами може відхопити більше ніж 2 мільйони гривень.

У чому фокус, запитаєте? Та в тому, що афганці витрачають гроші на заплановані заходи і відкатів не дають. Знов-таки, це люди, які дивилися в очі смерті, у них проблеми з хребтом — не вміють кланятися в ноги начальству.

Така практика — це свідома провокація, спрямована на дестабілізацію країни. Бо афганці — серйозна і бойовита громадська сила. Згадайте, як за часів Януковича і не лише вони штурмували Верховну Раду. Якщо описуваною несправедливістю афганців виженуть на вулиці, мало нікому не буде.

На моє переконання, Міністерство в справах ветеранів — це чергові бюрократичні ігри на кшталт Міністерства інформації. Єдиним виправданням такому міністерству може слугувати розумний підхід до проблеми.

А саме: серед усіх ветеранських організацій, де переважають фейкові, треба виділити ті, члени яких реально брали участь у бойових діях і ризикували життям. Ось вони, а їх буде до десяти, повинні отримати базову підтримку з бюджету, залежну лише від чисельності складу та затвердженого плану діяльності. А різноманітні профільні ветеранські організації на кшталт підводників, залізничників та інших повинні отримати (або не отримати) підтримку в своїх профільних відомствах.

Створюване міністерство спільно з Мінінформом та іншими відомствами має розробити план соціальної адаптації ветеранів війни на Донбасі, а також план військово-патріотичного виховання молоді з планованим фінансуванням. І за це фінансування ветеранські організації можуть поборотися на конкурсній основі. Але до конкурсної комісії повинні входити не безвісні домогосподарки, постраждалі від шнекових м’ясорубок, а публічні професіонали, відомі та шановані в українському суспільстві.

А поки, діяльні наші чиновники, які опікуються ветеранами, не грайте з вогнем і не провокуйте протестів, щоб ненароком не перетворитися на цих самих «постраждалих від м’ясорубок».

Р. S. Про блакитний вагон «Інтерсіті» Михеїла Саакашвілі та ветеранів битв при Краковці та Шегинях у черговому «Телетайпі» — після відстоювання піни, тобто в четвер.

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka