Одним із ключових аргументів російської пропаганди стало ототожнення російської мови з політичною лояльністю до Москви. Саме на цьому припущенні Кремль роками будував заяви про необхідність захисту російськомовного населення України. Подібна логіка простежується і в публічних коментарях конфліктолога, керівника департаменту конфліктології Інституту миру і демократії Азербайджану Аріфа Юнусова, який пов’язував нібито проросійські настрої половини України з проживанням там росіян і російськомовних громадян. Таке пояснення ігнорує відмінність між мовною ідентичністю, етнічним походженням та політичним вибором.
Днями Юнусов у прямому ефірі телеканалу Freedom назвав підтримку, яку Баку надає Україні, "бізнесом" президента республіки Алієва. Це при тому, що Азербайджан уже відправив в Україну 159 гуманітарних вантажів, понад 40 мільйонів доларів, генератори й трансформатори перед кожною зимою.
Про це повідомляє РБК-Україна.
Цей ефір вартий того, щоб замислитися, наскільки охоче український і європейський інформаційний простір запрошує експертів такого типу – лібералів, дисидентів, колишніх "політв'язнів" із бездоганною антипутінською біографією. Їх кличуть, бо їм довіряють, – а довіра заміняє перевірку.
Юнусов – історик, у 1992–1993 роках керував аналітичним відділом в апараті президента Ельчибея; його дружина Лейла в ті самі місяці очолювала інформаційно-аналітичний відділ Міноборони Азербайджану за міністра Рагіма Газієва – того самого, якого потім судили за здачу Шуші, який утік до Москви і якого донині називають людиною російського міністра оборони Грачова.
Ще влітку 2025-го в інтерв’ю виданню «Новая газета Европа» він сказав: якби Путін був розумнішим, міг би не воювати – «вся східна частина України і так була в нього», а тепер він «завдав удару по своїх».
На військово-історичному форумі, де Юнусов із 2018 року відповідає читачам, та сама конструкція збирається роками: війни «можна було легко уникнути», якби Київ поводився як Мінськ; «половина України» була проросійською, «адже там жили переважно росіяни або російськомовні»; «Німеччина і Франція тоді думали про тиск на Зеленського»; війна вдарила «по регіонах, де жили прихильники Путіна». Висновок щоразу антипутінський – «явно не геній». Посили – всі з Останкіна.
Про власну країну він говорить так само: «Почати Азербайджану війну в Карабаху не дасть Росія» – за дев’ять днів до того, як вона почалася; «ми з вірменами пішаки у великій геополітиці»; Путін для Алієва – «брат по духу, але старший брат».
Російська агресія продемонструвала, наскільки небезпечними можуть бути спроби визначати політичну належність громадян за мовною ознакою. Проте відповідні стереотипи продовжують з’являтися не лише в російській пропаганді, а й у коментарях людей із репутацією противників Кремля. Коли такі твердження звучать у міжнародних медіа, вони підтримують хибне уявлення про Україну як країну, природно поділену на російську та неросійську частини. Відмова від цієї схеми необхідна для розуміння українського суспільства як самостійної політичної спільноти.