За кожним повітряним судном, яке виходить на політ, стоїть робота цілої команди фахівців, яких пасажири ніколи не побачать. Це інженери, конструктори, техніки та спеціалісти з авіаційного обладнання, радіоелектронних систем і двигунів. Саме вони відповідають за технічний стан літаків і вертольотів, модернізують їх та адаптують до нових технологічних вимог.
В умовах повномасштабної війни збереження цих компетенцій стало особливо важливим для української авіації. Водночас галузь стикається з дефіцитом кваліфікованих кадрів, відтоком фахівців за кордон і необхідністю передавати знання молодому поколінню. Про те, хто стоїть за модернізацією повітряних суден, як формується авіаційний інженер і чому майбутнє галузі залежить передусім від людей, розповів директор авіаційної компанії “МС АВІА-ГРЕЙД” Дмитро Пархісенко.
- Коли ми говоримо про авіацію, зазвичай уявляємо пілотів, літаки та вертольоти. Але хто залишається за лаштунками й забезпечує їхній технічний стан та модернізацію?
За технічним станом і модернізацією повітряних суден стоїть ціла команда вузькопрофільних спеціалістів. Зокрема, це фахівці з авіаційного обладнання (АО), радіоелектронного обладнання (РЕО), силових установок і двигунів. Кожен із цих напрямів має свою специфіку та потребує окремих знань і компетенцій.
Якщо говорити про АО та РЕО, то це надзвичайно широкий спектр обладнання: навігаційні системи, радіостанції, засоби радіозв’язку, прицільні комплекси, різноманітні вузли й агрегати. Наприклад, спеціаліст із радіоелектронного обладнання повинен розуміти, яка радіостанція потрібна для конкретного повітряного судна, на яких частотах вона працюватиме, як забезпечити її сумісність із наземними системами зв’язку та іншими бортовими системами.
Це дуже специфічна робота, яка потребує ґрунтовної технічної підготовки. Я сам навчався в Національному авіаційному університеті в Києві, закінчив напрям, пов’язаний з обладнанням повітряних суден, і є спеціалістом з авіаційного обладнання. Тому добре розумію, наскільки важливо, щоб за кожною системою стояв фахівець, який знає її від початку до кінця.
- Які завдання виконує ваша команда під час модернізації повітряних суден?
Наша головна мета, яку ми почали реалізовувати ще до повномасштабного вторгнення, - заміна радянського обладнання, встановленого на вертольотах і літаках, на сучасні європейські та американські технології. Фактично модернізуємо українські повітряні судна так, щоб вони отримували нові можливості, не поступаючись за рівнем оснащення сучасним авіаційним платформам.
Поясню на простому прикладі. Якщо поставити поруч F-16 2018 року випуску та F-16 2026 року, зовні вони можуть практично нічим не відрізнятися. Але якщо ми сядемо всередину, то побачимо величезну різницю. Це нова авіоніка, сучасні прицільні комплекси, радіоелектронне обладнання, захищені системи спеціального зв’язку та багато інших технологічних рішень. Тобто принципово новий літак не обов’язково створюється з нуля. Дуже багато можливостей можна отримати завдяки якісній модернізації вже наявної платформи.
Саме над цим працюють наші спеціалісти. Коли ми почали модернізувати, наприклад, вертоліт Мі-8, то фактично розібрали його та детально проаналізували всі системи. Виявилося, що в ньому є близько 470 агрегатів, які забезпечують його функціонування та можливість виконувати польоти. І кожен із цих елементів потребує уваги, оцінки технічного стану та розуміння того, чи можна його замінити або вдосконалити.
Ми поступово почали змінювати окремі компоненти. Наприклад, замість радянського висотоміра АНО-37 почали використовувати сучасніші рішення європейського виробництва. У своїй роботі ми орієнтуємося на технології та обладнання таких міжнародних виробників, як Thales, L3Harris та інших компаній авіаційної галузі.
Фактично ми беремо технології, які використовуються на сучасних західних повітряних суднах, і адаптуємо їх для модернізації нашої радянської авіаційної техніки. І ця робота вже демонструє практичні результати. Якби ми мали можливість встановлювати на літаки Су або МіГ сучасне обладнання, яке застосовується на модернізованих західних платформах, ми могли б суттєво змінити їхні можливості. За рівнем окремих систем такі літаки після модернізації могли б отримати зовсім інший технологічний рівень.
Водночас тут є одна принципова складність. Західна авіаційна техніка побудована на дещо іншій філософії експлуатації та обслуговування. Вона потребує інших підходів до технічного супроводу, зберігання, гарантування належних умов експлуатації та підготовки персоналу. Наші льотчики й технічні спеціалісти історично працювали переважно із радянською технікою, тому перехід на нові системи потребує не лише встановлення обладнання, а й відповідного навчання та зміни підходів до роботи.
- Наскільки складно сьогодні знайти кваліфікованого авіаційного інженера в Україні? Чи вистачає молодих спеціалістів, які могли б прийти на зміну досвідченим фахівцям?
Якщо говорити про підготовку нових авіаційних інженерів, то сьогодні знайти вже готового кваліфікованого спеціаліста дуже складно. У нас є співпраця з кафедрою в Запорізькому політехнічному інституті, де навчаються майбутні фахівці. Однак потрібно розуміти, що авіаційний ринок досить вузький. Усі в цій галузі одне одного знають, а підготовка справді професійного інженера потребує часу.
Наприклад, щоб виховати хорошого спеціаліста з авіаційного обладнання або конструктора, необхідно щонайменше три роки. І навіть після цього не можна автоматично стверджувати, що людина стала повноцінним фахівцем. Потрібно подивитися, як вона проявляє себе безпосередньо в роботі, чи здатна самостійно розв’язувати складні завдання, брати відповідальність і застосовувати отримані знання на практиці.
Є й інші труднощі. Для роботи з певними видами авіаційного обладнання необхідні спеціальні допуски. Це додатково ускладнює пошук персоналу. Крім того, частина українських фахівців виїхала за кордон. І це справді велика проблема для нашої галузі. В Україні є багато надзвичайно сильних інженерів, але через різницю в оплаті праці вони знаходять роботу за межами країни. Водночас українські спеціалісти затребувані в різних куточках світу. Я можу стверджувати, що на багатьох міжнародних авіаційних майданчиках і базах працюють наші фахівці. Зокрема, українці мають досвід роботи в Афганістані, у місіях ООН, Лівії та інших країнах.
- Ви згадали, що підготовка кваліфікованого інженера потребує щонайменше трьох років. Як у вашій компанії організована передача практичного досвіду від старших спеціалістів молодшим?
Це надзвичайно важлива складова нашої роботи. Сьогодні середній вік працівників нашої компанії становить приблизно 33–35 років. Компанії вже 16 років, і за цей час сформувалася команда, у якій поєднуються досвідчені фахівці та молоді спеціалісти.
Коли я сам починав працювати в компанії у 2011 році, у мене було багато відряджень. Тоді мене, як молодого спеціаліста, долучали до роботи разом із досвідченими інженерами. Це були люди, які пройшли професійну школу, працювали на авіаційних заводах, служили в армійській авіації або Повітряних силах і мали величезний практичний досвід. Я навчався в них, спостерігав за їхньою роботою, переймав знання та поступово набував власної практики.
Зараз ми використовуємо такий самий підхід. Коли до нас приходить нова людина, ми не залишаємо її самостійно розбиратися з усім. Обов’язково закріплюємо за нею досвідченого спеціаліста, який супроводжує її під час роботи, залучає до реальних завдань і навчає безпосередньо в процесі модернізації.
Це можна порівняти з навчанням водіння автомобіля. Можна вивчити всю теорію, скласти іспит, отримати посвідчення водія, але це зовсім не означає, що ти вже вмієш добре керувати автомобілем. Потрібна практика. В авіаційній інженерії все так само. Можна мати диплом, але справжній професіоналізм приходить через роботу, досвід і вирішення конкретних технічних завдань.
Ми дивимося не лише на освіту людини, а й на її бажання розвиватися, ставлення до роботи та здатність навчатися. Авіація - це дуже специфічна сфера. Нею потрібно по-справжньому захоплюватися, потрібно буквально жити своєю професією. Без цього стати сильним спеціалістом дуже складно.
Для нас кожен працівник - частина єдиного організму. Тому втрачати досвідченого інженера або іншого вузькопрофільного фахівця надзвичайно боляче. У нашій сфері люди роками накопичують знання, і їх неможливо просто передати за кілька днів. Саме тому ми намагаємося створювати умови, у яких спеціалісти можуть працювати разом, ділитися досвідом і поступово готувати тих, хто продовжить їхню справу.
- Як сьогодні можна забезпечити збереження та передачу інженерного досвіду між різними авіаційними структурами?
Я вважаю, що Україні необхідно сформувати єдиний координаційний механізм для розвитку авіаційної інженерії. Сьогодні в різних структурах є власні інженерні підрозділи: у Повітряних силах, армійській авіації, морській авіації. У кожного свій напрям, свої завдання та своє бачення розвитку. Але нам потрібна система, яка дозволить об’єднувати цей досвід, бачити загальну картину та планувати модернізацію галузі на перспективу.
Важливо, щоб існувала єдина база профільних спеціалістів, компаній, виробників і підприємств, які мають необхідний досвід та компетенції. Тоді людина, яка обійматиме відповідальну інженерну посаду, зможе не починати щоразу все з нуля, а продовжувати роботу попередників, розуміти, які рішення вже реалізовані, які технології доступні та хто здатен виконати конкретне технічне завдання.
Така система дала б можливість зберігати інституційну пам’ять, передавати напрацювання між фахівцями та забезпечувати послідовність модернізації незалежно від кадрових змін. На мою думку, це один із важливих напрямів, над яким Україні потрібно працювати.
- Які компетенції та досвід українських інженерів будуть особливо важливими після відновлення цивільної авіації? Чим українські фахівці можуть бути конкурентними на міжнародному рівні?
Якщо говорити безпосередньо про інженерні команди, то їхня роль у відновленні авіації буде визначальною. Ми повинні інтегруватися в європейську авіаційну систему, працювати відповідно до міжнародних стандартів і бути готовими до співпраці з європейськими виробниками та профільними організаціями.
Для цивільної авіації особливо важливими будуть спеціалісти, які мають досвід роботи із сучасними технологіями, здатні швидко адаптувати обладнання та забезпечувати його належне функціонування навіть у складних умовах.
Наведу приклад із нашої практики. Ми працюємо не лише в комфортних умовах авіаційних ангарів. Іноді модернізацію доводиться проводити буквально в польових умовах, коли немає належної інфраструктури, обладнання та звичних умов для роботи. Зокрема, був випадок, коли наша команда встановлювала оптико-електронну систему – так званий гімбал, який дозволяє виявляти цілі. На виконання цього завдання в польових умовах пішло приблизно сім днів.
Умови були надзвичайно складними, але фахівці змогли виконати поставлене завдання. І це дуже показовий приклад того, наскільки важливими є практичні навички, інженерне мислення та здатність швидко знаходити рішення.
Я переконаний, що спеціаліст, який здатен за п’ять-сім днів встановити та інтегрувати складну систему в таких умовах, матиме величезний потенціал і для роботи в цивільній авіації. Адже там він зможе застосовувати цей досвід уже в належних умовах, працювати із сучасним обладнанням і вирішувати завдання зовсім іншого масштабу.
Тому, коли ми говоримо про майбутнє української авіації, потрібно говорити не лише про літаки, вертольоти чи технології. Потрібно говорити про людей. Саме інженери, конструктори, техніки та інші профільні спеціалісти забезпечуватимуть її відновлення, розвиток і конкурентоспроможність на міжнародному рівні.