Право на державну суб’єктність, фактична здатність до самовизначення можливі лише за умови ретельної роботи над собою, самопожертви і боротьби. Без цих зусиль країна приречена бути державою-декларацією, за видимим фасадом якої немає нічого. Закони історії не можна змінити. І тут Україна змушена повторювати той шлях, який до неї пройшли багато країн.
Сьогоднішня боротьба України за фактичну незалежність дуже нагадує аналогічну боротьбу американських колоністів проти британської імперії. Звісно ж, це не ідентичні випадки. Різні часові, географічні умови, ресурси і вихідні передумови.
Комусь таке порівняння здасться навіть безглуздим: «Де Україна насправді, а де Штати?» Однак якщо уважно проаналізувати, можна побачити схожість, і доволі близьку, причому настільки, що дивно, як ті, хто творять історію сьогодні, не звертають на це уваги. Втім, є ще один відомий факт: історія мало чому вчить. Людині властиво повторювати чужий досвід наосліп.
Постановка питання
Одним із найпримітніших моментів у історії й США, й України є те, що конфлікт із імперією виникає у часи відносного економічного благополуччя. Американці, які поступово освоювали свої землі, не вимагали від короля Британії суттєвої економічної підтримки або особливого субсидування. Приблизно така сама ситуація була і три роки тому в Україні. Міцна валюта, сталий розвиток економіки, більш-менш прогнозований завтрашній день.
Як і в американському, так і в українському випадках конфлікт виникає з економічних причин. Хоча власне суть і передумови обох конфліктів були різними. Колоністи наполягали на вигідніших умовах оподаткування та встановленні мит з боку метрополії. Українці бажали інтегрувати свою економічну модель в європейські структури. Як показує подальший розвиток подій, спільним в цих випадках насправді є навіть не економіка, а прагнення до самостійності й можливості самому формувати свій порядок денний. Тим паче, що з боку домінантних суб’єктів – британської імперії і Росії – була приблизно однакова реакція.
І в американському, і в українському випадках прагнення до руху вперед, до модернізації очевидно суперечило бажанню імперії контролювати території, які вона вважає своїми. В американській історії, де економічні деталі відіграли значну роль, це було особливо помітно. Уряд британського прем’єр-міністра Норта наполегливо ігнорував доцільні пропозиції Ост-Індської компанії за скасування Тауншендського мита. Зняття мит поліпшило б діловий клімат, але також позбавляло б імперію можливості обкладати колонії податками, а отже, контролювати їх.
В україно-російському випадку, зазвичай використовували ширші мазки. Які економічні ресурси сьогодні Росія використовує для збереження сформованого статус-кво, можна лише собі уявити. Порівнюючи обидва випадки, видно тенденцію: чим більше зусиль для підтримки контролю, тим менший очікуваний ефект. Схоже, що якщо король Георг III спробував би вплинути на прагнення колоністів, видавши їм кредит приблизно так само, як це зробив Путін Януковичу, то Декларація Незалежності з’явилася б на світ значно раніше.
Український приклад більше схожий на американський тим, що модернізаційний проект є єдиною можливою формою існування, причому не лише на державному рівні, але й взагалі. У цьому сенсі американським колоністам було навіть простіше. Попереду ще були неосвоєні землі та роки історії. Україна ж затиснута в жорсткі географічні лещата, а отже, варіантів не так уже й багато.
Логіка конфлікту
Значно більше аналогій можна простежити в логіці розвитку конфлікту. Незважаючи на збереження партнерських відносин із Британією, американські колоністи дедалі більше прагнуть до суверенності, бурхливо реагуючи на будь-які зміни зовнішньої політики з боку імперії. Будь-яка несправедлива зміна в оподаткуванні спричиняє відразу низку дрібних майданів у всіх 13 колоніях. Звучать вимоги про самостійність, а представники місцевих «регіоналів» – британські чиновники адміністрацій у колоніях – дедалі частіше зазнають нападів із боку активістів за незалежність.
Чомусь у часи всіх великих громадянських протистоянь будинки тиранів і деспотів особливо привертають увагу народу. Навіть в американській історії було своє Межигір’я, й не одне. Так, під час одного з протестів проти гербового збору, розлючений натовп спалив будинок одного з виконувачів обов’язків губернатора Массачусетсу Томаса Хатчінсона. Хатчінсон, як і господар Межигір’я, встиг втекти. Щоправда, його будинку пощастило менше – його спалили дотла. Тікав Хатчінсон, природно, до Великобританії, де, на відміну від свого колеги по нещастю, ще обіймав посади радника з північноамериканських питань. Правда, теж отримував від прем’єр-міністра Норта постійну порцію критики за провальну політику на підпорядкованих йому територіях.
Гостра фаза конфлікту між колоністами та британською імперією не обійшлася й без анексій. Одною зі знакових подій американо-британського протистояння стала акція, відома в історії як «Бостонське чаювання». Протестуючи проти «податків без представництва», мешканці міста Бостон знищили партію чаю Ост-Індської компанії. У відповідь на це Великобританія ухвалила низку законів, покликаних підвищити керованість колоній.
Разом із пакетом «нестерпних законів», протягнули й акт про Квебек, який значно розширював кордони провінції, яка тепер включала північно-західні від колоній землі – території нинішніх штатів Іллінойс, Індіана, Мічиган, Огайо, Вісконсін і частину Міннесоти. Здавалося б, зв’язок між Кримом і Квебекською провінцією дуже умовний. З одного боку, Крим – автономія, яка мала фіксовані межі та певний юридичний статус. З другого боку, Квебек – малозаселені землі, які ще незрозуміло чиїми були. Але тут є один нюанс. Уже тоді, не маючи особливих юридичних статусів у цих землях, американці все ж таки примудрялися оформляти право власності на певні території. І коли Джордж Вашингтон думав над пропозицією очолити перші американські збройні сили, то віджаті британською імперією його особисті десятки тисяч акрів північно-західних земель прискорили процес прийняття рішення.
Скільки з’явилося українських патріотів серед еліт і силовиків, у яких Росія націоналізувала власність у Криму, можна лише уявити. І хоча раніше наші еліти найкраще розуміли Франкліна, то тепер вони зрозуміли б і Вашингтона.
Передвоєнні стани Штатів і України теж мали багато схожих рис. Страйки, демонстрації, бойкотування імперських адміністрацій і навіть повалені пам’ятники. За 150 років до повалення з п’єдесталу Леніна, аналогічну долю мав і пам’ятник королю Британії Георгу III в Нью-Йорку.
Цікаво, що й американські «Сини Свободи», як і українські добровольчі батальйони «Правий сектор» або «Азов», брали до лав представників найрізноманітніших верств населення. Вони чітко координували власні дії зі своєю владою, навіть нерідко конфліктували з нею, коли та намагалася обмежити їхню доволі бурхливу діяльність.
Поділ
Безсумнівно, такий конфлікт розділив суспільство колоністів на два табори. Тільки от американські сепаратисти називалися лоялістами. Відмінності між американськими та українськими ситуаціями практично нульові. І там, і там до них належав кожен п’ятий мешканець. Лоялістів усіляко підтримувала імперія, вони саботували рішення революційної влади і розгортали терористичну діяльність проти прихильників незалежності, зорганізовували збройні об’єднання, які були на боці Британії.
Мабуть, очевидною відмінністю від української ситуації є радикальніше ставлення прихильників незалежності до лоялістів. Окрім діяльності Комітетів безпеки, які виявляли підривну діяльність і складали «чорні списки» неблагонадійних («Здай сепаратиста СБУ»), була й законотворча діяльність конгресу. У березні 1776 р. конгрес ухвалив рішення про роззброєння лоялістів, а також позбавлення й обмеження деяких прав. Конвенти та законодавчі асамблеї штатів приймали закони, що позбавляли лоялістів права голосу, забороняли їм обіймати державні посади, виконувати обов’язки священиків, адвокатів, лікарів і вчителів. Також, згідно з цими законами, нелояльних до нових порядків у колоніях висилали, а в разі повторного повернення їм загрожувала смертна кара. Це, до речі, породило достатню кількість фейків тих часів. У Нью-Йорку, тодішньому оплоті сепаратизму, ширились чутки, що прихильники незалежності «стали практикувати страти з найменшого приводу».
Лоялісти під час військових дій, як і сепаратисти Донбасу, були доволі потужним бойовим кістяком із боку британських військ. Загальна чисельність їхнього війська сягала 20 тис. осіб, а билися вони дуже запекло, бо, на відміну від невмотивованих британських солдатів, втрачати їм було нічого.
Невідомо, чи були в історії США такі самі політичні полонені, якими сьогодні є Сенцов, Кольченко та інші. Але прецеденти, напевно, були. У тій самій Декларації Незалежності, прийнятій 4 липня 1776 року, серед претензій до короля Георга III було прийняття законів та актів «для виселення мешканців колоній за моря з метою їхнього подальшого передання суду за приписувані ним злочини».
Так само, як й українці до мешканців Росії, безуспішно намагалися достукатися мешканці колоній до британців. У тій самій Декларації про Незалежність є такий абзац:
«Однаково не залишали ми без уваги і наших британських братів. Періодично ми застерігали їх від спроб парламенту незаконним чином підпорядкувати нас їхній юрисдикції. Ми нагадували їм про причини, через які ми емігрували й оселилися тут. Ми волали до їхнього природженого почуття справедливості та великодушності, а також заклинали їх, заради наших спільних кровних зв’язків, засудити ці утиски, які неминуче повинні призвести до розриву нашого спілкування. Вони також залишалися глухими до голосу справедливості та спільної крові. Тому ми змушені визнати невідворотність нашого розділення і вважати їх, ким ми вважаємо й решту людства, ворогами під час війни, друзями у мирний час».
В історії США навіть був свій Ігор Валерійович Коломойський. Американського Коломойського звали Джон Хенкок. Він узяв активну участь у боротьбі за незалежність, при цьому за своєю діяльністю найближче був до контрабандистів, хоча він є вихідцем із цілком пристойної родини і навіть мав гарвардську освіту. Хенкок був суперечливою постаттю, він неодноразово сварився зі своїми соратниками, мав власні погляди, причому не завжди послідовні. З Ігорем Валерійовичем Хенкока споріднює те, що він також був губернатором, щоправда не Дніпропетровській області, а Массачусетсу – штату, який, як і Дніпро, став оплотом руху за незалежність. І хоча губернатором Хенкок став уже після війни, його, як і главу групи «Приват», цінували за ораторське мистецтво та вміння збирати кошти на потреби армії.
Можна багато ще провести паралелей між боротьбою за незалежність у США та Україні. Була в історії колоній і коаліція з європейськими державами, і бездарний генералітет перших повстанських сил, які весь час сварились між собою, і використання революції купецькою верхівкою у власних інтересах, і багато іншого.
Мабуть, єдина відмінність американців від українців полягає в якомусь лише їм притаманному прагматизмі. У розпал чергової кампанії проти британських товарів «Бостон газетт» писала:
«Не потрібно натовпу, не потрібно заколотів, не чіпайте ваших ненависних ворогів і їхню власність. Бережіть свої гроші, і ви збережете власну країну».
Тарас Богдан
