Фаворити французьких виборів: радикали, корупціонери і друзі Кремля

Також у четвірці лідерів перегонів двоє дотримуються крайніх ідеологічних переконань, а ще двох французька Феміда небезпідставно підозрює в казнокрадстві.

Зміни електорального ландшафту

Ще приблизно місяць тому для всіх, хто стежить за перипетіями французької виборчої кампанії, ситуація виглядала зрозумілою і передбачуваною. Тоді рейтинг лідера правоцентристської партії «Республіканці», особистого друга Володимира Путіна Франсуа Фійона виявився жертвою непомірних апетитів його дружини, яку дбайливий чоловік зробив своїм особистим асистентом.

Як з’ясувалося, чарівна Пенелопа Фійон на зазначеному місці не працювала, але заробітну плату отримувала справно, нагрівши скарбницю приблизно на мільйон євро.

Одночасно на передвиборчому небосхилі зійшла зірка незалежного кандидата з ліберальною платформою, колишнього соціаліста Еммануеля Макрона. Тоді як електоральна підтримка Фійона спала вниз, рейтинг Макрона зрівнявся, а потім і перевершив показники ультраправої кандидатки – ще однієї подружки Путіна Марін Ле Пен.

Попередньо картина виглядала так: Еммануель Макрон і Марін Ле Пен виходять у другий тур, причому неважливо, хто з них набере більше голосів. У другому турі Макрон акумулює голоси лібералів, помірних консерваторів, соціалістів, зелених, та й взагалі всіх тих, хто не хоче бачити на чолі країни махрову шовіністку, набирає сукупно понад 60% голосів і з тріумфом в’їжджає в Єлисейський палац.

Кампанія, однак, не тупцювала на місці. Наразі, перед першим туром голосування, ситуація виглядає по-іншому. Улюбленець усіх і вся Еммануель Макрон практично вичерпав потенціал зростання. Принаймні, рейтинг незалежного кандидата знизився з 25-26% до 22-24%. До того ж Макрон продовжує залишатися №1: за одним із загальнонаціональних опитувань, він на 1% випереджає Марін Ле Пен, за іншим – має рівний із нею рейтинг.

Прибічники духовних скріп: Ле Пен і Фійон

Щодо самої Ле Пен, то її рейтинг залишається стабільним, попри скандал із фіктивним працевлаштуванням її помічника і охоронця в Європарламенті (що коштувало Страсбургу 300 тисяч євро).

Що зовсім не дивно: виборець лідера ультраправих – яйцеголовий і непробивний французький ватник, який плювати хотів на будь-які корупційні скандали. Утім, керівник «Національного фронту» нині всіма силами намагається вийти за межі своєї електоральної бази. Якщо раніше вона обіцяла відразу ж після свого обрання розпочати Frexit (процедуру виходу країни з ЄС) і відмовитися від євро, то тепер йдеться про референдум із метою з’ясувати думку французів, а також про початок перемовин із Брюсселем про перерозподіл повноважень усередині об’єднання. У зв’язку з чим, до речі, один із кандидатів, сувереніст Франсуа Асселіном встиг звинуватити Ле Пен у відмежуванні від власної програми й сам почав доводити потребу Frexit. Що, утім, мало допомогло Асселіну – його особистий рейтинг залишається в межах статистичної похибки.

Сама ж Марін Ле Пен заявила про «цивілізаційне значення» майбутніх виборів.

«У неділю належить зробити непростий вибір між Францією, що зводиться, і Францією, що опускається ще нижче!», – заявила націоналістка.

Що, погодьтеся, звучить дещо пишномовно і зовсім нещиро, враховуючи виявлену політичну гнучкість, готовність приймати подачки в 9 млн євро від російських банків і зовсім уже негарне дрібне шахрайство з фіктивним працевлаштуванням своїх соратників.

Не занадто погано йдуть справи і в консерватора Франсуа Фійона. Особистого друга Володимира Путіна всі вже встигли списати з рахунків: прокуратура була готова затримати його не в міру практичну дружину, рейтинг головного «республіканця» летів у тартарари, а політологи і однопартійці закликали Фійона знятися з виборів. Проте Франсуа Фійон продовжив участь у перегонах. І не лише не розгубив своїх прихильників, що залишилися, але навіть трохи підтягнув показники. Що, загалом-то, теж легко пояснити: будучи одним із лідерів Західної Європи, з високорозвиненою економікою і членом великої сімки, Франція завжди була і залишається відверто корумпованою країною. Не такою, зрозуміло, як Україна, але і ставити її в один ряд із Німеччиною або Швецією також просто непристойно.

У результаті те, що вбило б на корені публічного політика де-небудь у Великобританії або в Канаді, у Франції сприймається як годиться. «Ну так, не святий, але хто з нас святий, – вочевидь подумав пересічний виборець – зате про сім’ю піклується». Так, лідер правоцентристів навіть трохи наростив свої показники, претендуючи чи на 19,5%, чи то на 21%.

У своїй програмі й у публічних виступах Фійон обіцяє відродити традиційні цінності та інші духовні скріпи, нещадно боротися з нелегальною міграцією і терористичною загрозою, для чого необхідно (сюрприз-сюрприз!) тісно співпрацювати з Росією. Загалом, такий собі «Ле Пен-лайт», лише без наміру покинути Євросоюз. Так, і, до речі, клянеться за десять років зробити із Франції найпотужнішу державу Європи. Ймовірно, роздавши всім по мільйону євро. Іншого способу для такого ривка просто немає.

Меланшон: троцькіст, критик НАТО і друг усіх диктаторів

Головною несподіванкою останніх тижнів передвиборчих перегонів стало стрімке зростання популярності колишнього сенатора і екс-міністра, ультралівого Жан-Люка Меланшона, на феномені якого варто зупинитися детальніше.

Меланшон – колишній представник крайнього лівого крила правлячої нині Соціалістичної партії Франції. Куди прийшов, до речі, із ламбертистів – одного з відгалужень троцькізму. У 2008 році він вийшов із партії, вважаючи соціалістів надто «буржуазними», і заснував власну Ліву партію. Нині він очолює так звану коаліцію «Нескорена Франція» – конгломерат комуністичних та інших лівих політсил.

Зразком справедливого суспільства для Меланшона, вочевидь, є соціалістичні режими Латинської Америки, бо він вихваляє комуністичну Кубу і мадуровську Венесуелу. Вважає, що Франція повинна приєднатися до Боліваріанського союзу – економічної співдружності Куби, Венесуели і Болівії; той факт, що у всіх трьох країнах людям елементарно нема що їсти, аж ніяк не бентежить ідейного марксиста. А такі просунуті країни, як Росія, Сирія та Іран повинні, на думку Меланшона, увійти в зазначену співдружність як спостерігачі.

Як і личить солідному комуністу, він критикує «криваву ізраїльську воєнщину» і виступає за визнання Палестини (в якій, нагадаємо, зараз біля керма перебуває всенародно обраний терористичний рух «Хамас»). Ну, і про те, що вірний ленінець хоче вивести Францію з НАТО, говорити зайве.

Крім того, Жан-Люк Меланшон підтримав російські бомбардування в Сирії. На його думку, висловлену в інтерв’ю, знищуючи Алеппо, Кремль усього лишень «вирішує проблему». На зауваження французького ведучого про те, що килимові бомбардування житлових кварталів мають усі ознаки військових злочинів, великий борець за загальну рівність відповів: «Усе це теревені».

Меланшон фактично підтримав окупацію Криму («Кримські порти життєво важливі для безпеки Росії»), обізвавши український постмайданний уряд «путчистським», в якому «мають вплив неонацисти». Зрозуміло, виступив категорично проти будь-яких заходів санкцій щодо Москви.

Так ось, ця людина, яка намагається перетягнути Францію з НАТО в Боліваріанський союз, який виступає за визнання палестинських терористів, не помічає варварського знищення населення Алеппо і виправдовує анексію Криму, має симпатію приблизно 19% потенційних виборців. Утім, для країни, в якій виникла якобінська диктатура, що накрила міста і села гільйотинами в ім’я свободи, рівності та братерства; в якій зародилася кривава і абсолютно тоталітарна Паризька комуна; і в якій були масові студентські анархістські бунти 1968 року, подібний персонаж – зовсім не щось надзвичайне.

Крім перерахованих кандидатів у президенти, варто зазначити соціаліста Бенуа Амона – єдиного, хто пообіцяв боротися з путінською Росією. На жаль, провальне правління президента-соціаліста Франсуа Олланда не залишило представникам цієї політсили шансів на успіх. Зараз рейтинг Амона коливається між 7,5% і 9%.

Таким чином, показовою рисою цієї виборчої кампанії стала наявність одразу чотирьох кандидатів, які мають шанс вийти у другий тур. Криза наявних центристських партій, які неспроможні висунути сильних лідерів і сформулювати чіткі ідеї в поєднанні з небаченою міграційною кризою, призвела до сплеску популярності правих і лівих радикалів.

Зараз лідерство, на щастя, утримує Еммануель Макрон – єдиний адекватний політик у топовій четвірці, непомічений ні в радикальних настроях, ні в корупційних скандалах, ні в симпатіях до Москви, що виходять за рамки пристойності. Водночас лідерство Макрона аж ніяк не безперечне, а чимала частина тих, хто не визначився, (аж 28%) викликає серйозні побоювання в можливому результаті першого туру всенародного волевиявлення.

Максим Вікулов