Сергей Герасимчук об атмосфере обреченности в Молдове и жесткой линии венгерской власти

∗∗∗

Молдова: ризики реінтеграції Придністров’я

∗∗∗

— Чи можлива ситуація, коли у разі перемоги партії президента Молдови Ігоря Додона на парламентських виборах і формування проросійського уряду Кремль спробує реінтегрувати Придністров’я в Молдову в форматі певних особливих статусів? І чи не змінить це електоральну карту країни, зацементувавши проросійський режим у Молдові на тривалий час?

— Тобто щодо особливих статусів росіяни пропонують для Молдови ту саму модель, що й для України?

— Так, тут простежуються паралелі, причому за обома опціями: йдеться або про «План Козака-2» для Молдови і «План Суркова» для України, або про замороження конфлікту в Україні саме за придністровським сценарієм.

— Повертаючись до електоральної карти. Фактично Молдова у своїх вподобаннях поділена навпіл: майже половина завжди підтримує проросійські політичні сили, інша половина – проєвропейські. Час від часу вони змінюються при владі. Якщо росіяни зможуть інтегрувати Придністров’я в молдовський політичний простір, то чи не призведе це до утвердження проросійських сил майже назавжди?

— Такий ризик є. Ба більше, буваючи у Молдові, я відчуваю атмосферу тотальної приреченості з боку проєвропейських сил. Хоча певним приводом для оптимізму може бути відсутність прямого кордону з РФ, а відповідно, залежність Кишинева від сусідніх держав – Румунії та України.

Окрім того, Молдова залежить від європейських грошових вливань. А розворот на 180 градусів у бік Росії позбавить Кишинів цих коштів. Нарешті, незважаючи на те, що зараз проєвропейські сили дуже слабкі й почасти корумповані, результат Майї Санду (проєвропейський кандидат у президенти Молдови, — ред.) на виборах, де вона програла з незначним відривом, свідчить про наявність попиту на нові обличчя.

— Яка зараз соціально-економічна ситуація в Молдові?

— Приблизно така сама, як і в Україні. Згідно зі статистичними даними, середня заробітна плата в Україні перевищує молдовську приблизно на 20 доларів. На суб’єктивний погляд, Кишинів порівняно з Києвом видається біднішим. Хоча є моменти, де відчувається певний прогрес. В інфраструктурному розрізі відчуваються вливання Європейського Союзу.

Хоча ЄС дедалі більше запроваджує принцип «більше за більше» — гроші в обмін на реформи. Вони раніше декларували це в рамках «Східного партнерства». Зараз це відчувається ще більше, оскільки Брюссель, з одного боку, боїться приходу до влади Додона. Із другого боку, розуміє, що нинішня коаліція також далеко не ідеально відображає інтереси Європейського Союзу.

— Додонівська Молдова може становити реальну загрозу Україні, зокрема Одеській області?

— Говорити про військову загрозу, мені здається, було би перебором. З огляду на те, що російський контингент у Придністров’ї становить 1,5-2 тисячі осіб, я не думаю, що може йтися про відкритий конфлікт. Інша річ, що в умовах гібридної війни ми можемо говорити про ризик роботи диверсійних груп через кордон.

— А чи є ймовірність, що Україна у середньостроковій перспективі також може стати реципієнтом програм ЄС, подібних до тих, які є в Молдові?

— Україна вже зараз є реципієнтом багатьох програм, і кількість донорів в Україні перевищує кількість донорів у Молдові. Інша річ, що й масштаби України та Молдови різні.

Тут, мені здається, і далі працюватиме принцип more for more (більше за більше, — ред.). Тобто Євросоюз враховує нашу ситуацію і війну на Сході, але лише за умови проведення реформ і боротьби з корупцією у нас є шанси. Якщо ж цього не буде, то і грошей теж не буде.

∗∗∗

Румунія: боротьба з корупцією та відносини з Києвом

∗∗∗

— У Румунії створено потужні антикорупційні органи, але нема окремого антикорупційного суду. В чому секрет того, що суди загальної юрисдикції не саботують діяльність антикорупціонерів, на відміну від ситуації, що склалася у нашій країні?

— Тут треба віддати належне не стільки румунам, скільки тиску Європейського Союзу. Румунія була дуже інтенсивно реформована в процесі підготовки до набуття членства в ЄС. Та й після вступу країна тривалий час була об’єктом моніторингу з боку Брюсселя. І лише зараз, в останні кілька років, ми бачимо дуже активну роботу антикорупційних структур – при тому, що в Євросоюзі Румунія вже доволі давно. Навіть за бажання таке реформування не можна було провести за один рік.

— За часів президентства Клауса Йоганніса україно-румунські відносини вийшли на якісно новий рівень – здається, що Бухарест донедавна був ледь не основним адвокатом України в ЄС. Які перспективи цих відносин, особливо з огляду на невдоволення Румунії мовними нормами закону «Про освіту»?

— У двосторонніх відносинах переломним став 2014 рік, хоча і раніше були ініціативи, були проекти, були спроби залучити Румунію. Тим паче основне спірне питання – статус шельфу острову Зміїний – було врегульовано задовго до того.

Але саме події 2014 року призвели до зростання зацікавленості Україною і до певної емпатії. Коли я спілкувався з румунами у 2014-15 роках, вони часто відсилали мене до свого досвіду часів Чаушеску і згадували, що Україна, по суті, зробила те, що свого часу зробила Румунія, скинувши владу диктатора.

Із приходом до влади Йоганніса у нас справді пожвавилися контакти: ми можемо говорити про певний прогрес у двосторонніх відносинах, ми можемо згадати про те, що Румунія була першою державою, яка ратифікувала Угоду про Асоціацію – хоча тут треба звертати увагу на те, що вона ратифікувала її в пакеті з республікою Молдова.

Ухвалення закону «Про освіту» дещо погіршило ситуацію, і це відбилося на дипломатичному рівні у відтермінуванні візиту Йоганніса в Україну і в скасуванні візиту Андрія Парубія до Бухаресту. Проте, ситуація з румунами є значно поміркованішою, ніж ситуація з угорцями.

Відмінність у підходах Румунії та Угорщини в тому, що Будапешт намагається довести свою правоту, тоді як Бухаресту важливо забезпечити права румун. Вважаю, що ключовим чинником, що призвів до проблематизації, став низький рівень комунікації з українського боку. Якби всі спірні питання було проговорено до ухвалення закону, якби не ухвалювали правки безпосередньо під час голосування, ситуація була б кращою.

∗∗∗

Угорщина: підстави для погроз Орбана

∗∗∗

—  Погрози Будапешта на адресу Києва – це більше брязкання зброєю чи вони реально готові йти до кінця?

— Я схиляюся до того, що це все ж таки брязкання зброєю. А ідея перегляду Угоди про Асоціацію взагалі видається чимось фантастичним. Угода ратифікована всіма членами ЄС, і Угорщина зараз не в тій позиції, щоб ініціювати якісь зміни – у Будапешта власні проблеми з Брюсселем, і доволі серйозні.

Жорстка позиція уряду Віктора Орбана пояснюється двома чинниками. По-перше наближаються виборів у самій Угорщині, і керівна партія «Фідес», звичайно, зацікавлена в голосах закордонних угорців. По-друге, питання закордонних угорців завжди було «фішкою» «Фідес» і уряду Орбана – так, вони мають подібні проблеми зі Словаччиною, Румунією та Україною – і всюди намагаються вибудовувати жорстку лінію.

— Наскільки реальні погрози уряду Орбана про блокування подальших кроків щодо зближення України та ЄС?

— Тут треба відзначити практику Євросоюзу: дуже рідко виникають ситуації, коли ініціативи ЄС блокує одна країна. Якщо подивитися на всі такі випадки, то зазвичай вибудовується коаліція щонайменше з кількох країн. «Один проти всіх» — такої ситуації ніколи не було.

Проте зараз Орбан розраховує на те, що він має можливість побудувати таку коаліцію, і в цьому основний негатив. Передусім йдеться про можливий альянс із Польщею, враховуючи дуже гарні стосунки Орбана та президента Польщі Ярослава Качинського та історичну близькість країн.

Але позитивний бік у тому, що, незважаючи на всю істерику угорського МЗС, Сіярто (Пітер Сіярто – міністр закордонних страв Угорщини, – ред.) сказав, що це не вплине на їхню позицію щодо санкцій. І це для нас дуже великий позитив.

Максим Вікулов

Общение состоялось в ходе визита группы украинских журналистов в Братиславу, организованного Центром «Новая Европа» и Centre for Euro-Atlantic Integration and Democracy при поддержке International Visegrad Fund.