— Оцініть політику США щодо російсько-української війни? Для американців Україна ж не пріоритет № 1?
— Ключовим елементом американсько-російських відносин є контроль над стратегічними ядерними озброєннями. Саме в цій сфері Росія є прямою загрозою для безпеки США. Проте Кремль неухильно дотримується домовленостей про скорочення чисельності таких озброєнь (новий Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь було підписано в 2010 році та передбачає доведення їх до 1550 одиниць), оскільки «спадщина», що залишилася від СРСР, надлишкова і дорога у змісті й модернізації.
У Вашингтона є вагомі підстави підозрювати Москву в порушенні іншого важливого договору — про ракети середньої і малої дальності 1987 року, що зумовлює баталії на дипломатичному фронті.
Що стосується тактичної ядерної зброї, так само як і звичайних збройних сил РФ, то вони становлять загрозу не стільки безпосередньо США, як союзникам Вашингтона — насамперед європейським.
Друге: для американців питання Сирії та України має значення, але не першочергове. Тому вони можуть вирішувати ці питання не кваплячись. В Україні американці вибрали довгострокову стратегію. Вони розуміють, що через океан складно симетрично піднімати ставки подібно прикордонній Росії.
Тому Вашингтон вирішив не дратувати Москву, але і не давати Кремлю можливість встановити контроль над Україною. Є зацікавленість в Україні як у стабільному партнері. Але вона не така, щоб вкладати серйозні ресурси. На сьогодні вони просто тримають нас на плаву.
Пріоритетом американців є не рішення наших «гарячих» проблем, а створення інституційних інструментів, які підвищили б життєздатність держави, зокрема і наші можливості відображати російську агресію в перспективі. Цей курс наштовхується на серйозний опір нашої політичної «еліти», яка бажає зберегти, схоже навіть ціною втрати державності, олігархічну систему управління. Адже вона є єдиним відомим їм способом збагачення.
— А Москва, Путін — що вони шукають в Україні?
— У російської політичної еліти сформувалося чітке бачення України як «легітимної» частини держави російської (один народ, одна церква, загальна історія та інші міфологеми), яка тією чи іншою формою повинна бути у сфері впливу Росії. На відміну від Заходу, де домінує постмодерністське бажання піти від конфлікту, знайти рішення, яке задовольняє протилежні сторони, Кремль сповідує принцип «гри з нульовим результатом». Із таким підходом незалежна і тим більше інтернуюча в європейські структури Україна означає лише поразку, яку Кремль не може допустити, незважаючи на ціну.
Таке бачення розділяє переважна більшість «простих росіян». Путін «створив» сучасну Росію настільки, наскільки його стиль мислення і поведінка обумовлені глибинними страхами і сподіваннями російського суспільства. І це правильно не тільки щодо України, але і щодо власне внутрішніх російських процесів. Я маю на увазі архаїзацію свідомості, пошук ворогів, посилення диктату держави тощо.
Ще ми для них стали одним із головних «інших» (образ «іншого» важливий для побудови будь-якої ідентичності, — Politeka). Це все накладається на російське поняття «інших»: «хохлів», «жидів», «чурок» і, звичайно ж, «піндосів». Як пояснити, що найбільша і надзвичайно багата на ресурси держава не забезпечує гідне життя для свого народу? Тільки нацьковування на «інших», пояснюючи це русофобією та різноманітними теоріями змови.
І це не винахід власне Путіна, а традиційна політика з часів заснування Росії Іваном Третім. Ось наприклад, росіяни люблять згадувати про перемогу над Наполеоном, але уникають розмови про те, що солдати переможної армії масово дезертирували і залишалися у зруйнованій війною Франції, не бажаючи повертатися до своєї «високодуховної» батьківщини, де кріпосницьке, читай рабське, життя було не мед.
Загалом, якщо немає позитивного порядку денного, народом можна управляти тільки страхом і репресіями. Ось сьогодні Путін і вибудовує державу з усіма рисами фашизму — авторитарною імперіалістичною ідеологією, культом особистості, всеосяжним контролем держави за всіма сферами життя суспільства і індивідуума, ідеєю постійної війни як сенсу існування.
— На що Путін сподівається, коли з режиму легкого авторитаризму переходить до більш жорсткого політичного контролю?
— Вважаю, сподівається на те, що зможе «пересидіти» демократію. Європейські та американські політики змінюються на виборах, а він може утримувати владу стільки, скільки, як йому здається, — захочеться.
Зараз європейська спільнота переживає глибоку кризу. Малоймовірно, але не виключена подальша фрагментація Британії. У зв’язку з виходом з ЄС почалися відцентрові процеси в Шотландії, Уельсі та Північній Ірландії. Ну, і власне Євросоюзу. Там настав час «друзів Путіна» — політиків лівацького і украй правого спрямування, які хотіли б поховати загальноєвропейський проект.
Такий сценарій — межа сподівань володаря Кремля. Він упевнений, що це відкриє шлях до повернення до ліги геополітичних важкоатлетів. Він кинув виклик історії і хоче переграти час.
— На мінських домовленостях, що давно протерміновані, можна поставити хрест?
— Мінські домовленості для Росії нічого не варті. Це просто прикриття, щоб зібрати сили і вдарити ще раз у зручний для Кремля момент.
Наша влада підіграє, не хоче реагувати адекватно — розірвати дипвідносини, ввести воєнний стан. Мінські домовленості виписані так, що нібито в нас йде громадянська війна.
— Які плани Кремля на короткострокову перспективу?
— Не секрет, що внутрішньоукраїнська політична криза набула латентного стану — щоб там не казали наші влади про її «подолання» через зміну прізвищ в уряді. Путін зараз гратиме на цій кризі, активізуватиме своїх агентів. Це і опозиціонери, і популісти, і той самий Московський патріархат, який повинен підірвати здатність українців до опору постійними закликами до «миру».
Коли московський піп каже про мир, то має на увазі капітуляцію перед так званим Третім Римом, який, власне, є політизованою єрессю. Адже тільки ця конфесія від самого початку російської агресії продовжує віщати в парадигмі Кремля. Виняток становлять окремі священнослужителі.
Головне для Москви — загнати націю у відчай. Якщо наш президент додумається спробувати продавити проведення виборів на непідконтрольній території, це поглибить економічну кризу і поставить під сумнів легітимність влади. Паралельно Москва промацуватиме слабкості Києва у східних і південних регіонах.
Все це накладається на прогнозоване загострення ситуації у зв’язку з підвищенням тарифів, падінням рівня життя. І значний просів розмір малого і середнього бізнесу, за рахунок якого фактично ведеться війна і подоба реформ.
Я вже не кажу про олігархічний консенсус, що душить Україну, велика частина учасників якого зацікавлена у примиренні з Путіним на «прийнятних» умовах. Чи варто говорити, що ці умови не збігаються зі сподіваннями та вимогами тих, хто творив Революцію Гідності і зараз ціною своїх життів зупиняють метастатичний на Донбасі «русскій мір»?
— Євросоюз зараз виглядає слабким, як ніколи. Там набирають популярність ліві та праві популісти, які пропонують прості рішення складних проблем. Європа заходить у популістський тренд? І це все напередодні виборів у Німеччині та Франції у 2017 році.
— Треба почати з «кінця історії», тобто 1990-х років, коли Захід повірив в остаточну перемогу ліберальної демократії над тоталітарними ідеологіями. ЄС всіляко сприяв інтеграції Росії у свої структури, засновані на демократичних цінностях, ринковій економіці, а головне — на правових нормах і джентльменських домовленостях.
Росію включили в «Велику вісімку», НАТО встановило більш-менш продуктивний діалог і зрозумілі правила гри. Альянс, вважаючи, що Москва не несе великої загрози, почала процес скорочення військової присутності і витрат на оборону.
Югославська кампанія Заходу стала великою травмою для російської військової і політичної еліти, яка не на жарт боялася, починаючи «відновлення конституційного ладу» в Чечні, а по суті — етноцид чеченського народу. Вірячи в те, що Захід планує якщо не повторити щодо Росії югославський сценарій, то використовувати технологію «кольорових революцій». Ну, не вкладається в них у головах, що народ може бути суб’єктом, вся історія держави російської свідчить про зворотне.
Російська політична еліта почала активно розробляти ідеологію і реваншистські плани. На Заході вважали за краще не помічати авторитарні і мілітаристські тенденції у Росії навіть після російсько-грузинської війни. Для заспокоєння агресора американці пішли на «перезавантаження», а європейці на «партнерство заради модернізації».
У Сполучених Штатах же, на хвилі невдоволення суспільства зовнішньою політикою загалом і вторгненням в Ірак зокрема, до влади приходить Обама — прихильник багатосторонньої дипломатії та збільшення участі інших у світових справах. Обама зробив акцент на такій поведінці, де США дають світу привабливу модель, але не нав’язують її, не примушують до любові силою.
Це означало, що контроль США над Європою став слабшати. А європейці якось швидко забули, що своєю безпекою і процвітанням протягом півстоліття вони зобов’язані Штатам. Дивно, але в більшості країн старої Європи піднявся антиамериканізм.
Тим часом у внутрішньоєвропейських справах стала очевидною інтеграційна криза (провал конституції і велика політична консолідація ЄС), яка була погіршена ще й фінансово-економічною. За помилки політичних і фінансових еліт заплатила держава, а по суті, середній клас.
Проект ЄС почав серйозно буксувати. Тут ще прийшла «арабська весна» на Близькому Сході, почалася громадянська війна в Сирії, яка генерує хвилі біженців. На цьому тлі почали зростати консервативні і націоналістичні настрої, що загрожують стати мейнстрімом.
Ліві теж не залишилися в боргу — вони перекваліфікувалися зі захисту прав пролетаріату на права меншин, екології, гендерну рівність і залучили антиімперіалістичну риторику, яка головною мішенню бачить США, а не Росію.
— Зараз спостерігається якась конфронтація в елітах Німеччини. Це особливо помітно, якщо уважно читати те, що говорить Ангела Меркель і Франк-Вальтер Штайнмаєр.
— Це пов’язано з наближенням виборів у Німеччині і ослабленням позицій Меркель. Ангела Меркель посилила роль Німеччини в ЄС. Це її заслуга. Але вона ж взяла на себе відповідальність за вирішення проблеми біженців. Цим вона фактично захищала принципи і цінності європейської спільноти — права людини і принцип співчуття. Але, негативні наслідки такого рішення підривають її рейтинг. Дійшло до того, що Меркель звинувачують у тому, що вона стала тригером виходу Британії з ЄС.
Конфлікт зі Штайнмайером і соціал-демократами ілюструє відсутність єдності не тільки щодо Росії, але Великобританії. Якщо поляки і Меркель хочуть не прискорювати процес виходу Британії з ЄС, зробити його м’яким, щоб він приніс мінімум шкоди всім сторонам, то Штайнмаєр сповнений рішучості просто «стусанами» виганяти британців. Звичайно, на це із задоволенням дивляться з Москви.
— Наскільки ймовірний розвал або затяжна економічна криза Євросоюзу, яка, зрозуміло, вдарить по Україні та всій Східній Європі?
— Європа це складний клаптевий організм. Історично, тут постійно були конфлікти, війни. І ось народження європейського проекту після Другої світової війни було покликано нівелювати ці суперечності. Європейське співтовариство, окресливши зовнішні свої кордони, фактично стерло їх між собою.
Багато людей в Європі забули про катастрофічні наслідки двох світових воєн. Вони просто почали ставитися до безпеки як до даності. Тому цінність Євросоюзу зменшилася, звелася тільки до повсякденної питання особистого добробуту.
Зараз перед європейською елітою постав виклик, від реакції на який залежить майбутнє не тільки Європи. На мій погляд, Берлін і Париж намагатимуться реалізовувати проект ще більшої інтеграції країн-ядра. Як це сприйме політична периферія — питання відкрите.
Незважаючи на явну кризу, я впевнений, що європейці знайдуть у собі сили й інтелектуальні здібності вийти з неї. Зараз ЄС повинен прийняти доленосне рішення у політичній інтеграції, в економіці, у зменшенні політичних загроз із боку популістів як лівого, так і вкрай правого спрямування.
— Як Путін діятиме в нових умовах?
— Мета Росії — розвалити ЄС і значно розхитати євроатлантичну єдність. Тут важливо те, як діятимуть американці. Якщо вони покажуть достатній рівень підтримки і активності — єдність збережеться. Росія ж спробує створювати дугу нестабільності навколо Європи. Вони оточують Європу від Калінінграда до Криму і Середземного моря та намагаються перекрити шляхи постачання енергоносіїв в ЄС, в обхід РФ.
— Щоб перекрити поставки, якщо вилучити постачання морем, то з Азії в Європу треба вилучити транзитні можливості Туреччини, яка хоче стати транзитером азербайджанського, курдського (Іракський Курдистан) і, можливо, туркменського й ізраїльського газу в ЄС.
— Туреччина намагалася дотримуватися політики безконфліктності з сусідами. Однак інтереси Туреччини і РФ в Сирії суперечать один одному. Кремль підтримує частину курдів, що не подобається Анкарі.
Незважаючи на конфлікт, є і спільні проекти. Це атомна енергетика (РФ повинна побудувати в Туреччині АЕС, — Politeka). Тут вони ще можуть знайти спільну мову. Але перетворення Туреччини в регіональний енергетичний вузол, який контролюватиме потоки з Азії в Європу, — суперечить планам Москви.
Ідея хаба навряд чи реалізується значною мірою через те, що Анкара не може гарантувати безпеку виробникам і транзитерам на Кавказі. Саме в цьому контексті слід розглядати вірмено-азербайджанський і російсько-грузинський конфлікти.
До того ж, давайте не забувати, що в Туреччині є і внутрішній виклик — ісламізація. Йде повзучий демонтаж державної моделі, створеної Ататюрком, концентрація влади, послаблення впливу армії — гаранта світської держави, що прагне до модернізації. Ісламізація освіти і політики зараз закладає невизначеність під майбутнє держави. Чим все це обернеться? Тут можна тільки здогадуватися.
— А як розвиватиметься ситуація на Кавказі. Восени у Грузії заплановані вибори, а це завжди небезпечний період для країн, які межують із РФ.
— Думаю, що навряд чи Туреччина зможе щось гарантувати Грузії. Є проблема Сирії, є проблема з курдами. Фактично турецька армія знаходиться у стані війни з курдами Туреччини. Війна малої інтенсивності йде постійно. У довгостроковій перспективі Туреччина спробує створити противагу Росії на Кавказі, але на витіснення Москви поки що сил немає.
— Що потрібно робити Україні?
— Для початку, розібратися самою із собою. Україні потрібно конвертувати олігархат у великий бізнес, який гратиме за загальними правилами і втратить вплив на прийняття політичних рішень. Наш олігархат, бажаючи зберегти status quo, не дозволяє ні реформувати державу, ні воювати так, як цього вимагає ситуація. Цей «гордіїв вузол» може розрубити лише сама Україна.
Олександр Куриленко
