За оцінками міжнародних експертів, незареєстрованої зброї у нас приблизно 5 млн. Це практично дорівнює кількості автомобілів у країні.
Чи варто проводити референдум щодо легалізації зброї, що таке право на збройний захист та як нинішня система знецінює людське життя, в інтерв’ю Politeka розповів голова Наглядової ради ВГО «Українська асоціація власників зброї» Георгій Учайкін.
– У політичних колах активно обговорюють можливість проведення консультативного референдуму щодо легалізації в Україні зброї. Наскільки такий референдум можливий? Адже в нашому законодавстві сама процедура «консультативного референдуму» не прописана.
– Антон Геращенко, який озвучив цю ідею, чудово розуміє, що далі його гучних заяв це нікуди не піде. Жодного референдуму не буде. У країні є більш нагальні проблеми. Подібні речі лише вводять суспільство в оману.
Окрім того, організація референдуму дуже дорого обійдеться. Це шалені витрати з бюджету. Давайте уже все разом тоді робити. Адже у нас накопичилось багато питань, які депутати у ВР не можуть вирішити. Та ж сама недоторканність депутатів, імпічмент президента, питання землі, окупованих територій… Правда в тім, що українські політики самого слова «референдум» бояться як чорт ладану.
– Але все ж таки взяли на озброєння цю тему. Отже, її просування, навіть на рівні заяв, комусь вигідне.
– Давайте розберемось спершу із термінологією. Часто вживаємо визначення «легалізація зброї». Це абсолютно некоректно. Насамперед потрібно законодавчо урегулювати обіг зброї в Україні. У нас досі немає відповідного закону. Тому й виникає низка проблем.
Мене часто запитують – законна зброя чи незаконна. А де закон, який це визначав би? Те ж саме з легальною і нелегальною зброєю. Де той закон, який поміж ними проводить чітку межу? Треба в правовому полі визначити, хто, з якого віку, на підставі чого має право володіти зброєю.
Вбивство в Дніпрі: що відомо про загиблих АТОвців (фото, відео)Другий момент – для чого нам зброя? Конституція визначає, що кожен має право захищати своє життя. Але як це право реалізувати? Як на мене, лише надавши громадянам право на збройний захист. У цьому тлумаченні зброя – просто інструмент реалізації прав людини.
– Чому ж політики не перестають оперувати поняттям «легалізація зброї»?
– Це нам старанно нав’язують, аби суспільство не розуміло суті. В їхньому сприйнятті, легалізація – це коли всі бандюки тикатимуть зброєю в обличчя перехожим. Таке нав’язування – частина системи, фундаментом якої є Міністерство внутрішніх справ. Воно монопольно керує всіма процесами в сегменті громадської безпеки, ринку, бізнесу.
Потім надбудова – політики, які ухвалюють відповідні закони. Це ціла система, яка робить усе, аби людина почувалася у своїй же країні рабом, а не тим, хто має законні можливості постояти за себе.
– У нас є поліція. Хіба вона не здатна захищати громадян?
– Назвіть хоча б один випадок, коли поліція прибула вчасно і завадила скоєнню злочину. От зарізали нещодавно ветерана АТО поблизу метро. Поруч була припаркована поліцейська машина. Чим це йому допомогло? Нічим. Поліція патрулює вулиці, але вона не може опинитись біля кожного громадянина, коли йому необхідна допомога. Що родичам загиблих від того, що поліцейські їздять на нових машинах і мають шляхетніший вигляд, ніж їхні попередники? Нічого.
– Не кожен у кризовий момент може зорієнтуватись і застосувати зброю. Часто навпаки – завдають собі ще більшої шкоди. Що у такому разі робити?
– «Червона лінія» проходить у свідомості кожного з нас. Є ситуації, коли не вдається обійтись легким побиттям чи втратою гаманця. Приходиться захищатись. От ти плануєш своє життя, а його хтось свавільно відбирає. Або ж заощаджуєш, формуєш статки, а зловмисник приходить і все забирає. Який тоді сенс такого життя?
– Як підготувати людей до грамотного володіння та використання зброї?
– Багато хто вважає, що після узаконення права на збройний захист пістолет можна буде отримати в найближчому кіоску. Мовляв, хтось його там видаватиме. Це те саме, що підійти з паспортом і сказати: «Я – громадянин України, тому видайте мені хлібину, шмат масла і палицю ковбаси».
Безпідставно ніхто нікому нічого не видаватиме. Є відповідний законопроект. Він уже три роки лежить у ВР. Його не хочуть ухвалювати. Там передбачене створення розгалуженої системи підготовки майбутніх власників зброї. Прописується програма доволі жорсткої процедури навчання: здача іспитів на знання Кримінального кодексу, надання першої медичної допомоги, поводження зі зброєю тощо.
Больові точки: коли ми з ними помиримось?Урешті-решт, отримання ліцензії, з якою в сертифікованому магазині за свої кошти можеш купити відповідну зброю. При цьому ставиш свій підпис, що віднині відповідаєш за кожний постріл із купленого пістолету. Мусиш усвідомити всю відповідальність. Це ж не рогатка якась.
– Мабуть, не все так очевидно, якщо у ВР досі немає політичної волі ухвалити цей закон. Що заважає?
– А хто в цьому зацікавлений? ВР? Подивіться на її склад. Там одиниці тих, хто заслуговує на довіру з боку суспільства. Дивлячись на їхні декларації, розумієш, куди зникають податки.
Тарифи піднімати – це у нас запросто. Погратись із пенсійним віком – теж не проблема. І референдуми жодні не потрібні. В політиків є власні інтереси. А в базових цінностях людей не прагнуть розбиратись.
Гляньмо, яке фінансування на наступний рік отримало МВС – десятки мільярдів гривень. Ось це їхні інтереси. Коли ж ви запитуєте владу, чому рівень злочинності в країні зашкалює, то відповідають, що їм потрібні додаткові підрозділи, кошти.
Якщо люди отримають право на самозахист, то одразу ж постане питання – може, всіх цих правоохоронців у такій кількості і не треба? А це передбачає скорочення фінансування, особового складу, а вони в цьому не зацікавлені.
Справа не лише в депутатах. Уся система побудована так, аби люди працювали, платили податки, але не мали права на захист. Проте система, яка унеможливлює базовий інстинкт самозбереження, приречена.
– Що може змінити цей стан справ?
– Нічого – це питання часу та певного розвитку подій. Поки що Україна стрімко наближається до дна в питанні громадської безпеки. Розплутати цей гордіїв вузол неможливо. Лише розрубати. Бажано в законний спосіб.
Тут треба зрозуміти логіку всього процесу. В Україні сьогодні “умовно законно” можна придбати лише мисливську зброю. Тобто йдеться про рушницю, або ж карабін. Носити її з собою незручно. Та й в машині не залишиш. Якщо поцуплять – будуть проблеми. Доводиться зберігати лише в сейфі. А як же на вулиці себе захистити?
Тому й виникає абсолютно логічне питання – як купити пістолет? Ніхто тобі його офіційно не продасть. Особа шукає людей, які продадуть їй «чорний» ствол. Зазвичай той, який «приїхав» із зони АТО, або крадений. Не бояться, що упіймають. Яка різниця – все одно хабарі всі беруть. Мовляв, спершу своє життя захищу, а потім із правоохоронцями питання вирішуватиму. Але не мертвим чи інвалідом, а живим.
Так і формується попит на “чорну зброю”. Звісно, не бракує тих, хто знає, що вся країна шукає такі можливості. Формують пропозицію. Беруть дешевше, продають дорожче. Якщо ми говоримо про зразки зброї часів СРСР, то ціна коливатиметься в межах кількох сотень доларів. Підйомна сума.
Війна Порошенка та Гройсмана: хто переможе– Чи легко вийти на «чорний» ринок?
– Тут як із гральним бізнесом. Він заборонений, але всі прекрасно знають, де ймовірні точки з гральними автоматами. Так само зі зброєю. Кому треба, той без проблем знайде.
– Це вигідна справа?
– Часто прибуток сягає сотень процентів, бо отримують зброю ледь не задарма. Пішов бізнес-процес. Є попит, пропозиція, є структури, які всі це контролюють і розказують, скільки стволів у країні, що воює, вилучили за рік.
Цей процес можливо зупинити лише вгамувавши попит – ухвалити відповідний закон. Поки що продовжуємо котитись на дно. Коли суспільство перебуває у такому складному стані, може бути що завгодно. Це так просто і розумно – зробити так, аби громадянам не доводилось купувати щось на «чорному ринку». Нарешті надати право пройти всю законну процедуру навчання та придбати «законну» зброю. Це докорінно змінить ситуацію.
Проте в нашій країні людське життя насправді нікого не цікавить, його цінять дедалі менше. Тож громадянам України доводиться розраховувати лише на себе.
Романія Горбач