Африканський сценарій для Путіна: хто замінить диктатора Мугабе

Шона, матабеле і геноцид

Історично склалося, що більшість африканських країн, розташованих на південь від Сахари, не можуть похизуватися ні нормальною економікою, ні ефективним державним апаратом, ні розвиненим громадянським суспільством, ні скільки-небудь розвиненою інфраструктурою, медициною та освітою. Корупція, племінні чвари і безпросвітна бідність давно стали візитною карткою Чорного континенту. Але навіть у цій чудовій компанії одна південноафриканська країна домоглася таких видатних успіхів, що сама її назва стала загальною назвою, символом бідності, інфляції і цілковитого правового свавілля. Ця славна країна – Зімбабве.

На обширних територіях південної Африки на північ від річки Лімпопо здавна жили численні племена народностей шона, які за свою історію створили кілька царств. Останнє з них мало промовисту назву «імперія Розви» («руйнівників») і займалося тим, що продавало рабів європейським торговцям, а на виручені кошти правителі Розви утримували армію і гарем. Загалом, як одна недалека від нас північна країна (щоправда, замість рабів вона продає нафту).

Заборона работоргівлі в кінці XVIII – початку XIX століть завдала сильного удару по економіці Розви. І приблизно тоді ж на землях сучасного Зімбабве з’явився справді страшний ворог: з півдня наступала добре озброєна армія матабеле (вони ж – ндебели) – народності, спорідненої зулусам, на чолі з Мзіліказі – воєначальником зулуського короля Шака.

Подібно зулусам, матабеле практикували створену Шакою концепцію мфекане – тотального геноциду завойованих народів. Все чоловіче населення винищувалося (як правило, досить витонченими способами), жінки ставали наложницями, діти – рабами. Всього за час мфекане, за скромними підрахунками, було вирізано не менше двох мільйонів чоловік. Переселившись на землі Зімбабве, Мзіліказі створив державу матабеле, що мала 80-тисячне військо, основною роботою якого був збір данини з місцевого населення, що перебувало в рабському становищі.

Родезія: житниця Африки

У 1880-х засновник британської Південно-Африканської компанії Сесіль Родс отримав від короля матабеле Лобенгули (сина Мзіліказі) концесію на створення поселень і освоєння копалень. Незабаром перші конфлікти призвели до війни, в ході якої 700 солдатів компанії розгромили десятки тисяч матабеле. Булавайо, столиця матабеле, стала центром Південної Родезії – колонії, названої на честь Сесіля Родса. Незважаючи на безперервні повстання матабеле (тільки у 1896 році були вирізані сотні білих поселенців), населення й економіка території стрімко зростали: до 1897 року колоністи побудували залізницю до Кейптауна, ще через два роки – у Мозамбік. У 1923 році Південна Родезія стала офіційною колонією Британської імперії. До того часу фермери-колоністи, що зайнялися обробкою землі, перетворили регіон в справжню житницю Африки.

Кінець 50-х – початок 60-х років минулого століття ознаменувався розпадом провідних європейських колоніальних імперій, включаючи Британську. Не стала винятком і Південна Родезія: у 1964 році білі колоністи, які об’єдналися у Національний фронт, оголосили країну незалежною республікою. Великобританія, а разом з нею і весь світ не визнали незалежність Родезії, звинувативши білу меншість в узурпації влади, провадженні політики апартеїду і сегрегації. Що відверто не відповідало дійсності: в країні не існувало расових цензів і обмежень. На виборах застосовувався майновий і освітній ценз – як раз з метою непотрапляння до влади таких людей, як майбутній лідер Роберт Мугабе. Режим керівника Південної Родезії Яна Сміта не був расистським не тільки за формою, але і по суті: корінному населенню була відкрита дорога для отримання освіти, чорношкірі, що здобули освіту, потрапляли в парламент, ставали чиновниками, правоохоронцями та суддями; у силових структурах пліч-о-пліч служили і чорні, і білі. Тим не менш, країни Заходу в ультимативній формі вимагали від офіційного Хараре проведення загальних виборів, без будь-яких цензів. Великобританія, США і Європа ввели проти країни економічні санкції, а Радянський Союз і Китай підтримали грошима і зброєю антиурядові повстанські угруповання. Зокрема, Москва зробила ставку на лідера Народно-революційної армії Зімбабве Джошуа Нкомо, що дотримувався комуністичних поглядів, а Пекін підтримав Африканську національно-визвольну армію Зімбабве Роберта Мугабе, який з цього приводу записався в ідейні маоїсти.

Як перетворити квітучу країну в справжнісіньке пекло: рецепти від Мугабе

Незважаючи на успіхи родезійского спецназу і зростання економіки, що продовжувалося попри санкції, тиск з усіх сторін зробив свою справу – уряд Яна Сміта вимушений був поступитися. На всезагальних виборах, що відбулися в 1980 році, перемогу здобули маоїсти на чолі з Мугабе, який і залишався «батьком нації» аж до останнього часу. Як сказав з цього приводу Ян Сміт: «демократія по-африканськи: одна людина, один голос, один раз». Країну перейменували на Зімбабве.

Першою масштабною ініціативою нового лідера стала каральна операція проти вчорашніх бойових товаришів з організації Джошуа Нкомо. Тут згадали традиції мфекане: Нкомо був лідером матабеле, а Мугабе – шона. Натреновану КНДР 5-ту бригаду направили в Матабелеленд, де вона вирізала, за найскромнішими підрахунками, не менше 20 тисяч осіб, ще десятки тисяч відправили в концтабори. Організатором чисток став керівник місцевого КДБ Еммерсон Мнангагва, який отримав за свою патологічну, навіть за мірками Чорної Африки, жорстокість прізвисько «Крокодил». До речі, Мнангагва нітрохи не соромиться свого прізвиська. Зовсім навпаки, щоб підкреслити його, він принципово одягається тільки в бренд Lacoste.

Тим часом економічна ситуація в країні, керованій ідейними комуністами та запеклими борцями проти білого імперіалізму, стрімко погіршувалася. Мугабе звинуватив у саботажі білих фермерів, які продовжували обробляти близько 70% орних земель. При цьому вони забезпечували роботою чорних. У 1991-2001 роках люди все того ж «Крокодила» забирали землі у білих фермерів. Тих, хто пручався, вбивали і калічили. Конфісковані землі роздали прихильникам диктатора, які були здатні на все, що завгодно, тільки не на ведення чесного землеробства. Ферми прийшли в запустіння, білі втратили джерело існування, корінне населення – роботу, країна – один з небагатьох активних секторів економіки та джерел надходження валюти.

Економіка Зімбабве остаточно звалилася в прірву, в країні настав голод. Щоб отримати гроші, уряд увімкнув друкарський верстат. У 2008 році інфляція склала 231 мільйон відсотків, а рівень безробіття – від 80 до 94%. До 2009 року, коли сукупна інфляція за підсумками останніх років склала 500 мільярдів відсотків, країна відмовилася від національної валюти. Тепер розрахунки здійснюються в доларах США, південноафриканських рендах та іншій твердій валюті.

Оскільки в злиденній країні популярність Мугабе нехай повільно, але падала і серед чорношкірого населення, диктатор не гребував жодними методами у боротьбі з опонентами. У 2005 році влада під приводом боротьби з антисанітарією знесла нетрі в опозиційно налаштованих регіонах. В результаті сотні тисяч людей залишилися без даху над головою. У 2008 році Роберт Мугабе майже програв перший тур виборів кандидату від демократичної опозиції Моргану Цвангираї. В результаті Цвангіраї змусили зняти свою кандидатуру, а головорізи «Крокодила» винищили сотні прихильників опозиціонера.

Gucci проти Lacoste

На тлі етнічних і расових чисток, переслідування опозиції та економічного колапсу, всередині керівної групи зростало протистояння за трон старого, хворого на рак диктатора. Все більше реальної влади отримувала амбітна дружина президента, порівняно молода (52 роки) Грейс Мугабе, що отримала прізвисько Miss Gucci за невгамовну любов до дорогих брендів. У злиденній країні вона жила в палаці, побудованому за $26 млн, їздила в дорогі шопінг-тури по європейських столицях, де витрачала десятки тисяч євро на одяг від дорогих західних брендів. Діти Грейс, які проживають в ПАР, ОАЕ, Великобританії і США – де завгодно, тільки не в Зімбабве – постять в Інстаграмі розкішні маєтки, дорогі машини і процес обливання шампанським інкрустованих діамантами швейцарських годинників.

Сама ж Грейс в останні роки практично повністю зосередила владу в своїх руках, керуючи країною від імені хворого чоловіка. У 2014 році вона домоглася звільнення віце-президента Джойса Муджуру, а на початку листопада її зусиллями свою посаду втратив і новий віце-президент Еммерсон Мнангагва – той самий «Крокодил». Серед інших звинувачень «Крокодилу» висунули змову з проклятими білими і чаклунство.

Але тут Miss Gucci переоцінила свої сили. На захист «Крокодила» одностайно встали всі силовики – в першу чергу, командувач армією Костянтино Чивенга. Військові ввели в столицю танки і взяли президента під домашній арешт – нібито, для його ж блага, щоб «зупинити тих, хто хоче зруйнувати досягнення революції». Спочатку панівний клас розколовся – так, молодіжне крило владної партії стало на бік подружжя Мугабе. Але незабаром вже путчистів вітали рішуче всі – народ зустрів військових бурхливими гуляннями, а партія повідомила у Твіттері про початок в країні «нової ери під керівництвом товариша Мнангагви». Спільними зусиллями Роберта Мугабе вмовили піти у відставку, що 93-річний диктатор і зробив 21 листопада цього року, після 37 років незмінного перебування при владі.

Роберт Мугабе, якого разом із Жаном Бокассою й Іді Аміном можна вважати зразком класичного, хрестоматійного диктатора Чорного континенту, за майже чотири десятиліття перебування при владі він перетворив багату, квітучу країну на руїну. Економіка, інфраструктура і державні інститути зруйновані цілковито; житниця всього континенту голодує; безробіття і злочинність б’є всі рекорди; про освіту та медицину народ давно забув; опозиція знищена; білі втекли з країни, а чорні живуть у багато разів гірше, ніж під час правління білої меншини. На жаль, було б верхом наївності очікувати поліпшень від професійного ката Еммерсона Мнангагви. І єдиний проблиск світла в темному царстві – інформація про те, що Мнангагва перед самим переворотом їздив у Пекін. Якщо припустити, що Піднебесна санкціонувала зміну влади з метою встановити над Зімбабве свій протекторат, то тоді останнім подіям можна лише радіти: зовнішнє управління означатиме наведення там хоч якогось порядку.

Максим Вікулов