Нова Холодна війна або чергові політичні ігри? Як показують останні події, чіткої відповіді на це питання немає ні в кого.
Чи можлива насправді руйнівна ядерна війна, які варіанти експансії обмірковують зараз у Кремлі, а також що заважає Україні стати європейською державою, в інтерв’ю Politeka розповів рабин, політолог Авраам Шмулевич.
– На міжнародному рівні активізувалося питання можливої ядерної війни з Північною Кореєю. Що це – реальна загроза чи політика гучних слів?
– Загалом усе можливо. Адже в нас є дві держави (Росія та Північна Корея), які на політичному рівні заявили, що готові застосувати ядерну зброю. Такого не було навіть в епоху Холодної війни. Тоді застосування ядерної бомби було малоймовірним, оскільки наслідки були б уже дуже руйнівними для всіх сторін. Зараз усе по-іншому. Ядерна зброя модернізується, стає все менш руйнівною.
Нещодавно (13 квітня) США вперше застосували в Афганістані найпотужнішу з коли-небудь використовуваної у бойовій обстановці неядерну зброю – бомба GBU-43/B MOAB. Абревіатура MOAB офіційно означає «Massive Оrdnance Air Вlast» (важкий боєприпас фугасної дії). Але у ЗМІ її називають «Mother of All Bombs» – «Мати всіх бомб». Вона призначена саме для знищення підземних споруд. І це ще не найпотужніша з неядерних протибункерних бомб в американському арсеналі.
Через день після цього, 14 квітня, було проведено випробування на полігоні в Неваді нової ядерної бомби B61-12 gravity bomb, «гравітаційної». Вибухає у глибині земної поверхні. Фактично ці одночасно показані американцями бомби призначені для знищення вищого керівництва країни, яке захоче застосувати ядерну зброю.
Зрозуміло, що для Путіна і Кім Чем Ина втрата власних громадян не важлива. Самі вони сподіваються відсидітися в підземних бункерах. Не вийде.
– Модернізувати ядерну зброю – це одне, але застосувати – зовсім інше питання. Що може стати точкою кипіння?
– Звичайно, не хочеться вірити в гучні заяви політиків. Найчастіше диктаторські режими роблять кроки, які не можна пояснити з точки зору здорового глузду.
Говорячи про Південно-Східну Азію, там є протистояння між Китаєм й іншими країнами – Японією, Філіппінами, В’єтнамом.
Актуальна досі проблема Тайваню, яку Китай хоче вирішити військово (це навіть передбачено в офіційній військовій доктрині). Є ще непередбачуваний лідер Північної Кореї і криза в Південній, якою він може захотіти скористатися. Також маємо США, де абсолютно не зрозуміло, у чому полягає їхня політична лінія.
Не забуваємо і про Росію, яка може скористатися ядерним арсеналом, щонайменше для шантажу. Так що події можуть розвиватися, як снігова куля.
– Ізраїль колись розібрався з іракською і сирійською ядерною проблемою. Наприклад, у 2007-му ВПС Ізраїлю розбомбили в Сирії об’єкт, який ймовірно був споруджуваним ядерним реактором. Чи слід американцям застосувати такий же досвід щодо Північної Кореї?
– Так, в Ізраїлі був такий досвід. Один – в Іраку, коли Саддам Хусейн будував ядерний реактор, і другий – по сирійському об’єкту. Весь світ засудив операцію в Сирії. ООН погрожувала навіть запровадити санкції проти Ізраїлю. Деякі, до речі, були запроваджені.
Ніхто сьогодні не виражає подяку Ізраїлю за те, що в Сирії немає ядерної бомби. Уявіть, що було б зараз, якби в руках Башара Асада виявилася ядерна зброя. Сперечалися б зараз про те, наскільки ймовірним є, що ядерна бомба вибухне на вулицях Парижа. Це все показує, наскільки політики навіть демократичних країн недалекоглядні.
Але тут є суттєва розбіжність між стратегією Ізраїлю в Іраку і Сирії та нинішньою ситуацією в Північній Кореї. Ізраїль тоді діяв на випередження. Ядерний реактор у Сирії, наприклад, ще не було побудовано. У Північній Кореї вже є ядерна бомба.
Попередній адміністрації США потрібно було діяти раніше. Але вся політика Обами полягала в тому, що оголошувалася якась «червона лінія», яку не можна перетинати. Потім противник цю лінії перетинав. Америка нічого не робила, але оголошувала наступну «червону лінію», при порушенні якої вже точно слідуватимуть жорсткі заходи. Ця лінія порушувалася, оголошувалася наступна. Так що час втрачено.
Завдавати удару варто тепер лише за цілковитої впевненості, що вдасться всі ядерні боєголовки знищити до того, як вони встигнуть злетіти. Інакше великих жертв не минути.
– Якщо час згаяно, то яку лінію слід застосувати адміністрації Трампа?
– Найневдячніша річ – це прогнозувати зовнішньополітичну лінію президента Дональда Трампа. Він абсолютно непередбачуваний, і я не можу зрозуміти ту логіку, якою він керується. Підозрюю, що і сам Трамп її не знає.
До приходу у владу заявляв, що його головний пріоритет у зовнішній політиці – це боротьба з Китаєм. Дійсно, є величезний зовнішньоторговельний дефіцит між Америкою і Китаєм (на користь останнього).
Китай проводить агресивну зовнішню політику. Трамп критикує і скасовує Транстихоокеанське партнерство (торговельна угода між 12-ма країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону, – ред.). До того ж нічого не пропонує натомість. Яка альтернатива – досі невідомо. Але далі – більше.
Трамп безліч разів заявляв, що Китай свідомо шкодить американській економіці. Що чинні угоди дуже невигідні США. Але зараз він раптом заговорив, що Китай і зовсім не є проблемою. Що Америці він свідомо не шкодить, і що США не лише не збирається скасовувати наявні угоди про торгівлю з Китаєм, але готові надати Китаю якісь економічні преференції, якщо Китай допоможе вирішити проблему з Північною Кореєю.
До цього буквально протягом декількох днів з’являється звідкись найголовніша для США нова зовнішня загроза – Північна Корея. Китай раптом перетворюється на партнера, який допомагає в боротьбі з режимом Кім Чен Ина.
Про Північну Корею все відомо теж давно, так що раптова актуалізація цієї теми незрозуміла. Не кажучи вже про те, що давно відомо, що ключ від Північної Кореї перебуває в руках Пекіна. Китай і Росія – єдині торговельні партнери Північної Кореї. Та й всі необхідні ресурси для створення ядерної зброї Пхеньян теж отримує з Китаю. Так що союз Китаю і США взагалі незрозумілий.
– Напевно, ще одна невдячна річ – прогнозувати поведінку іншого глобального гравця – Путіна.
– Якраз політика Путіна дуже послідовна і логічна. Він завжди говорить те, що робитиме. Будує авторитарне суспільство, де рівень життя населення не є пріоритетом. Приклад для наслідування у Путіна – Сталін. Головна мрія – відновлення впливу колишнього Радянського Союзу. Причому тими методами, якими діяли радянські керівники – грубою силою.
Внутрішньополітична лінія голови РФ – це лінія повернення до диктаторського способу управління, згортання ліберальних реформ, які були в 90-х роках. Також – відновлення контролю над економікою. Цілком чітка лінія – новий сталінізм у XXI столітті.
– Чи можливі демократичні зміни у РФ?
– Навряд чи. Не варто забувати, що Путін прийшов до влади на хвилі чеченської війни. У диктаторському режимі завжди існують дуже потужні важелі розколу суспільства, придушення протестів. Не має жодного значення, чого хочуть пересічні росіяни. Їх ніхто не питає. Є ціла система обдурення суспільства.
– Хіба це може тривати до нескінченності?
– Звичайно, ні. Рано чи пізно диктаторський режим зазнає економічного краху, або всі його авантюри призводять до того, що розпочне зовнішньополітичну конфронтацію, де програє. Так сталося з багатьма: Гітлером, чорними полковниками у Греції, латиноамериканськими хунтами, Саддамом Хусейном…
Хоча Радянський Союз балансував довго. Якщо в Путіна вистачить умінь балансувати на грані великої війни, як він це робить зараз, то його режим може досить довго існувати.
– Чи можливий розпад Росії?
– Розпад – це страшилка, яку запускає Кремль. Адже головна проблема РФ – надмірна централізація. Москва стягує всі ресурси. Так було завжди. Це головна причина, чому Росія економічно завжди відставала. Якщо б вона перетворилася на конфедерацію більш-менш незалежних окремих регіонів, то це було б лише на добро.
Проблема ще в тім, що немає жодної зовнішньої сили, яка б підтримувала такий сценарій. Так що ймовірність розпаду РФ невелика, але вона все ж є. Коли саме це станеться – складно сказати.
– Нещодавній приїзд держсекретаря США Рекса Тіллерсона в Москву теплим уже точно не назвеш. Чи можлива сьогодні дружба між Трампом і Путіним?
– Америка ніяк не може змиритися з тією агресивною політикою, яку веде Росія. Трампу хотілося б, щоб РФ служила американським інтересам. Зокрема, щодо Сирії. Якщо Путін погодиться виконувати зовнішньополітичні завдання США, то цілком ймовірно, що відносини між двома країнами можуть бути відновлені. Натомість Путін робитиме все, що захоче на пострадянському просторі.
– Що ж тоді чекає Україну? Яке її місце у всіх цих геополітичних баталіях?
– Перш за все громадяни України повинні поставити це питання своєму керівництву. Головна проблема Путіна в Україні полягала в тому, що Революція гідності становила найбільшу загрозу путінському режиму. Друга за своєю силою загроза була у Грузії, за часів революції при Саакашвілі.
Адже і Україна, і Грузія – приклад держав, які могли побудувати новий лад – вільний від корупції, створити суспільство, де народ вирішує свою долю. У такому разі росіяни могли б задати собі питання – чому ми не можемо також вчинити. Чому повинні терпіти Путіна і всю цю банду злодійкуватих чиновників.
Путін доклав чимало зусиль, щоб згорнути спочатку демократичні перетворення у Грузії, а потім – і в Україні. У цьому сенсі український правлячий політичний шар був цілком солідарний із Путіним.
– Солідарний у тому, щоб не міняти країну?
– Так. Сьогодні Революція гідності геть згорнута. Нинішній режим в Україні принципово нічим не відрізняється від режиму Януковича. Останній не влаштовував політичну еліту, оскільки став занадто сильно гребти під себе. Тепер усі задоволені. Українське суспільство виявилося недостатньо зрілим, щоб підтримати імпульс Майдану. Тепер у Путіна немає зовнішніх причин воювати з Україною. Він не бачить загроз.
– Хіба йому не потрібен перманентний образ ворога?
– Він його активно шукає. У Сирії переможної війни не вийшло. Там він натрапив на інтереси Туреччини, США, Саудитів. Очевидно, що тепер вишукує напрямок, на який можна перемикнути увагу російського суспільства. Млявий формат війни в Україні вже вичерпався. Навколо нього не можна мобілізувати російське суспільство.
Нагадаю, Друга чеченська війна (повсякденна назва бойових дій на території Чечні і прикордонних регіонів Північного Кавказу, що почалися 7 серпня 1999 року, – ред.) привела Путіна до влади.
Вибухи житлових будинків, теракт на Дубровці та захоплення школи в Беслані допомогли знищити виборність губернатора, фактично знищити місце самоврядування. Таке враження, що, організувавши нещодавні вибухи в Пітері, Путін вирішив застосувати старі методи – масовий терор, який паралізує всі протестні настрої в суспільстві. Але щось пішло не так.
– Що саме?
– Думаю, це пов’язано із двома головними причинами: загостренням ситуація в Сирії. Швидше за все, злякалися реакції Трампа. Того, що можливий реальний конфлікт зі США. Друга причина – реакція експертів і суспільства – занадто багато голосів почало лунати, які звинувачують саме Кремль в організації терактів. Вирішили всі ці справи з початком нової масової хвилі тероризму згорнути.
– Які є варіанти можливого розвитку подій?
– Перший – нова війна на Кавказі. Уже з’явилася тема геїв, яких вбивають у Чечні. Хоча всі чудово знають, що людей в Чечні вбивають давно і часто. Знову починається інформаційна компанія, яка виставляє Кадирова як диктатора, який несе загрозу решті Росії. Можливо, хочуть у такий спосіб перемикнути увагу на Кадирова, змістити його. Через це організовують показові шоу. Адже Кадирова велика частина Росії ненавидить, так що це хороший маневр.
Тим паче, на Кавказі починаються реальні серйозні хвилювання, які можуть бути небезпечні для Москви. Основні протестні сили зараз – це далекобійники (Страйк далекобійників у Росії – великомасштабний економічний страйк власників і водіїв вантажного автомобільного транспорту в Росії проти запровадження системи справляння плати «Платон» за проїзд федеральними трасами для вантажівок, що мають дозволену максимальну масу понад 12 тонн, яка стартувала в листопаді 2015 року, – ред.). Найбільш активні вони на Кавказі.
Проти дагестанських далекобійників уже навіть намагалися використовувати бронетехніку. Для Москви життєво важливо не допустити, щоб на Північному Кавказі виник потужний народний рух, що діє не терористичними, а цивілізованими методами (демонстрації, страйки), яка виступає під економічними і національно-визвольними гаслами. Якщо вони зіллються разом – це буде кінець влади Кремля.
Тому для Москви життєво важливо перевести виступи в річище тероризму і придушити їх силоміць. Нове загострення подій на Кавказі, нова Кавказька війна дасть для цього чудову нагоду.
– А другий варіант?
– Експансія в Середній Азії та Афганістані. Почав з’являтися «середньоазіатський слід» у терактах, натяки на загрозу з боку екстремістів в Афганістані. Кремль хотів би паралізувати російське суспільство страхом терору. Афганістан цілком підходить на роль регіону, звідки прийде нова загроза. Російських громадян можна цим залякати.
Третій варіант – український. За неофіційною інформацією, ймовірне загострення ситуації протягом цього місяця. Є різні вказівники на ці ознаки, так, під час суду у справі Нємцова головний підозрюваний заговорив раптом про український слід.
Мовляв, один з імовірних організаторів убивства, застрелений при затриманні, – проходив навчання у СБУ, його закинули на територію РФ українці. Тобто намагаються перевести стрілки на українську владу.
У Кремлі хочуть почати боротьбу не просто з українцями, які розпинають російських немовлят на Донбасі, а з Україною, як країною, яка веде підривну діяльність проти Росії. Масштабне загострення, а не пасивна позиційна війна.
Думаю, у Кремлі зараз прораховують обидва варіанти, поки ще не вибрали.
– Виходить, що питання завершення війни на Донбасі все ж залишається відкритим.
– Завершення війни не вигідно ні українській владі, ні Росії. Путінська агресія є головним приводом, чому українська влада не проводить реформ, тим самим придушуючи протестні рухи.
Очевидно, що влада використовувала Донбас, щоб знищити найактивніших членів суспільства. Це видно по тому, що сталося в Донецькому аеропорту, Дебальцевому. У будь-якій нормальній країні люди, відповідальні за такий провал, просто б сиділи на лаві підсудних. Адже це була очевидна підстава. Багато активістів, які могли б скласти кістяк протестного руху проти наявного в Києві режиму, були просто знищені під час цих військових дій.
Те ж стосується і Росії. Утилізують на Донбасі найактивніших. Для Путіна російський націоналізм становив велику небезпеку. Частину з тих, хто погодився співпрацювати з центром, відрядили на Донбас. Усі ці козаки, лимоновці та інші. Тих, хто опирався, запроторили в тюрми.
В Україні створилася патова ситуація. Віддали Крим і Донбас, тим самим відсікли кілька мільйонів виборців, які потенційно голосували б за таких, як Янукович. У результаті інший олігархічний клан без проблем прийшов до влади. Так що те, що відбувається на Донбасі, – типовий договірняк.
– Що може цю ситуацію змінити?
– Зовнішній фактор, який може вплинути, – це якщо Путін занадто зарветься і дійсно кине військовий виклик Заходу. Наприклад, почне якісь дії у Прибалтиці. Хоча це малоймовірно.
Внутрішній фактор – виступ самого українського народу, якому набридне, що його використовують для олігархічних ігор. Якщо українці реально захочуть стати народом Європи, згадають про свої європейські надії, про втрачені можливості, про те, що країна могла б зараз бути зовсім іншою. І досі, великою мірою, має можливості для цього – й історичні традиції, і людський потенціал. Бракує лише справжнього бажання мас і консолідованої волі пасіонаріїв. Але я поки що не бачу таких сил. Якщо суспільство не знайде в собі сил розірвати цей договірняк, то ситуація розвиватиметься в такому ж темпі, як зараз.
Але ми бачимо, що з 91-го року влада олігархів існувала в Україні, і вона влаштовувала переважну частину населення. Українці звикли жити в такій ситуації і не видно, що сильно хочуть її змінити.
