«Сотни километров по дорогам Львовщины и сотни различных лиц: усталых, озабоченных, любознательных, недовольных и счастливых. Только в непосредственном общении понимаешь, чем на самом деле дышит наша страна. Многодетные матери, священники различных конфессий, ветераны АТО, семьи погибших героев Небесной Сотни, врачи, лесники, преподаватели, депутаты районных советов …», — это одно из последних сообщений в ФБ Евгения Рыбчинского — народного депутат Украины, поэта, общественного деятеля.
Як повідомляє новинний портал WestNews, ВО «Батьківщина» висунула його кандидатом у депутати у виборчому окрузі № 122 (Жовківський і Яворівський райони). При цьому Євген Рибчинський є одним із найімовірніших переможців у цьому окрузі на виборах 21 липня. Чому? Відповідь — у цьому інтерв’ю.
— Пане Євгене, рівень довіри до цього скликання Верховної Ради – 4%. Ви є частиною цього парламенту. Чому, на Вашу думку, ця Верховна Рада здобула таку оцінку? Розкажіть про ситуацію зсередини за останні 5 років.
— Україна — це молода демократія. А молодим демократіям притаманні такі явища, як ілюзія і романтизм з одного боку, і скептицизм і зневіра — з іншого. Люди чекають швидких змін і перекладають відповідальність за свої негаразди на Уряд і Верховну Раду. А інститут президентства залишається ніби останнім острівцем стабільності і благополуччя. Причому ВР завжди була, як то кажуть, хлопчиками для биття. І не важливо, що у президента у ВР своя більшість, і усю відповідальність він мав би нести безпосередньо, лоднак спочатку рейтинг падає саме у парламенту, а потім вже — у гаранта.
Парламент 8 скликання, як сьогодні модно говорити, був парламентом нових облич. Вони зайшли після майдану на гаслах перетворень і євроінтеграції. І якщо б правляча верхівка не крала на усьому: на армії, на трубі, на тарифах, на кредитах, — то напевне люди б відчули позитивні зміни на власній шкірі. Їхній добробут покращувався б, а європейська перспектива виглядала б привабливіше. Натомість, дефіцит бюджету покривався за рахунок нових і нових кредитів, які давалися на умовах передусім підвищення ціни на енергоносії. Звідси і драконівські комунальні тарифи. За тотальну корупцію президента і його «свинарчуків» платить сам народ. Звідси і зневіра і бажання тотально змінити все і в один день. Звідси і попит на нові обличчя і низький рейтинг вищого законодавчого органу країни.
Проте в парламенті не всі бойки з вілкулами і не всі пашинські з кононенками. Є багато свідомих, порядних і ефективних депутатів. І мені прикро, що у Верховній Раді 9 скликання, скоріше за все, не буде Ганни Гопко, Андрія Денисенка, Оксани Сироїд, Віктора Чумака, Ігоря Луценка та інших сумлінних депутатів. А погоня за новими обличчями завершиться тріумфом «рускага» міра на чолі з Медведчуком. Це найгірший з усіх можливих сценаріїв. Але я і йду знову до Верховної Ради, аби не скасували мій мовний закон, наші квоти на український медіа-продукт і наш євроатлантичний вектор України. І нехай нам допоможе Господь!
— На попередніх виборах народних депутатів Ви були обрані до Верховної Ради від одного київських округів. Чому цього разу вирішили балотуватись від Жовківського і Яворівського районів?
— Це рішення має кілька вагомих причин. Назву три. Я є членом фракції ВО “Батьківщина”. І так само, як і у 2014 році, мене висунула партія. Власне, «Батьківщина» вирішила мене висунути там, де у партії є сильні позиції і сильні осередки, де риторика кандидита збігається зі світоглядом виборця, де депутат може бути найбільш ефективним.
Друга причина. На Львівщині у Рибчинських чимало родичів. Це і священники, і ликарі, і викладачі, і аграрії. В усіх дуже добра історія і репутація. І я відчуватиму тут родинну підтримку. Причина третя — технологічна. ВО «Батьківщина» планує у новому парламенті утворити коаліцію з партією новообраного президента. І нема сенсу виставляти сильного кандидита проти своїх потенційних партнерів. А на окрузі в Києві, згідно з опитуванням КМІС, будь-який кандидат від Слуги народу відбирає мінімум третину голосів. Нагадаю, у Києві за Зеленського у ІІ турі проголосувало більше як 60% виборців.
— У 2014 Ви були обрані до ВРУ, як кандидат від Блоку Петра Порошенка, на виборах 21 липня представлятимете «Батьківщину». Чому?
— Як і багато інших “нових облич” у 2014 році я прийшов у парламент з Майдану. Коли вирішив балатуватися як мажоритарник, саме Петро Порошенко, якого я знав з університетських років, запропонував мені іти від його політичної сили. Програма, з якою я йшов, була погоджена. Після перемоги на виборах, на початку 2015 року Порошенко мені сказав, мовляв, не треба нічого робити, тебе вже обрали, по цимбалах ті обіцянки. Я відповів, ми так не домовлялися і поклав заяву на вихід. Одночасно зі мною поклали заяви і Олег Мусій, і Тарас Батенко і ще кілька інших депутатів. Задовольнили наші заяви через місяці.
У Комітеті у справах учасників АТО і ветеранів, працюючи заступником голови, я познайомився з Ігорем Єремеєвим. Це був щирий патріот і меценат армії. Коли його не стало (прими Боже його душу), я зайшов на його місце в групу «Воля народу», яка об’єднувала дуже різних за поглядами промисловців і бізнесменів. Тобто, члени групи могли виступати ініціаторами постанов і законів, бути головами і заступниками голів комітетів, виступати на погоджувальній раді і з трибуни, мали предствницькі функції на міжнародному рівні. У мене з’явилася можливість вільного голосуання, що для мене було особливо цінно. Група, на відміну від фракції, не є представником політичної сили і носієм політичних ідей.
Після оголошення президентом Зеленським позачергових виборів, я зробив те, що мав зробити ще у 2015, — приєднався до фракції ВО «Батьківщина». Наразі з усіх ключових питань наші позиції збігаються.
— Ви людина творча. Чи вважаєте себе ефективним законотворцем?
— Не має значення, ким я себе вважаю. Людина — це дріб, у знаменнику якої думка про себе, а у чисельнику те, що про тебе думають люди. І чим вища у тебе самооцінка порівняно з суспільною думкою, тим меньшою величиною ти є.
Хай за мене говорять цифри і справи. Це тисячі запитів і звернень у справах мої виборців, це робота в україно-американському секторі задля надання Україні летальної зброї, це допомога сім’ям загиблих і безкінечне вирішення комунальних і побутових проблем району, це контроль місцевої влади і допомога талановитим дітям. Це багато і багато чого, що називається служінням своєму народові. Можливо, це звучить надто пафосно, але я у це щиро вірю.
— Що вважаєте своїми головними досягненнями, як народного депутата?
— Йдучи до парламенту, я ставив собі на меті вирішення низки питань щодо формування національної ідеології. Це і стимулювання розвитку української пісенної культури, і українізація русифікованих регіонів, і героїзація визвольної боротьби України проти московії, і багато чого іншого. Завдяки нашим квотам з’явилися тисячі нових українських пісень. Завдяки нашій наполегливості, попри шалений спротив, був прийнятий Закон про функціонування української мови, як державної, де я є одним з авторів. Майже усі закони про соціальний захист учасників бойвих дій є мого авторства або співавторства з Шухевичем, Гаврилюком та іншими.
Перейменування радянських міст є теж одною з моїх ініціатив. З Юрієм Березою ми ще 4 роки тому подали закон про позбавлення українського громадянства сепаратистів. На жаль, Венеціанська комісія категорично заперечила його зміст на підставі того, що це, мовляв, порушення прав людини. Дивно! А стріляти в українських громадян — це не порушення прав людини?
Безпосередньо для своїх виборців, окрім тисяч запитів і звернень, я домігся асфальтування одної з найжвавіших вулиць Києва — Васильківської у 2016 році. Три кілометри і шість смуг обійшлися бюджету у сотні мільйонів гривень, але дорогу було зроблено якісно і швидко.
На моєму постійному контролі були питання реконструкції дахів, ремонту ліфтового господарства, захисту найменш захищених верств населення і, звичайно, долі захисників нашої вітчизни. Що з цього є головним досягненням виберіть самі.
— Які проблеми у Жовківському і Яворівському районах, на Ваш погляд, є найболючішими? Як їх вирішуватимете?
— Є одна визначна проблема, яка значною може вирішити долю усіх інших, — це наповнення бюджету району значними коштами. Підприємства, які повинні були б щодня насичувати не лише районні бюджети, а й бюджет області, є або поза зоною впливу (я про митниці), або поза увагою уряду і влади.
Любельські шахти — одні з найбільших в Україні, і вони вже котрий рік не будуються. Інвестори витратили 60 мільйонів доларів на проект, а віз і нині там. Більше того, китайській уряд, розуміючи потенціал Любельських родовищ, надав фінансові гарантії на астрономічну суму — 3 мільярди 600 мільйонів доларів, а уряди Яценюка і Гройсмана саботували реалізацію чи не найбільшого в країні промислового проекту.
Разом з головою ради директорів “Lubel Coal Company” Борисом Покрасом я намагався переконати і президента, і прем’єрів, і керівників профільних міністерств вхопитися за Любельські шахти, як за соломинку, яка здатна врятувати країну від кризи. Але влада, яка прийшла у високі кабінети на спинах Майдану, загрузла в корупції і без власного інтересу не бачила розвиток нового промислового гіганту.
Можливо, нову владу з її новими обличчями і економічними підходами, мені вдастся переконати, і ми матимемо зрештою найблагополучніший регіон в країні, з новими сучасними дорогами, розгалуженою туристичною інфраструктурою і з 4-6 тисячами коштовних робочих місць.
Але найважливіше, що цей проект подолає критичну залежність України від країни-агресора, яка продає нам 9 млн тонн вугілля в рік на суму у майже півтора мільярди доларів США.
Реалізація цього проекту — запуску любельських шахт — це найреалістичніший сценарій вирішення усіх найболючіших проблем не лише Жовківського і Яворівського районів, і навіть не лише Львівського регіону, а й країни в цілому.
Андрій Бучко, «Прикордоння».
