Вірю в Україну і нікуди не поїду! Це не похмільний патріотизм після бурякового самогону, а тверезе розуміння, що в Україні можливо все. Зокрема й чудеса позитивного гатунку.
Пам’ятаєте, уважні співгромадяни і мрійливі співвітчизники, я наголошував, що боротьба українських авторів за свої права — це найкращий маркер нашої цивілізованості. Бо тут немає нашарувань менталітету, як у питаннях ЛГБТ або гендерної рівності.
Тут усе в криштальному вигляді: не хочемо платити авторські винагороди, отже, готові тримати авторів у інтелектуальному рабстві. А отже, внутрішньо згодні з будь-яким іншим рабством — як чужим, так і своїм. А отже, і з загальнонаціональним рабством у нинішнього олігархату.
Плювати, як грабіж авторів підносять — під соусом турботи про телеглядачів і радіослухачів або у вигляді впорядкування законодавчого простору на користь бездонних кишень депутатського медіа-лобі. Доти, доки за поетів, композиторів, музикантів, художників, драматургів та інших творців вирішують чиновники і депутати, які вміють лише віднімати і ділити, Україна залишається похмурим постсовком.
Але! Але так усе було донедавна. Бо сталася подія, можлива тільки в Україні: образно кажучи, наші автори вийшли на свій творчий Майдан. І не просто пообурювалися в Неті владним свавіллям, а самі взялися керувати своїм життям і заробітками.
Найголовніше: світова авторська спільнота це помітила і підтримала практично! І саме це, панове правителі, реальний крок у Європу, тож керівництво МЕРТ може сміливо чіпляти собі ордени і звання, нам не шкода.
Але до суті.
Нагадаю, що в Україні збором роялті займаються майже два десятки різних організацій, причому, за західними оцінками, значна частина з них мають ознаки фіктивності та шахрайства. Тобто роялті збирають, але не виплачують.
Серед цих контор помітне місце займало держпідприємство «Українське агентство авторських і суміжних прав» (УААСП), створене ще в радянські часи. Тоді ж отримало членство у «Міжнародній конфедерації товариств авторів і композиторів» (CISAC) — це старовинне співтовариство з традиціями і строгими процедурами, до якого входять авторські організації більшості країн. Саме через CISAC відбувається обмін інформацією про використання авторського продукту по світу.
З УААСПом від початку незалежності не складалося. Жодних бюджетних коштів структура, що зветься державною, не отримувала. Будівлю, побудовану в центрі Києва коштом авторів, відібрали. Наші теле- і радіокомпанії платити роялті не хочуть, але й те, що вдавалося зібрати, донедавна розкрадалося чиновниками, які парашутують на УААСП із Кабміну.
Міжнародне співтовариство роками вимагає від України наведення ладу в цій сфері, зокрема трансформації державного УААСП у громадську організацію, керовану безпосередньо авторами.
Українські автори багаторазово зверталися з відкритими листами до президента, прем’єр-міністра і першого віце-прем’єра, голови Верховної Ради. Кожному депутату персонально написали про критичну ситуацію із захисту авторських прав в Україні, давали свої конкретні пропозиції до проектів законів. Частина депутатів, такі як Вікторія Сюмар, Володимир Ар’єв та низка інших, ці пропозиції підтримали. Ну і, звичайно, Євген Рибчинський, який і сам автор, і його батько Юрій Рибчинський — один із найбільш авторитетних постатей українського авторського співтовариства.
А ось депутати, близькі до медіа-лобі, насамперед до теле- та радіоімперії Віктора Пінчука, яка намагається на роялті заощадити, авторів воліла не почути. Ні українських, ні світових. Ні міжнародних експертів, ні представників Торгової палати США.
Жадібність і тупість — наше все. Відморозилися по повній. У результаті Рада ухвалила закон щодо авторських відрахувань, який дозволяє від сплати роялті ухилитися за рахунок створення кишенькових авторських організацій, а трансформацію УААСП із державної структури в громадську відносить кудись на майбутній рік. Загалом, «Вас гвалтують? Сигнал прийнято, чекайте. А поки постарайтеся розслабитися й отримати задоволення».
Ось що дратує до неможливості: коли стосується «шкурняків», то у наших чиновників і депутатів є і політична воля, і хитрість, і завзятість, щоб протистояти серйозному зовнішньому тиску.
Як це було з Антикорупційним судом або зараз вз роялті.
А ось тут починаються ті самі добрі дива, анонсовані на початку статті.
Українські автори, стомившись від усіх цих бюрократичних танців, взяли і створили свою власну організацію зі збору та виплати роялті! Повністю в рамках чинного законодавства. Провели відкриті збори, обрали керівні органи. Назву символічно взяли подібну до колишньої — УААСП, але це вже не держконтора, а громадська організація, чого від України давно домагалися.
Єдина реальна цінність, яка була в державному УААСП — це автори, а вони більше не хочуть, щоб на них паразитували якісь призначенці. Тому кістяк авторів колишнього УААСП перейшов у свою організацію.
Неабиякий сюрприз для можновладців: виявляється, є люди, для яких свобода і гідність — не порожні слова!
Далі — більше.
Доволі консервативний CISAC, де президентом є всесвітньо відомий Жан-Мішель Жарр, та й інші люди заслужені й бачили все, підтримав ініціативу українських авторів і прийняв нашу організацію до свого складу.
Щоб стала зрозумілішою неординарність події. Це на кшталт того як кияни б запросили в Україну Вселенського Патріарха, і він відразу прибув і оголосив про створення Української помісної православної церкви.
Чи все ідеально в шляху, яким пішли автори? На моє переконання — так. Ухвалений закон про роялті ще не було підписано президентом Порошенком, тобто чинності він не набув. Хоча, зрозуміло, знайдуться ображені й незадоволені, які вже підраховували тіньові бариші від дерибану сфери роялті в Україні — як наших авторів, так і світових.
Поляки з гордістю кажуть, що нинішню Польщу створили профспілки, церква і — барабанний дріб! — автори, які зайняли активну позицію на підтримку нової держави. Зараз такий час настав в Україні.
Українські митці дали наочний приклад суспільству, як можна самоорганізуватися і домовитися про мету і правила співпраці. І фактично взяти свою долю в свої руки. Що не відразу, але в найближчому майбутньому дасть економічний ефект.
Телетайп: дожилися до того, що доводиться сподіватися на Володимира ПутінаДуже сподіваюся, що ця ситуація — лише перший камінь, що породжує лавину.
Що точно так само почнуть самоорганізовуватися інші територіальні або професійні громади, і в підсумку всю Україну охопить те, що ми називаємо новим Суспільним Договором. У рамках якого вільні самодостатні люди почнуть діяти без задушливої участі нинішнього бюрократичного корумпованого державного механізму.
І Україна нарешті перетвориться на країну, в якій хочеться жити, а не їхати за першої можливості.
Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для «Політеки»
