Волонтер «Чорного тюльпану» про зниклих безвісті під Іловайськом та байдужість держави

Працювати заборонили

– Розкажіть про свою першу поїздку у складі «Чорного тюльпана».

– Уперше поїхав у жовтні 2014 року. Це було після Іловайського котла. Нас їхало десятеро. Стояла купа підбитої техніки. Виймали тіла звідти, збирали по полях і лісосмугах. Рефрижератори були забиті. Багацько фрагментів знаходили в елементах обгорілої техніки. Натрапляли і на братські могили, де поховані по троє-п’ятеро людей.
На пошуки загиблих ми їхали із власної ініціативи. Домовлялися з тією стороною, створювали групи під керівництвом Союзу «Народна пам’ять», вирушали на окуповані території і розпочинали пошуки. Зараз у «Чорному тюльпані» є близько 50 волонтерів. Постійно відбувалися ротації. Довго там перебувати важко.
Зараз потреби у волонтерах нема, бо працювати на тому боці вже півроку не можемо. Нема домовленості. Нас на окуповані території не пускають «ЛНР» і «ДНР». Працює на нашій території і в «сірій зоні» лише група з місцевих волонтерів.

– Чому представники «ДНР» припинили пускати «Чорний тюльпан»?

– Не можу сказати. Раніше вдавалося домовитися, зараз перемовини безрезультативні. А це погано. Бо час працює проти нас. Маємо там ще багато безвісти зниклих в Іловайському і Дебальцевому котлах. На гарячу лінію досі телефонують родичі зниклих безвісти і просять допомогти знайти рідних. Ще зо 200 людей є в базі розшуку. Там не лише солдати, яких у котлах повбивали, але й чимало цивільних.

Документи нічого не гарантують

– Разом із тілами, мабуть, знаходите особисті речі загиблих, документи. Це допомагає встановити особу загиблого?

– Ідентифікувати можна, лише якщо людина загинула нещодавно. Родичі чи побратими можуть упізнати. Наявність документів не гарантує, що вони належать цій людині. Міг побратим забрати документи, коли вибиралися із котла. Може, хотів віддати рідним загиблого. У кишенях іноді знаходимо кілька документів – особисті і побратимів. Декого родичі упізнають за зубами, за особистими речами – годиннику, ладанці чи оберегу, який був десь підшитий на формі. Знаходили жетони бійців. Але сказати, кому вони належать, частенько важко.

Трапляються і дуже особисті речі. У Шахтарську піднімали десантників. Вони потрапили на блокпост ДНРівців, де їх розстріляли. Відео того розстрілу навіть в Ютуб виклали, де дідуля з палицею бив пораненого військовополоненого. Ми їх піднімали в парку. До нас під час цих розкопок приїхав місцевий пастух. Показав, де поховано тіло ще одного військового за Шахтарськом. При загиблому був паспорт, військовий квиток, малюнок його доньки і лист, у якому дружина писала, як сильно вони його люблять, що він найкращий тато на світі. Просять повертатися живим. Важко усвідомлювати, що людини вже нема в живих, а її ще дуже чекають вдома.

– Зараз усе частіше чуємо, що родичі загиблих на війні військових від трьох днів до тижня чекають, поки їх повернуть. У чім проблема?

– Не так усе просто. У нас війни нема. Триває Антитерористична операція. Загинув військовий – порушують кримінальну справу. Везуть загиблого до моргу, оформляють усі документи. Цим повинне займатися Міністерство оборони, військкомати. Ми допомагали їм раніше. Тепер Міноборони кажуть, що не потребують нашої допомоги.

Реакція місцевих

– Місцеві допомагають у пошуках тіл?

– Ставлення до нас там різне. У 2014 році, коли починали пошуки, були випадки, коли кричали: «Чого ви приїхали? Хай укропи гниють. Нічого їх забирати». Часто допомагали. Казали: «Війна війною, але він солдат, має бути похований удома». Декого зі солдатів ховають, хоч вважають стороною, що воює, і противником.

І там порядних людей вистачає. Голова одного села в Іловайському районі навіть на кладовищі поховав наших хлопців на свій острах і ризик, бо невідомо було, як би до того поставилися бойовики.

– З мародерством стикалися? Бувало, що місцеві чи сепаратисти відбирали особисті речі в загиблих?

– Часто знаходимо тіла вже без хрестиків, ланцюжків, годинників, телефонів, документів. Були випадки, коли місцеві відбирали в загиблого стільниковий і телефонували родичам. Казали, що їхній син у них, гроші просили, казали, що хлопець живий, а його вже в живих не було. Мародерство є в будь-якій війні.

– З ким було легше домовитися – «ЛНР» чи «ДНР»?

– Легше із «ДНР». Там давали нам свою людину для супроводу, часто вказували, де є захоронення. Траплялося, що тіла наших загиблих вони теж забирали і везли до своїх моргів. В Іловайському котлі рідко кого забирали до моргу. Якщо знаходимо їхні тіла, міняємо. Ніхто не рахує, скільки, з якого боку. Обміну один на один ніколи не було. Ми з ними працювали півтора року. Вони раніше перешкод не створювали.

– Тіла російських військових доводилося знаходити? Чи вони таких загиблих одразу забирають?

– Знаходили ми і російських. Теж віддавали тій стороні.

– Сепаратисти мають щось схоже на нашу місію «Чорний тюльпан»? Хтось із їхнього боку займається пошуком загиблих і зниклих безвісти на наших територіях?

– Ні, у них таких груп нема. Ми передаємо їм тіла тих, кого знайшли. У «ДНР» є «Груз 200», у «ЛНР» цим займалися афганці, але офіційної структури не було. Працюють вони лише на своїй території.

Доки вистачає сил

– Де важче було працювати?

– Усюди важко. І морально, і фізично. В аеропорту важко відбувалися пошуки. Багато тіл досі під завалами. Там потрібна техніка, але її туди ніхто не допустить. Снарядів купа не розірваних лишилося. Територію заміновано. Не знаю, коли нам вдасться забрати загиблих із Донецького аеропорту.

– Чи часто бойовики порушували домовленості? Доводилося потрапляти під обстріли?

– Бувало, що під обстріли потрапляли. І по півтори години лежали. Не знали, чи живі повернемося. Нас тоді було шестеро. Поїхали в бік аеропорту. Мали два спринтери, один – з рефрижератором. Знайшли тіла загиблих. 40 хвилин працювали нормально, але пробили колесо, поміняли його. Раптом прилетіла граната. У нас почали стріляти.

– Є шанс відновити роботи на окупованих територіях?

– Надіюся, що заборона тимчасова. Мають втрутитися уряд, Міноборони і Служба безпеки України, щоб місія змогла продовжити свою роботу на окупованій території. Чим довше місія не працює, тим менше шансів знайти там зниклих безвісти солдат.

– Коли працювали на території, окупованій ворогом, які документи їм пред’являли?

– З собою мали лише українські паспорти. Їхали на мікроавтобусах із написом «Чорний тюльпан» і табличкою «Вантаж 200». Нас постійно супроводжував хтось із ДНРівців. Могли обшукати, чи не веземо зброю. Спочатку не дозволяли брати із собою телефони. У когось одного лише мобільний був, щоб тримати контакт із координаторами, аби за супровід домовитися. Потім ми почали користуватися мобільними на тій території, фотографували, відео робили. Чим частіше там бували, тим більше вони звикали до нас.

– Були волонтери, які їздили лише раз і більше не могли повертатися? Мабуть, не всім під силу таке витримати.

– Так, було таке. Один волонтер із Дніпропетровська помер від інфаркту. Ще в одного волонтера з Києва Олександра стався обширний інфаркт у 33 роки.

Від держави нема жодної підтримки. Нам навіть учасника АТО не дають. Держава вважає, що не можна, бо ми не є військовослужбовцям. Хоч маємо дозволи від СБУ, що нас відрядили на виконання бойових і не бойових завдань, відрядження всі є, витяги із секторів і від командирів, що ми перебуваємо в зоні АТО, наказ від Міністерства оборони.

Нас у 2014 році просили займатися вивезенням тіл, бо військовослужбовців, звичайно, на ту територію ніхто б не пустив. Жодної зарплати за свою роботу ми не просили і не отримували. Усе робили за гроші волонтерів і власні, зі своєї ініціативи. Звісно, ми їхали не за нагородами і не за статусами.

Яна Романюк