Декомунізація Верховної Ради: ці стіни нічого не хочуть

Показово, що країни з колишнього соцтабору позбувались своїх рідних ленінів, серпів із молотами ще на зорі  незалежності. Здебільшого – у 90-х роках. Зміни зачепили не лише зовнішні символи, а й загалом суспільну систему цінностей. Україні ж довелось чекати понад 20 років для подібного ідеологічного та історичного катарсису.

Два роки тому, 9 квітня 2015 року, ВР ухвалила чотири ключові закони: про засудження комуністичного та нацистського режимів, заборону пропаганди їхньої символіки, щодо відкриття архівів КДБ, про правовий статус і вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті, а також про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.

Відповідні законодавчі акти набули чинності 21 травня 2015 року. Реалізовувати далекоглядні плани доручили Українському інституту національної пам’яті.

Здавалось, усе, завдання максимум виконано – одним махом позбулися вождів пролетаріату, а з цим, диви, і взагалі тотальне переосмислення минулого настане.

Однак тут не все так просто. Між прихильниками та критиками процесу декомунізації постійно триває дискусія. Тут зламався не один щит. В Україні перейменували тисячі населених пунктів, відкрили архіви КДБ, але чи проникла декомунізація у сферу політичного життя?

Адже дивлячись на те, як живе чи не найбільший моноліт пострадянської епохи –  Верховна Рада України, виникає відчуття, що вітер змін туди ще не повіяв.

Йдеться не лише про зовнішній вигляд апартаментів основних державних інституцій, які є найпоказовішим виразником шику в розумінні радянської номенклатури. Збереглись, зокрема, і низка пільг і привілеїв, якими так щедро в минулому обсипали себе очільники УСРР.

Звісно, у класичному розумінні декомунізація не торкається таких понять, як привілеї, чи особливий статус політиків. Але вони, як це не парадоксально, – яскравий пережиток саме совкової реальності.

Politeka з’ясовувала, чому ж процес ціннісної переоцінки оминув Верховну Раду України та чи реально тут побачити справжні зміни, .

Пільг багато не буває

Наприкінці лютого 2014 року Рада скасувала значну частину депутатських привілеїв. Проте цілком відмовитись від благ тих, хто волею народу опинився «на горі», ніхто так і не наважився.

Чого не скажеш, наприклад, про Швецію. Там у 90-х роках депутати не мали права на службові квартири. Вони спали зазвичай на диванах у власних кабінетах. Зараз ситуація змінилась – у будівлі парламенту є «ліжкомісця». Йдеться про бюджетний варіант гуртожитського типу для молодих депутатів. Усе, що їм пропонують, – маленьке ліжко, спільна душова кабіна та кухня.

Натомість, шведські парламентарії мають право на гранти для безкоштовного навчання за кордоном.

В Україні ж за непосильний труд держава сповна відшкодовує витрати на житло – для тих депутатів, хто не зареєстрований у Києві, чи перебуває у 30-кілометровій зоні.

Зокрема, у нас вирішили не скасовувати народним очільникам зарахування терміну роботи депутатом до стажу державної служби. Їм автоматом присвоюється перший ранг держслужбовця.

Відпочинок для вітчизняних політиків – також святе. Тому оплачувана відпустка досі складає 45 днів.

Переплюнули українців хіба що росіяни. У них нардепи мають таку ж відпустку, як представники найнебезпечніших професій  – шахтарі, пожежники, поліцейські – 48 робочих днів.

Залишилась у вітчизняних парламентаріїв, зокрема, пенсія розміром 70% суми місячної зарплати (але не більша за 10 прожиткових мінімумів).

У разі смерті депутата непрацездатним членам сім’ї призначається пенсія за втрату годувальника.

Народні обранці можуть користуватись безкоштовним медичним обслуговуванням у спеціальних закладах.

За своє життя також хвилюватись не доводиться. Вони – під пильним оком правоохоронців, адже депутатові та членам його сім’ї гарантують держохорону.

І про поховання подумали. Воно здійснюється коштом місцевих органів виконавчої влади.

Депутати звільняються від призову на строк виконання повноважень, їм навіть оплачують підвищення професійного рівня кваліфікації.

Звісно, займатись справами державними – річ нелегка. Тут без армії помічників не обійтись.

Нардепам залишили право мати до 31 помічника-консультанта, четверо з яких зараховуються на держслужбу, решті – депутат сам розподіляє зарплату із грошей Ради, передбачених на оплату їхньої праці.

Є чимало інших, не менш важливих привілеїв, які пов’язані із виконанням державної функцій, – отримання проїзних документів (авіа-, авто-, залізничних та інших квитків) поза чергою. І, що дуже важливе, – щомісячна компенсація вартості проїзду територією України (у межах встановленого ліміту).

Ще й можуть провадити довгі бесіди зі своїми колегами, адже держава їх забезпечила безкоштовним урядовим та іншим зв’язком.

І звісно, вишенька на цьому тортові щастя – депутатська недоторканність на весь строк здійснення своїх повноважень.

Хід назад

За словами екс-нардепа Тараса Чорновіла, питання депутатських привілеїв не пов’язане із класичним розумінням процесу декомунізації. Проте, зауважує він, люди часто порівнюють принцип роботи радянської номенклатури і нинішніх політиків.

У цій ситуації доречне лише психологічне порівняння з радянським періодом, але не за фактом.

У СРСР все, що стосувалось пільг депутатів, було державною таємницею. Її розголошення вважалось державною зрадою, за яку оголошували смертну кару. Нині ж уся інформація формально є відкритою. Відповідно – це болісний фактор для багатьох громадян.

У низці країн світу парламентарі мають певні переваги у зв’язку зі своїм статусом. І це зовсім не комуністичні країни. Вершина пільг була в Іраку після падіння Хусейна. Там запровадили чи не найвищі у світі зарплати депутатам і найменшу відповідальність за свої вчинки. До того ж їм ще й гарантували цілковиту недоторканість.

В Україні головне питання – які пільги суспільство готове подарувати своїм обранцям, а які ні. Тут варто застосувати принцип – мінімізувати розрив між бідними та заможними.

Коли цей розрив є невеликим, то суспільство спокійно реагує на привілеї політиків. У Німеччині, наприклад, витрачається багато грошей на забезпечення умов праці своїх депутатів, але вони, зі свого боку, зуміли показати високу ефективність роботи. Вони реально працюють. В Україні ж до роботи нардепів виникають питання.

Надання житла – доволі суперечлива тема. Як це вирішити? Є різні варіанти. У сусідній Польщі є спеціальний житловий дім, який з’єднаний із Сеймом підземним переходом. Там на кожного депутата, включно зі спікером і віце-спікером, є одна кімнатка. Йдеться про малосімейку – дуже маленький однокімнатний готельний номер з усіма вигодами. Це коштує державі дуже дешево. Україна могла б теж такий варіант застосувати.

У 2014 році частково зменшили список депутатських привілеїв, проте цей процес все одно був непослідовним. Депутатам припинили видавати квартири, зате почали виплачувати грошові компенсації на житло, які загалом за час каденції можуть і перевищувати вартість тієї ж квартири.

Суспільство нині бідує. Кожна пільга викликає обурення і ненависть. Це, вочевидь, є тією ситуацією, коли треба жорстко давати задній хід.

Романія Горбач