В ніч з 15-го на 16-те липня 2016 року Туреччина зробила різкий поворот у своїй історії. Спроба військових взяти владу в свої руки і відсторонити Реджепа Теїпа Ердогана тоді провалилася.
Після невдалого військового перевороту перед Президентом Туреччини постало завдання політичного виживання і зміцнення своїх позицій у власній країні. Варіантів його вирішення було не так і багато, – жорстке покарання заколотників і концентрація влади у власних руках або пришвидчення інтеграції до ЄС.
Обрано було перший шлях, як більш швидкий і зрозумілий. В результаті десятки тисяч осіб, яких було запідозрено в причетності до заколоту, було звільнено з державної служби та/або відправлено за грати.
Для зміцнення ж власної влади Президент Ердоган серйозно оновив керівництво збройних сил і органів державної влади, після чого провів зміни до Конституції, які було проголосовано парламентом у січні і схвалено на референдумі у квітні 2017 року. Згідно з ними він отримав фактично абсолютну владу у країні, форму правління в якій було змінено з парламентсько-президентської на чисту президентську. При цьому переформатування повноважень на його користь мало відбутися після чергових президентських виборів, запланованих на 3 листопада 2019 року разом з парламентськими. Щоправда за умови, якщо раніше не буде оголошено позачергових парламентських перегонів.
Водночас, доволі невпевнена перемога на референдумі, на якому було отримано лише 51% голосів на підтримку змін до Конституції, а також погіршення соціально-економічного становища всередині країни, змусили Президента Ердогана піти на перенесення терміну проведення виборів з тим, щоб зміцнити свої позиції як глави держави і виконавчої гілки влади, з широкими повноваженнями за новою Конституцією, вже зараз.
Віра в перемогу – це вже півперемоги
Йдучи на вибори, Реджеп Таїп Ердоган розраховував на гучну перемогу. І підстави для таких сподівань, після серйозних «оргвисновків», зроблених за наслідками невдалого перевороту, в нього були.
Проте не так сталося як гадалося. Постійні зовнішньополітичні турбуленції у чотирикутнику «Анкара – Вашингтон – Брюссель – Москва», зростання інтенсивності терористичних загроз, і зниження рівня життя простих людей вплинули на симпатії виборців. Напередодні дня «Е» деякі соціологічні опитування вже навіть не давали 50%+1 голосів виборців головному кандидату, прогнозуючи йому участь в непростому й малопрогнозованому другому турі.
Проте кінцеві цифри все ж таки виявилися на користь Президента Ердогана. Очевидно в останні дні його команда попрацювала на результат максимально ефективно, і то в усіх аспектах виборчого процесу. Свої 52% голосів він таки отримав. Аналогічна ситуація і на парламентських виборах, – пропрезидентська коаліція «Союз народу», у складі партії справедливості і розвитку самого Ердогана та союзницької йому партії націоналістичного руху, взяла більшість в парламенті.
Щоправда кількість місць президентської політичної сили у парламенті, в якому відтепер 600 депутатів, зменшилася до 294, у порівнянні з 317, які вона мала у попередньому скликанні, в якому було 550 крісел. І це створює певні політичні загрози, адже, як ми бачили на прикладі Вірменії, у критичні моменти історії, спричинені політичними кризами, нещодавні політичні союзники, які здавалися вічними, позицію змінюють.
Перемога? З формальної точки зору – так. Проте легкого життя турецькому лідеру чекати не доводиться.
Адже під час цих виборів його головний опонент Мухаррем Індже серйозно зцементував свої позиції, набравши понад 30% голосів виборців. А понад 2 мільйона людей, які зібралися на його підтримку в Ізміри напередодні виборів – це серйозний сигнал президентській команді. Проходження ж у парламент трьох опозиційних партій, а саме – народно-республіканської партії, прокурдської партії демократії народів та «Хорошої партії» (о, назва!), на чолі з яскравими лідерами, гарантовано призведе до постійних політичних дискусій на підвищених тонах і серйозної критики на адресу Глави держави стосовно кожного його мало-мальськи значимого рішення.
Таким чином, позитивний результат для Президента Ердогана є. Проте одних лозунгів про боротьбу з тероризмом і єдність недостатньо. Скоріш за все, новому Уряду Туреччини, який за Конституцією відтепер очолює Президент, доведеться терміново формулювати нові смисли для суспільства і пропонувати таку стратегію розвитку країни, яка би допомогла відновити економічне зростання і знову повернула віру громадян у завтрашній день.
Яка це буде стратегія – передбачити складно. Ключові варіанти два – новий імпульс в процес інтеграції до Євросоюзу, зокрема активізація переговорів про вступ до нього або ж зближення за рахунок того ж Євросоюзу і США з Росією. Адже АЕС в Аккуї, закупівля С-400, Турецький потік і торгівля томатами – це далеко не все з переліку спільних проектів, які давно вже пропонують росіяни.
Вже перші зовнішньополітичні кроки Ердогана, зокрема його візити за кордон, покажуть, який він зробив вибір.
Хоча, скоріш за все, його перший серйозний виступ на міжнародній арені і публічне визначення пріоритетів відбудеться під час саміту НАТО, який заплановано на 11-12 липня у Брюсселі. Непростий саміт, де Дональд Трамп буде вкрай потребувати союзників, які б підтримали його наміри по суті перезапустити чи принаймні активізувати НАТО. Цілком ймовірно, що Реджеп Теїп Ердоган стане одним з таких союзників США.
Уроки для УкраїниЦього разу керівництву України вистачило розуму жодним словом, ні прямо, ні опосередковано, не зробити чогось такого, що могло би бути витлумаченим, як втручання у внутрішні справи Туреччини, яка є одним з найбільш важливих наших стратегічних партнерів. Можна припустити, що провальний трюк з так званою підтримкою Хіларі Клінтон, який вже можна сміливо називати «казус Трампа», гра проти якого під час виборів ще досі псує Україні відносини з Білим Домом, визубрили на пам’ять і відповідні висновки зробили.
Водночас, і зволікати з поздоровленням новообраного Президента, як це було під час придушення невдалого військового перевороту у липні 2016 року, Петро Порошенко не став і зробив це одразу після оголошення попередніх результатів. Цілком слушне рішення, яке неодмінно буде оцінене в Анкарі. Телефонна розмова, яку провели президенти через декілька годин, – тому наочне підтвердження.
Таким чином, можна передбачити, що у відносинах України з Туреччиною, після виборів, нічого не зміниться в гіршу сторону. Президент Ердоган переформатував державу, має стабільну парламентську більшість і зацікавлений в розширенні співпраці, адже його країні потрібні нові ринки і нові масштабні проекти з тим, щоб зупинити погіршення соціально-економічної ситуації в своїй країні.
Скористатися сприятливою ситуацією Київ просто зобов’язаний. Нарешті слід виходити на підписання угоди про зону вільної торгівлі, запрошувати турецьких інвесторів в Україну, розширювати співпрацю в туристичній, авіаційній, машинобудівній та інших галузях. Як один з перспективних напрямків – варто подумати й про спільні проекти у військово-технічній сфері.
Водночас, внутрішньополітичні події останніх двох років в Туреччині, її оновлена зовнішня політика, а також вигідна Україні позиція щодо анексії Криму – це й привід замислитися над тим, як розвивати власну українську державу, з урахуванням досвіду нашого південно-східного сусіди.
По-перше, приклад Туреччини – це наочне свідчення того, що поважають лиш того, хто сильний і має що запропонувати потенційним партнерам. Була б ця країна слабкою, її б вже давно або виключили з НАТО за черговий «медовий місяць» у відносинах з Москвою або наклали серйозні санкції за те ж рішення особисто Ердогана щодо закупівлі ЗРК С-400 в Росії. Проте дозволити собі цього ніхто не може. Ба більше, американці навіть не ризикнули зупинити виконання контракту на поставку 100 новітніх літаків F-35, ймовірно побоюючись остаточно побити горшки з Анкарою.
В той час, коли ми задовольняємось парою сотень Джавелінів та старезними Хаммерами, там відбувається масштабне переозброєння військово-повітряних сил новітніми зразками бойової техніки, і не тільки. Враховуючи, що подібні процеси відбуваються і по всьому периметру України на Заході, висновок напрошується один: Україна значно недопрацьовує у питанні переозброєння власної армії і забезпечення значного росту власного ВВП.
По-друге, слід звернути увагу на те, як непросто команді Президента Ердогана далося переформатування влади в державі.
Навіть у такій країні, де традиційно суспільство орієнтується або на сильні інститути, як та ж армія, або на сильних політичних чи релігійних лідерів. В Україні такий сценарій взагалі виглядає утопічним. Тому думати треба не про те, як під себе підлаштувати державу, а про те, як створити такі правила політичної гри, які дозволять прийти до влади системним політичним силам і політичним лідерам з баченням розвитку країни принаймні на наступні 10-15, а краще на 25, років наперед. Бо політичні ігри й ігрища, в які вже почала гратися нинішня політична еліта, не виконуючи обіцянок, які давались суспільству після Революції Гідності, зокрема щодо відновлення миру, боротьби з корупцією, прийняття нового Виборчого кодексу тощо, ні до чого доброго не призведуть.
Операція «Новий Президент для України»: три кроки від утопії до перемогиІ останнє. Наразі в України обмаль справжніх союзників і взаємовигідних партнерів. Про ускладнення, м’яко кажучи, у відносинах з Польщею, Угорщиною, Білорусією і деякими іншими нашими раніше ніби щирими друзями не говорив хіба лінивий. Повторюватися не будемо. Туреччина – це одна з небагатьох країн, національні інтереси якої великою мірою співпадають з національними інтересами України. А це надійна основа для розвитку двосторонніх відносин у всіх доступних сферах і на всіх існуючих напрямках.
Тож завдання держави, зокрема української дипломатії, політикуму, бізнесу і громадянського суспільства – зробити все для того, щоб наступні 2-3 роки стали справжнім проривом на турецькому напрямку. Це потрібно Україні, від цього не відмовиться й Анкара.
Вадим Трюхан, дипломат, голова правління ГО «Європейський Рух України»
