Стратегії та ризики виборчих кампаній основних претендентів на перемогу на президентських виборах 2019

Контекст

Весняні вибори президента 2019 можуть побити всі рекорди за кількістю кандидатів на пост глави держави.

Офіційне висунення почнеться напередодні нового року, але список учасників президентських перегонів (за винятком потенційних «чорних лебедів» в особі шоуменів Вакарчука і Зеленського) сформувався, як мінімум, за півроку до старту.

Люди в ньому, в більшості своїй, відомі і вирішуючі різні завдання: від мобілізації ресурсів на осінні парламентські вибори до виконання ролі «технічного кандидата», непогано монетизованого в українських політичних реаліях. Поточні рейтинги обіцяють чимало сенсацій і несподіванок навесні 2019, але, все ж, можна з упевненістю припустити – основна боротьба розгорнеться (вірніше, вже розгорнулася) між діючим Президентом і лідером «Батьківщини». Тільки для них майбутні вибори це питання політичного життя і смерті, коли «нічийний» результат неможливий. Переможець отримує стратегічну перевагу на парламентських виборах. Той, хто програв, майже напевно, втратить все: і електорат, який розтягнуть ідеологічні «партнери», і політичні перспективи, і бізнес (в ситуації ПАП).

Тому вже зараз обидва фаворити реалізують свої стратегії в контексті конкуренції між собою, попутно вирішуючи важливі завдання: це зниження антирейтингу (в першу чергу для ПАП) і не повторення помилок минулого (для ЮВТ). Саме на цьому побудовані їх поточні PR-кампанії.

ПАП. «Мова, армія, віра»

Сьогоднішні передвиборні месиджі чинного президента цілком корелюють з громадськими запитами, які були домінуючими на початку його каденції. Але на кінець 2018 року відродження армії, зміцнення кордонів, підтримка мови, збереження ідентифікації української нації, здобуття автокефалії сприймаються суспільством питаннями вже вирішеними.

Будувати тільки на них свою передвиборчу риторику досить ризиковано. І формулювання «це наша спільна перемога», з якої підносить Петро Олексійович свої посадові успіхи, хоча і демонструє скромність і адекватність президента, але применшує його особисті заслуги.

Акцент на досягнутих успіхах підштовхує до висновку: ти вже досяг своєї межі, ти вже в минулому. В знак подяки президенту можуть назвати його ім’ям вулицю, сквер, космічний корабель – але не переобрати на другий термін. Тим більше, є сумний досвід Віктора Ющенка, який після яскравої перемоги в 2005-му зазнав нищівної поразки при повторній спробі в 2010-му.

Тоді Віктор Андрійович побудував свою виборчу стратегію на формулі «ми здобули». В результаті – всього 5,45% підтримки і виліт з української політичної прем’єр-ліги. Тільки на відміну від, напевно, найбільш економічно благополучного для населення України президентства Ющенка, «п’ятирічка» Порошенко ознаменована катастрофічним зниженням рівня життя для більшості електорату.

І сьогоднішнє яскраве гасло «Геть від Москви!» у багатьох українців поки асоціюється з втратою дешевого російського газу без виразної економічної альтернативи загального благополуччя.

Є й інша небезпека. Найактивніші виборці – люди у віці «старше середнього». І якщо десяток з них навмання зупинити на вулиці будь-якого населеного пункту і запитати, президентсько-парламентська у нас республіка або парламентсько-президентська – співвідношення відповідей буде 50 на 50. Їх громадянське мислення сформовано в період, коли «радянська влада» була єдина і неподільна.

Сьогоднішня структура системної ієрархії для них складна, незрозуміла та й не дуже цікава.

Начальник ЖЕКу (який зараз взагалі приватна контора), мер, обраний громадою, або верховний головнокомандувач – для них ототожнюються з єдиним словом «влада».

І президент, як верхівка владної піраміди в їхньому уявленні, несе відповідальність і за курс долара, і за зростання тарифів, і за ямки на дорозі.

Виграти вибори, ігноруючи внутрішньополітичну порядку, чинний президент не зможе. І, можливо, єдиний шанс для Порошенка пройти на другий термін – оголосити «хрестовий похід» проти ворогів внутрішніх. Бідності, корупції та зростаючої соціальної несправедливості. Причому оголосити вчасно, щоб до дня виборів було ще рано вимагати результатів, але в цю боротьбу встигли б повірити потенційні виборці.

Попередній супер-момент для оголошення крусейд Порошенко упустив – на День незалежності, під гуркіт техніки і на хвилі загального ентузіазму. Можливо, порахував передчасним або його технологи переконали, що автокефалії для української церкви і зовнішньополітичних інфоприводів буде на цьому етапі досить.

Тепер залишається останнім відповідна подія – Новий рік і святкове звернення до співвітчизників. «Я (ми) повинен був зупинити ворога, спорядити армію, звільнити нашу церкву від влади Москви, захистити українську мову. До завершення цієї роботи дуже небезпечно було розхитувати країну зсередини. Тепер ми зміцнилися, заручилися зовнішньою підтримкою – пора зайнятися внутрішніми проблемами». Почекаємо пару днів.

Безумовно, у Президента, як у верховного головнокомандувача, завжди залишаються силові аргументи впливу на перебіг виборчого процесу – адже військовий стан буває не тільки в версії «лайт», як в грудні 2018 го. І він показав, що цей механізм в його руках робочий і готовий до застосування. Але такий шлях буде самогубним, тим більше, що в Ростов його навряд чи покличуть.

Ю ВТ. Блокчейн і дешевий газ

На відміну від чинного президента, Юлія Володимирівна відразу ж включила в свою риторику образи майбутнього. При цьому, регулярно, але стримано і ненав’язливо, звучать відсилання до своїх попередніх заслуг, які вигідно дисонують з нинішнім критичним становищем в країні (курс долара, соціальні виплати, доступність тарифів і т.д.). Такий мікс «щасливого минулого», забезпеченого професіоналізмом екс-прем’єра і «перспективного майбутнього» з газом вдвічі дешевше – ключовий посил на старті офіційного етапу президентських перегонів.

Для багатьох, як шанувальників, так і опонентів Юлії Володимирівни, була несподіванкою її відмова від образу дбайливої ​​матері, що стійко захищає свій народ від драконів корупції і олігархії.

Вона розплела косу і постала привабливим технократів з «новим курсом» і блокчейном – темами, далекими для розуміння більшістю її виборців. При тому, що на всіх попередніх виборах непримиренна боротьба з олігархами була основою її передвиборної риторики.

На мій погляд, це означає – Тимошенко вже зараз почала боротьбу за другий тур, зробивши висновки з провалу в 2010-му. Тоді її жорстка риторика дала колосальну підтримку виборців, але настільки налякала олігархічну тусовку, що вона практично в повному складі «злилася» у вирішальній фазі виборів під «соціально близького» Януковича. Несучи з собою ресурси, в першу чергу, медійні. З іншого боку, у Юлії Володимирівни не вистачило привабливих аргументів для симпатиків Яценюка, Тігіпка, Ющенка, щоб добрати голоси до перемоги.

На вибори 2014 року лідер «Батьківщини» вийшла непідготовленою, після укладення і закономірно програла. В умовах війни і розвалу економіки був запит на міцну чоловічу руку, в першу чергу – верховного головнокомандувача, який захистить країну від російської агресії. В цей же час великий бізнес активно бере участь у відновленні стабільності і мінімізації ризиків можливого розширення експансії Кремля в інших прикордонних регіонах.

Коломойський і Тарута по-своєму рятують Дніпро, Запоріжжя та Донбас. Суспільство толерантно відноситься і підтримує ненависних ще вчора олігархів і рейдерів в боротьбі з зовнішньою загрозою. Зі своїми наративами Тимошенко просто не вписувалася тоді до порядку денного.

Сьогодні умови змінилися – зростання вартості життя, дискредитація реформ цілком сприяють поверненню традиційної для ЮВТ нещадної критики олігархів, але вона вже не робить на неї головну ставку.

Сьогодні образ головного ворога – це «барига у владі», а не засилля економічних монополістів. Доречними і показовими в цьому аспекті стають відкриті контакти політика з Пінчуком і Коломойським. Цим Тимошенко демонструє зміни свого політичного кредо не тільки простим виборцям, але і великому бізнесу, від якого хоче добитися якщо не підтримки, то хоча б політичної нейтральності до себе на виборах.

На відміну від свого головного (на сьогодні) конкурента у Тимошенко є сильний козир у виборчій грі – «ядерний електорат», яких формує необхідний базис підтримки для успішного проходження першого туру. Це виборці, згуртовані ірраціональної любов’ю до свого кумира і голосують «за» лише за фактом її участі у виборах.

Подібним, в набагато меншому масштабі, може похвалитися хіба що головний радикал країни, для інших же подібний привілей практично не доступна. Українська політика вже давно продукує дуже схожий кінцевий електоральний продукт, який досить легко кочує з одного табору в інший. Виборець Садового цілком може перейти до Гриценка, а від того, наприклад, до Безсмертного або Вакарчука. Точно так же прихильники Мураєва і Вілкула – до Рабиновича (якщо раптом передумає) або Бойка.

Тимошенко безумовно розраховує «підібрати» у другому турі голоси відсіяних кандидатів, що стоять на патріотично-державницьких і, при цьому, анти-порошенківських позиціях. Перед ними Юлія Володимирівна розкладає пасьянс з тих же карт, що і Петро Олексійович: вона говорить про НАТО, співробітництво з ЄС у зовнішній політиці, сильної армії і інвестиціях. Для них же, особливо для просунутої і більш молодої аудиторії, інновації та криптотехнологіі.

Але цього «прикупу» може не вистачити для перемоги в другому турі.

Для умовного виборця Гриценко (якщо той залишається за бортом) кандидатура чинного президента при остаточному виборі може виявитися більш привабливою. Тому одна з найважливіших завдань ПР-кампанії ЮВТ – залучити на свою сторону голоси з табору прихильників екс-регіоналів.

Для чого необхідно створити відчуття вибору між «партією миру» в своїй особі і «партією війни» чинного президента. Цим можна пояснити і регулярну відсутність глави фракції «Батьківщини» в Раді при голосуванні за «антиросійські» закони, і набагато більш м’яку риторику на адресу агресора, в порівнянні з головним конкурентом. І, безумовно, обіцянка знизити тарифи в два рази для виборців Бойка і Каплина набагато привабливіше, ніж підтримка української мови. У Петра Олексійовича ж, крім адмінресурсу, інших серйозних джерел припливу голосів з табору ідеологічних супротивників немає.

Хто ще?

Чи зможе хтось третій зруйнувати передбачувану конструкцію? Безумовно. Цим третім, і по-справжньому, «прохідним» з великою ймовірністю може стати Анатолій Гриценко. Якщо зможе переконати в силі своїх намірів, готовність перемогти патріотично налаштований бізнес і, головне, симпатизуючих йому співвітчизників. І розвине тенденцію об’єднання навколо себе політиків з високим рівнем довіри. Тоді залишиться тільки потрапити до другого туру.

 

Валерій Савчук, Директор агенства PRagmatico

Нагадаємо, вибори в Україні: чого чекати від «регіоналів», розкрито хитру тактику.

Як писала Politeka, Зеленський- «президент» розгнівав українців своїми амбіціями: явно за гроші.

Також Politeka писала, що Гриценко розповів про “подарунок” українцям від уряду: борговий зашморг на наступні 10 років.